Павло Вишняков: Поки що не повернуся на знімальний майданчик, у волонтерстві я корисніший

З 9 жовтня на телеканалі 2+2 стартував шостий сезон детективного серіалу «Опер за викликом». Нові серії виходять з понеділка по четвер о 20:00.

Головного героя, капітана Артема Трофимова, знову грає Павло Вишняков. Оперу знову доводиться розкривати заплутані та секретні справи, опановувати нові професії під прикриттям… Чого не скажеш про самого актора - 24 лютого кардинально змінило його життя. Нині він відмовляється від усіх кінопроєктів, заснував свій благодійний фонд та присвятив себе волонтерству, яким почав займатися з перших днів повномасштабної війни.

Актор родом з Білорусі, проте майже 10 років прожив в Україні і сьогодні називає її своїм рідним домом. Ми поговорили з Павлом Вишняковим про його нове життя.

Це мій дім. То чому я повинен був кудись їхати?

- Павле, знаю, що ви вчите українську. Будемо говорити українською?

- Так, але можу не всі слова правильно вимовляти, будете терпіти (сміється).

- Навпаки, насолоджуватися. Я інколи свідомо вживаю суржикові слова, як вдома на Полтавщині. Як вам дається вивчення мови?

- Вперше я почав вчити українську мову років 3-4 тому. У мене була дуже хороша вчителька. Складно було, коли тільки починав. Тоді закинув, бо дуже мало людей з мого оточення підтримали таке моє бажання. Зараз просто розмовляю з людьми українською і намагаюся всіх підбити, щоб зі мною теж спілкувалися українською.

- А чи думали про українське громадянство? Хоча зараз це дуже непроста процедура.

- Думав. Але це дійсно складне питання, бо потрібні документи, які я не можу отримати. З одного боку, кажуть, що я можу це зробити, з іншого - що це дуже складно і зараз це питання не вирішують.

- Але хотіли б бути українцем за паспортом? Бо українцем в серці вас і так вже називають.

- Я можу жити і з цим документом, який у мене є. Але постійно виникають проблеми.

- Які саме проблеми?

- Проблеми з переміщенням, постійні запити, затримання і так далі. Кожного разу мені доводиться пояснювати, хто я, чому я тут, що я тут роблю. Інколи ці питання можуть займати хвилину, а інколи і годину, і дві.

- Ви могли спокійно виїхати, але лишилися тут, коли деякі українці намагалися втекти.

- Це мій дім. То чому я повинен був кудись їхати? Я цього не розумію.

Щоб була мотивація, треба їздити в деокуповані міста і дивитися людям в очі

- Ви розповідали, що морально зламалися на третій день після вторгнення, коли довелося спуститися у підвал. Зрештою, як і багато з нас. Що вас вивело з цього стану? Адже щоб розгорнути велику волонтерську діяльність, треба багато сил, і моральних у тому числі.

- Щоб не з’їхати з глузду, мені потрібно було щось робити. Тоді ще не усвідомлював, що волонтерство так мене затягне і все своє теперішнє життя я віддаватиму допомозі. Тепер це мета всього мого життя.

- А як все починалося? Треба ж було зорієнтуватися, що, кому і де потрібно в даний момент?

- Я побачив, що мої друзі почали волонтерити. Зателефонував їм, сказав, що у мене є гроші і авто, запропонував свою допомогу, і вони сказали: приїжджай, будемо працювати. З цього все й почалося. Перші дні просто був водієм, розвозив продуктові набори, їжу для ТрО, купував і допомагав відшивати білизну, футболки, балаклави і так далі.

- Ви сказали друзям, що у вас є авто і гроші. Свої гроші віддавали?

- Так.

- Ви вирішили заснувати власний фонд, бо так простіше щось організувати? Чи це ще й питання довіри, куди підуть кошти?

- Це питання довіри і це питання мого спокійного сну. Я сам відповідальний за те, чим мені допомагають.

- Ви буваєте в деокупованих містах, відвідуєте військових. Коли на власні очі бачиш понівечені міста, людей, які пережили багато горя, що вам допомагає не зламатися?

- Ті люди, яких я там зустрічаю. Саме вони дають величезну мотивацію. Коли ти знаходишся тут, у Києві, мотивація з кожним днем може згасати. А для того, щоб мотивація була, треба їздити в деокуповані міста, бачити людей, дивитися в їхні очі. Саме вогник в їхніх очах стимулює робити більше, мотивує, бо вони зовсім інші.

- Ваше оточення сильно змінилося?

- Найближчі мені люди залишилися зі мною. Але загалом моє оточення дуже сильно змінилося. Зараз в основному спілкуюся з такими людьми, як і я, які волонтерять і допомагають.

- Було боляче, що люди, яких ви вважали своїми, насправді чужі?

- Я нікого не засуджую, бо кожний зробив свій свідомий вибір і у кожного є своя історія життя.

- З перших днів повномасштабного вторгнення ви почали волонтерити, займаєтеся цим і понині. Як до вашої позиції віднеслися рідні у Білорусі?

- Вони не підтримали мій вибір. Це дуже складна тема. І ми намагаємося її не торкатися, щоб залишитись в нормальних стосунках.

Коли «Опер» тільки з’явився, для мене це був ковток свіжого повітря

- Нещодавно в Інстаграмі ви писали, що хочеться гарних світлин, крутих фотосесій…

- Ні, цей пост був не про це. Я хотів ще раз привернути увагу до збору коштів на тактичну медицину.

- Чи є у вас сьогодні якісь зйомки?

- Ні. Я відмовляюся.

- Чому?

- Поки що, мені здається, я у волонтерстві важливіший і корисніший, ніж на знімальному майданчику.

- Це звучить як самопожертва.

- Ні. Якби мені було некомфортно, я б, напевно, більше думав про те, щоб повернутися на знімальний майданчик. А мені комфортно і мені подобається те, чим я зараз займаюся.

- Але не відкидаєте думки, що можете повернутися у професію?

- Можливо. Але точно не зараз.

- Зараз в ефірі йде шостий сезон «Опер за викликом». І от ви розповідаєте, як змінилися ваші пріоритети у житті, що акторство відійшло на інший план. Які у вас спогади про той час?

- Можливо, це голосно прозвучить, проте то було інше життя. Поки що я не повернуся на знімальний майданчик. На сьогодні моя робота на майданчику або в театрі – це справді якесь інше життя.

Коли «Опер» тільки з’явився, для мене це був ковток свіжого повітря. Я був розбитий після розставання з коханою людиною. І цей мій стан виявився дуже схожим на переживання головного героя. На пробах практично не грав. Згодом, вже під час зйомок, режисер Тарас Ткаченко сказав, що це було неймовірно. Вдячний Ткаченку за його підхід до роботи. Дуже люблю і поважаю режисерів, які знаходять час до старту проєкту пропрацювати матеріал з акторами.

Взагалі «Опер» для мене – це круті знайомства. Наприклад, завдяки проєкту потоваришував з Денисом Тарасовим, який знімав четвертий сезон. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він був одним із тих, хто запропонував свою допомогу.

- Які плани будуєте у теперішньому житті?

- Всі мої плани все одно так чи інакше пов’язані з моїм благодійним фондом та допомогою людям, які її потребують. Про щось інше поки взагалі не думаю.