Екснардеп Віталій Чепинога пояснив "Телеграфу", чому Україні потрібна заборона УПЦ МП
19 жовтня Верховна Рада заборонила московських попів в Україні. А вірніше, зробила перший крок до цього (законопроект №8371 про заборону релігійних організацій, пов'язаних із РФ, прийнято у першому читанні). Для цього голосування знайшлося більш як 260 депутатських голосів, всупереч запевненням керівництва парламенту, що питання "не на часі" і немає більшості.
Як з’ясувалося, на часі! І більшість знайшлася. Бо до цього рішення визріло саме українське суспільство.
Я не релігієзнавець, а тому не буду розводитися про канони, конфесії та таїнства. Скажу про загальні висновки й очікування.
Справа не тільки в тому, що так звана Українська православна церква (московського патріархату) була не теренах України мало не офіційним "духовним" департаментом ФСБ Росії. І не в тому, що її церквами розповсюджувалася антиукраїнська література, священники вітали сепаратизм, стелили дорогу Путіну до вторгнення, прихищали в себе російські диверсійні групи, відмовлялися хоронити українських воїнів і навіть працювали навідниками для російської авіації та артилерії.
Проблема значно глибша. Проблема в тому, що російська церква в Україні за ці роки і віки виросла в гігантський невидимий оку міцелій, який звичайній людині годі осягнути. Це товстелезний пласт, силоміць вкорінений в українську культуру, це "грибниця" тотального, всеохопного впливу на українське суспільство. Це не релігія і не віра. Це ідеологія чужої культури і чужої держави, що до класичного християнства не має жодного стосунку.
Це, зрештою, ціла система, яка має згубний вплив на людську свідомість та самоідентифікацію. Вона несла зневіру, знеособлення, підпорядкованість. Всі моральні настанови московського православ’я скеровані на приниження всього людського в людині. Не можна в шортах, не можна без хустки, не можна розмовляти, не можна сміятися, не можна радіти. Можна лише каятися, бідувати і вмирати в муках. Саме на таких програмних настановах Путін творить "нову Росію", країну "рабов і господ", за Лєрмонтовим.
Це настільки неприйнятне і чуже українській народній традиційній культурі, що по суті є абсолютно антиукраїнською, антигуманною силою, яка прагнула втоптати в багно будь-які натяки на честь, гідність, свободу, знищити самі підстави й можливості для будь-якого громадянського спротиву чи непокори.
Не випадково ще в 17 столітті, українських православних священників, які прибували до Московії аби розбудовувати тамтешню церкву, змушували перехрещуватися (про це зокрема, пише Юрій Шерех у відомій свої роботі "Триптих про призначення України"). Тобто, це були настільки різні релігії, конфесії, погляди, підходи в тлумаченні Святого письма, що належали до абсолютно різних світів і світоглядів.
Вчений релігієзнавець Ігор Козловський, порівнюючи українську і російську православну церкву, пише про сакральне і профанне. Те, що спрямоване догори, в майбутнє, і те, що спрямоване донизу, до минулого, до могили. Ми сьогодні боремося і мріємо про нову, майбутню, завтрашню Україну, російське суспільство цілком і повністю скероване назворот – в минуле. Все це "побєдобєсіє", ідеалізація минулих сатрапій – Івана Грозного, Петра Першого, Йосипа Сталіна, обожнювання "совєцького морозива" і дешевої "справжньої" ковбаси, піонерські табори, романтизація сірої печерної радянщини… Це царство мертвих, це імперія кладовищ і поминок.
Сучасна російська церква освячує війну і вбивства людей. Патріарх Кирило добалакався до того, що прирівняв ядерну зброю до "божого промислу", створену під покровом преподобного Серафима Саровського. Священники російської церкви святять літаки, які летять бомбити українські міста і села, закликають своїх солдатів іти на смерть, невідомо за які ідеали та цінності, кроплять святою водою балістичні ракети… Це якесь царство абсурду і абсолютного тотального зла. Це територія диявола, сатани.
Та й їхні українські колеги з УПЦ (МП) живуть за тими ж принципами й морально-етичними стандартами. Подивіться на помешкання відомого печерського попа Павла, з мирським псевдонімом "Мерседес". Це не житло священника, це – бордель! Сутани за якісь десятки тисячі доларів, діамантові хрестики, заохочення до цілування рук прихожанами. Колекції ікон, золота, власних портретів. Це територія мамони, а не служіння Господові.
Якось я запитав у одного нашого відомого олігарха, що вирізнявся особливою набожністю: як ви ходите до цієї церкви, ви ж не знаєте церковно-слов’янської мови, ви не поясните жодного тексту, прочитаного священником. В ім’я чого ви б’єте ті поклони і безкінечно хреститеся? Він мені відповів: навіть священники нашої церкви не завжди розуміють, про що читають. В нашій церкві головне віра, а не розуміння… На цьому й побудована російська церква: не знати, не відати, не сумніватися, не мислити, не думати. Вірити! Вірити всьому, що сказано. Це церква Джорджа Орвелла, а не Христа.
Я не дуже віруюча людина. Церква для мене перш за все культурний, історичний, архітектурний, мистецький, а не сакральний об’єкт. Ймовірно, я атеїст. Поміркований і не войовничий. Але 7-го січня я дивився різдвяну службу з Успенського собору Києво-Печерської лаври, коли Українська церква отримала доступ до лаврських храмів, вперше за три століття. І це було настільки світло і не звично, супроти того, що ми зазвичай бачили в лаврі, що я для себе вирішив: так, я атеїст. Але — атеїст Православної церкви України (ПЦУ).
Скажу таке. Не можна дякувати війні. Війна – це горе й біда, це загибель людей, це знищені будинки, це мільйони біженців, це тисячі й тисячі зламаних доль і скалічених життів. Але, як це не парадоксально, це ще й шанс. Шанс позбавитися всього чужого, ворожого, наносного, нав’язаного, не нашого, не потрібного. Якби не ці тяжкі часи, ми б долали московську церкву ще якісь сотні років, і ще б на наших праправнуків нечесані московські попи рявкали: "Вдягни хустку!"…
Після руйнування Каховської ГЕС, всупереч прогнозам екологів, які пророкували появу на дні колишнього водосховища мертвої пустелі, там виросли нові дерева. Деякі сягнули двох метрів. Сьогодні вчені кажуть, що на цьому місці може з’явитися новий зелений масив з мільярдом дерев…
Якоюсь мірою, це символ майбутнього українського Відродження. Коли на місці зруйнованого, знищеного ворогом, постає нове, несподіване, наше. Хай так буде і в духовній царині. Хай буде Українська світла і людяна церква замість церкви зла, агресії, зневіри й темряви…
Думки, висловлені в рубриці блоги, належать автору.
Редакція не несе відповідальності за їх зміст.