Профессиональный фотограф, блогер и остеопат Виктория Савастьянова о языковых скандалах в Украине
Про російськомовних українців
Я усвідомила дещо важливе і хочу цим поділитися.
Це буде лонгрід про те, що може допомогти зрозуміти таких, як я, а також допомогти комунікації та українізації.
Минулого літа Лилия Луць написала гарний пост в підтримку і розуміння російськомовних, які переходять на українську. Я їй дуже за це вдячна.
І тепер я хочу продовжити цю тему.
(На срач у мене немає ресурсу, так що якщо когось сильно тригерне, то несіть це до спеціаліста, який вас вислухає)
У мене десь 50/50 української та російської крові, можливо, є латиська і ще якась.
Я народилась в Києві, навчалась в російськомовній школі.
За 40 років українською говорила тільки в інституті на іспитах, а чула по телебаченню і потім в кінотеатрах (дуже люблю українські переклади).
У мене не було україномовних бабусь в селі, я знаю досить мало українських пісень.
Я намагалась читати українською, але це мені давалось дуже важко, допоки я не натрапила на фантастичний переклад Гарі Потера, де я вперше забула, якою мовою читаю.
Після цього читати стало легше, але довгий час, з 13 років, моя англійська була кращою за українську.
Склалося як склалося, зараз я просто називаю факти.
Коли мої друзі переходили на українську декілька років назад, мені було дискомфортно, пишу як є. Я відстоювала своє право говорити російською. Тепер я знаю чому, але про це трохи далі.
Після початку повномасштабного вторгнення я перейшла на українську в усіх соцмережах, говорити було важко, бо за кордоном, де я була в біженстві, всі говорили російською.
Коли повернулась в Гостомель після окупації, виїхала в Бучу, я _фізично_ відчула, що не можу говорити російською в публічному просторі, на вулицях Бучі.
Тоді ще все було навколо рострощене, а на парканах було написано "тут люди", і це рвало серце.
З того моменту я почала говорити українською, коряво, з зупинками. Але моє тіло тепер відчувало дискомфорт, коли говорило тою мовою, яка стільки років була рідною. У мене просто язик не повертався.
Будь ласка, почуйте мене:
Мені не було куди повертатись "до рідної української", у мене не було українського минулого. Це для мене перехід на іншу мову.
Це дуже непросто. І говорити коряво теж неприємно, багатьом соромно.
Для цього треба бути сильно мотивованим, впертим та/або відчувати це на рівні тіла, як відчуваю я.
До того ж я все життя відчуваю себе письменником і писала я завжди російською, вірші до мене приходили російською. Зараз я майже не пишу віршів, і сподіваюсь, тимчасово.
А тепер важливе усвідомлення:
У мене зараз вибудовується нова ідентичність.
Це унікальний процес, який є одночасно і страшним.
Бо страшно втратити свою ідентичність, яка будувалась 40 років.
Завдяки тому, що я знаю інтегральну теорію, що я є чутливою людиною і володію інструментами саморегуляції, я знаю, що моя російськомовна ідентичність — це теж я і її не обов'язково відрізати і стирати, як того іноді вимагають дуже активні українізатори.
Більше того, цього не можна робити, бо це є частина мене. І моє радянське дитинство, я всі мої улюблені книжки, які я прочитала російською мовою або в російському перекладі, — це все привело мене сюди, до мене теперішньої.
Завдяки своїм знанням та навичкам я можу тримати обидві ідентичності в своїй свідомості і м'яко проводити себе через цей процес трансформації.
Але це непросто!
І у багатьох таких, як я, російськомовних, у яких немає україномовного минулого, цей страх втрати ідентичності — неусвідомлений.
І він — подібний смерті.
І коли хтось маніпулює почуттям провини, намагається криком змусити людину відмовитись від своєї ідентичності, страх смерті буде все одно сильніший.
Як на мене, тут треба в першу чергу усвідомлення того, що це є, і дозвіл на те, що "стару" ідентичність можна зберегти. Що перехід на українську не зітре твоє минуле і твою особистість.
Я помітила, що в стресі я іноді говорю російською.
До своїх тварин я часто говорю російською, бо це моя мова ніжності і я не чула іншої в дитинстві.
В читанні надаю перевагу українській, але якщо не знаходжу, то спокійно читаю російською або англійською.
За рік моя українська стала вільною і швидкою, але я можу вставляти російські слова, щоб не гальмувати в своїй думці, а потім швидко приходить і українське слово, яке я теж називаю.
Я навіть декілька разів отримувала компліменти за свою вимову, навіть не знаю, як це сталося :)))
Тепер мені теж ріже вухо російська, особливо в Києві, в Бучі.
Я навіть зробила собі таку оцінку, наскільки мене тригерить російська, по шкалі від 1 до 10:
0-1 — Коли до мене говорять близькі люди, з якими все життя говорили російською
1-2 — легке роздратування та глибокий подив, коли це люди, які могли б говорити українською, але не роблять цього
4-5 — коли будь-хто незнайомий говорить російською в Україні (особливо в сфері обслуговування)
7-8 — коли я чую російську за кордоном і думаю, що це москалі
Ці тригери лишаються в мені. Я здатна з ними бути, проживати свої почуття і не кидатись на людей, я нікому нічого не говорю, бо я сама була така і я розумію.
Я дійсно вважаю, що всі мають говорити українською в публічному просторі, з поваги до інших і з пам'яттю про те, що сталося і стається.
І так, це непросто і для цього треба докласти зусиль.
І декому більше, ніж іншим. Це важливо розуміти.
Плюс українізація все одно відбувається, поступово, умовно природнім чином.
На декількох останніх групових заходах на різні тематики, де я була, всі говорили українською, і я відчула, що це дає мені відчуття безпеки.
Більшість людей мого кола та мої клієнти переходять на українську, коли чують українську від мене.
І наостанок коротка історія:
Коли я розповіла про свій інсайт про страх втратити ідентичність своїй близькій подрузі, яка говорить російською з дитинства, розповіла, що зараз багато терпимості щодо помилок в українській, вже наступного дня вона ВПЕРШЕ заговорила до мене українською.
Я бачила, що їй було дуже непросто, але вона це зробила.
І я впевнена, що вона буде робити ще спроби і практикуватися.
Бо це стало ніби дозволом на помилки і на зберігання своєї ідентичності для неї, я так відчуваю.
Тож весь цей пост я написала для того, щоб нас, російськомовних з дитинства, було легше зрозуміти. І, можливо, щоб дати певні сенси, якими можна до нас говорити про це, і які б допомогли дійсно лагідній українізації.
Якщо ви сюди дочитали, мій низький вам уклін і подяка за вашу увагу.
Цей пост дійсно важливий для мене, я його виношувала тиждень
Сподіваюсь, це допоможе комунікації та українізації!
P.S. мені вже написали, що у мене ніколи не було ідентичності, що я дурна і сліпа душею.
Це дуже допомагає взаєморозумінню, правда?
З такими коментарями буде моментальний бан, тож повторюю ще раз — несіть свої тригери до психотерапевта.
І одночасно радію за своє коло друзів. Дякую вам за підтримку і розуміння, навіть якщо у вас інша історія
P.P.S. бачу, що пост продовжує розлітатися з якоюсь космічною швидкістю. Радію, що стільком людям він відгукнувся і дав змогу зрозуміти щось про себе та інших!
Здається, в коментарях люди ще й проходять тест на інтегральність мислення і здатність чути, окрім банальної поваги в комунікації, здатності розрізняти власний і чужий особистий досвід та здатності не давати оцінок там, де не було на них запиту.
Дуже вдячна за доповнення про розширення ідентичності і про те, що особиста ідентичність є більшою за національну, і зміна мови не обов'язково має на неї вплинути.
Як ми бачимо, тема важлива і актуальна, питання дуже делікатне і у кожного своя історія.
Повага, усвідомленність та емпатія допомагають зрозуміти одне одного, з того, що я бачу.
Джерело: Facebook-сторінка Вікторії Севостьянової.
Думки, висловлені в рубриці блоги, належать автору.
Редакція не несе відповідальності за їх зміст.