Сергій Деньга — український актор, який знявся в короткометражці «Солдатик» про війну, скалічені нею душі та духовний зв’язок між рідними людьми. «Детектор медіа» писав про зйомки цього фільму тут. Роль Деньги у стрічці — одна з головних. Актор народився 28 червня 1971 року в Одесі. Рік він навчався в акторській школі комік-трупи «Маски», а потім закінчив акторську школу при Одеській кіностудії при агентстві «Успіх» і Нью-Йоркську Академію кіно (New York Film Academy, 2011). У кіно почав зніматися з 2005 року. Загалом зіграв понад сто ролей у фільмах і серіалах, зокрема, «Чай із бергамотом», «Щастить людям», «Чорні кішки», «Світло і тінь маяка», «Пляж», «Прокурори», «Маестро», «Ментівські війни. Київ», «Подорож до центру душі», «За законами воєнного часу», «Підкидьок», «Шуша», «Колір помсти», «Край річки», «Максим Оса: золото Песиголовця». Про свій шлях у професію, навчання в Америці та поточні проєкти він розповів в інтерв’ю «Детектору медіа».
— Сергію, ви — корінний одесит. Одеса — приморське місто. У вас не було думок у дитинстві пов’язати своє життя з морем?
— Так, я одесит уже в четвертому поколінні, але про море ніколи не мріяв. Мій тато більшу частину мого дитинства провів у морях та океанах. І я подумав, що вистачить одного в сім’ї, хто плаває. (Сміється.) Батько в мене — відомий вчений-еколог, він тривалий час займався питаннями світового океану. Все, що пов’язане з водою: річки, озера, лимани, моря, океани — це все входило до сфери його інтересів. Він постійно брав участь у різних дослідницьких програмах Організації Об’єднаних Націй, брав участь у морських експедиціях до найекзотичніших куточків нашої планети, був у знаменитому Бермудському трикутнику. Тому його місяцями не було вдома. А я на нього чекав. Мені його іноді не вистачало. Так що професії, пов’язані з морем, мене точно не приваблювали.
Сергій Деньга з батьками
— Ви з’явилися на світ в інтелігентній родині, у вашому роді були й представники князівських родів, і відомі вчені, і відомі промисловці. А ви вирішили стати актором. Як батьки поставилися до вашого вибору?
— Ви правильно сказали, що сім’я в мене інтелігентна. І тому мені дуже пощастило, що з боку батьків і родичів не було якихось «настійних рекомендацій», пов’язаних із вибором моєї майбутньої професії. Я був абсолютно вільний у своєму виборі займатися тим, що мені хочеться. Насправді я довго йшов до цього рішення, хоч і усвідомлював, що мене більше приваблює все, що пов’язане з творчістю. Мені у школі завжди було дуже важко зосередитися на матеріалі. Я дивився у вікно і весь час відлітав кудись далеко у своїх фантазіях. Підсвідомість у мене завжди добре працювала із самого дитинства. (Сміється.)
Коли ж я усвідомив, що хочу бути саме актором, батьки здивувалися, а мама навіть трохи засмутилася. Тому що акторська професія справді була далекою від нашої родини. Мені дуже шкода, що мама рано пішла, так і не побачивши мої перші акторські роботи. Я думаю, що вона пораділа б за мене. Але батько після того, як я знявся в кількох непоганих фільмах, на одному застіллі на честь мого дня народження сказав: «Я тобою пишаюся – те, що ти хотів, те й утілив. Я сумнівався, не вірив, що в тебе вийде, я переживав, але тепер можу сказати, що абсолютно спокійний і радий за тебе, мій сину». Для мене це було важливо, і мені було приємно почути ці слова від нього.
Сергій Деньга, серіал «Таємне кохання. Повернення»
— Але перш ніж обрати акторську професію, ви встигли закінчити технічний університет. Роки, витрачені на навчання в ньому, не вважаєте втраченими?
— Ви знаєте, я, напевно, можу потрапити до книги рекордів за кількістю дипломів, сертифікатів, якихось довідок про проходження курсів і тренінгів. (Сміється.) Я хронічний студент і дуже люблю вчитися. Я б і зараз навчався, із задоволенням отримував би нові знання в якійсь цікавій сфері, якби була така нагода. Після школи я спочатку закінчив технічне автомобільне училище, де набув професії водія легкових і вантажних автомобілів, водія автонавантажувача й автослюсаря. Взагалі я хотів вступати на біологічний факультет, але мені не вистачило одного бала. Потім вирішив подати документи до медичного інституту, але вже не встиг. І щоб не втрачати рік, пішов до автомобільного училища просто для того, щоби здобути права. Вважав, що ніж ходити на якісь курси, ліпше закінчити училище та краще розбиратися в автомобілях. Далі вирішив уже до медичного не вступати, а піти дорогою батька та вступив до Одеського політехнічного університету на факультет органічної хімії. Тим більше, що з урахуванням того, що училище я закінчив із червоним дипломом, то в політех мене взяли без іспитів.
Але всі ці метання були через те, що я не розумів і не знав до певного часу, чим справді хочу займатися. Чи шкодую я про те, що витратив час на навчання в технічних вишах? Однозначно ні. Свого часу знаменита голлівудська актриса Меріл Стріп сказала, що якщо ви хочете бути хорошим актором, то ви повинні спробувати якнайбільше різних професій. Якщо у вас є вільний час, то йдіть і працюйте будь-ким: офіціантами, теслярами, менеджерами тощо. Актор грає різних персонажів. Але якщо ти не працював, приміром, кухарем, не знаєш усієї специфіки його роботи, то ти тільки «зображатимеш» цю професію на екрані, абсолютно не розуміючи її нюансів. Отже, це «зображення» може бути неправдоподібним. Тому за роками, які я провів в училищі й університеті, я абсолютно не шкодую, як, власне, за всім, що було в моєму житті. Це все дає величезний досвід, який ти можеш використовувати потім у роботі над різними ролями.
— Уже ставши досвідченим актором, ви вирушили вчитися за океан до американської кіношколи. Як зважилися на такий крок?
— Уперше подібні думки з’явилися в мене після розвалу Радянського Союзу, коли зйомок на пострадянському просторі практично не було. Тому я вирішив виїхати в Америку та спробувати себе як актор у Голлівуді. Я розробляв усілякі плани, як туди можна потрапити, навіть нелегальним шляхом (сміється). Але потім кіно поступово почало відроджуватися, в Україні почали знімати фільми та серіали. І я теж поступово почав зніматися, тим більше, що в мене вже за плечима були дві невеликі кіношколи. Але з часом прийшло усвідомлення того, що я хочу більше вміти, хочу більше розуміти особливості акторської професії — і я таки вирішив поїхати в Америку.
Зйомки фільму «Солдатик»
— Для того, щоб навчатися в США, потрібне пристойне знання мови. Наскільки добре ви володіли англійською?
— Перед тим, як вирушити за океан, я пішов на курси англійської мови з американськими викладачами. Я займався три роки по п’ять разів на тиждень. Причому я почав ходити на ці курси, ще не знаючи, що поїду вчитися в Америку. Просто вирішив підвищити рівень своєї англійської. Але вже ближче до кінця навчання я точно зважився на поїздку і подумав, що недаремно доля привела мене на ці курси. У моєму житті так часто трапляється, що спочатку ти починаєш щось робити, чимось займатися, а потім воно тобі обов’язково стане в пригоді в майбутньому. Але найцікавіше те, що коли я приїхав до Америки, то зрозумів, що всі мої «прекрасні» знання англійської мови тут «не працюють».
Я зовсім не розумів того, що говорили люди навколо, бо вони розмовляли зовсім не так, як наші викладачі спілкувалися з нами. Там стільки різних діалектів, що я реально боявся відкрити рота й почати щось говорити… Тому, крім того, що я навчався в кіноакадемії, ще відвідував безплатні курси мови для емігрантів. Якщо заняття у кіношколі були по обіді, то зранку я ходив на курси в корейському районі. А вечорами їздив до мексиканського району та займався англійською мовою разом з емігрантами з Мексики. Тож на вивчення англійської мови я витратив доволі багато часу, але все одно не скажу, що ідеально її знаю.
— Результатами поїздки та навчанням залишилися задоволені?
— Звісно. Кращих знань про роботу актора в кіно, я, напевно, ніде не отримав би. Річ у тім, що наші актори не дуже розуміються на кінотехниці. Хоча останнім часом із практикою приходить і досвід. А в Америці той же Бред Пітт приходить на майданчик і одразу грає на камеру. І не просто грає — він існує так, як це потім виглядатиме у фільмі. Тобто він усю свою акторську майстерність проєктує через камеру. А у нас актори здебільшого мають саме театральну школу. Вони грають, а оператор уже намагається якось краще зняти їхню гру. А це не зовсім правильно. Актор повинен грати, розуміючи, як це потім буде змонтовано та як це виглядатиме на екрані. Тому що є дуже багато нюансів гри на великих і середніх планах, взаємодії з партнерами тощо.
Сергій Деньга
— Напевно, ви мали можливість залишитися в Америці, чому вирішили повернутися?
— Так, така можливість була. Але, по-перше, до поїздки до Америки я вже знімався в Україні та був упевнений, що коли я повернуся, то продовжу зніматися. А ще сподівався, що мені пропонуватимуть кращі ролі, бо я здобув гарну освіту. Але була й інша причина. Я розмовляв із різними людьми, які мають відношення до кінобізнесу в Америці, радився з ними й усі вони говорили, що досягти чогось у Голлівуді — це дуже примарний шанс. Тобі може пощастити, і ти одразу отримаєш роль. А можеш дуже довго чекати й так і не дочекатися такої пропозиції. У мене був приклад багатьох відомих радянських акторів, які поїхали до США на піку слави в СРСР, але за океаном так і не реалізували себе. Я зустрічався там з одним таким актором, і він мене запитав: «Ти знімаєшся у себе вдома? Тоді навіть і не думай залишатися тут. Їдь назад, знімайся там і стань “зіркою” у себе вдома. І коли ти там станеш “зіркою”, то зніматимешся у спільних проєктах іноземних країн з Україною, якщо продюсери цих проєктів будуть зацікавлені в бокс-офісах на території України». Я дослухався його рекомендації та повернувся додому.
— Як вважаєте, ви вже стали «зіркою» в Україні?
— Ні. Я взагалі вважаю, що у нас, на жаль, поки що немає так званого «інституту зірок», попри те, що у нас велика кількість справді талановитих акторів. Єдиний актор, якого я можу назвати «зіркою», — це Стас Боклан. Решта — це просто відомі актори.
— До повномасштабного російського вторгнення ви знімалися дуже багато. Щороку виходило щонайменше десять проєктів за вашою участю.
— Так, я справді багато знімався. З одного боку, це добре, але з іншого — погано. Ті ж американські актори, коли розпочинають роботу над роллю, беруть на підготовку до неї місяць і навіть більше. Вони читають сценарій, вони репетирують, вони тренуються. Потім вони повноцінно поринають у роботу над роллю. А у нас ти паралельно знімаєшся в кількох проєктах — і про яку «глибину» персонажа в цьому випадку може йтися? Але я постійно змагаюся з самим собою, щоразу, коли беруся за новий проєкт, то кидаю виклик самому собі: «А чи зможу я все-таки зробити роль трохи кращою, ніж це можливо за цих обставин?». І це правило мене якось «витягує».
— Зараз знімаєтеся?
— Так, у кількох проєктах. Насамперед хочу відзначити короткометражний фільм «Солдатик». Зараз він мій найулюбленіший.
Також знімаюся у третій частині детективного серіалу «Розтин покаже» і в чотирисерійному серіалі про війну «Мангровий гай», який розповідає про боротьбу українського народу за свободу та незалежність, про героїв, які почали захищати нашу країну у 2014 році та продовжили боротьбу у 2022-му.
— А чому саме «Солдатик» ви називаєте своїм улюбленим проєктом? Адже це короткометражка, зйомки в якій не займають багато часу?
— Ми знімали його не як короткометражку, а як повний метр. Можна сказати, що це «повний метр», який вийшов коротким (сміється). Там дуже сильний сценарій, гарний режисер, чудовий продюсер. Там усе зійшлося. Оператор фільму Таня Дудник, яку я дуже сильно люблю і поважаю, якось жартома запитала: «Я не розумію, як це у нас на майданчику немає якихось людей, які можуть зіпсувати настрій?» У нас всі й усе було ідеально! Цей проєкт легко прийшов і легко пройшов. Начебто мене, починаючи з проб, просто підняли на руки, обережно пронесли й акуратно поставили назад на місце після закінчення зйомок. Тобто там все було дуже легко і дуже комфортно.
Зйомки фільму «Солдатик»
— Але ж роль важка, драматична.
— Так, роль важка, але вона справді пройшла легко. Як казав один відомий театральний педагог — потрібно завжди прагнути легкості в акторській роботі, у найважчому потрібно шукати та знаходити легкість. Ось у цьому проєкті так і вийшло. Я впевнений, що це буде дуже сильний фільм, який може навіть позмагатися за якістю з голлівудськими проєктами.
— Ви також знімалися у міжнародних проєктах. Участь у них дає вам можливість заробити гроші чи вас приваблює щось інше?
— Насправді у таких проєктах не завжди можна заробити більше, ніж у наших фільмах. Тож гроші в цьому випадку для мене не є головним аргументом. Я взагалі вважаю, що мало знімався у міжнародних проєктах і хотів би, щоб подібних фільмів у мене було більше. Я люблю в них зніматися, бо кожен такий проєкт — це завжди якийсь новий погляд на кіно. У кожного іноземного режисера своя особлива система — вони знімають по-іншому, не так, як у нас. Досвід роботи з ними неоціненний для мене, оскільки моя межа мрій не обмежується популярністю як актора лише в одній країні. Я хочу зніматися в Європі й у тому ж Голлівуді.
— З ваших останніх акторських робіт, які я бачив, хотів би виділити роль у фільмі «Максим Оса: Золото Песиголовця». Роль не головна, але дуже запам’ятовується.
— Так, цей фільм вийшов цікавим, але, на жаль, він досить непомітно пройшов в Україні. Його прокат випав на період найактивніших російських обстрілів і тому багато сеансів доводилося переривати через тривоги. А отже, люди не могли доглянути фільм до кінця... А шкода... Ось і спільний болгарсько-український фільм «Край річки», у якому я знімався, теж незаслужено обділений увагою у нас в Україні. Був поки що лише показ на кінофестивалі в Одесі та й усе. У прокат він досі не вийшов. А я вважаю, що це дуже гарний і глибокий фільм, гідний того, щоб його представляли на найкращих світових кінофестивалях. Мені дуже прикро, що такі фільми проходять тихо й непомітно для глядачів. Дуже хочеться найкращої долі й для наших фільмів, і для акторів, і для нашої країни.
«Максим Оса: Золото Песиголовця»
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.