Україна не стане вільною, доки останнього Пушкіна не знесуть з його п’єдесталу, вважає екснардеп
Днями в Києві, на Шулявці знесли пам'ятник Олександру Пушкіну. Чомусь це сильно збурило певні сегменти українського суспільства. Мовляв: як же так? До чого тут Пушкін? Путін – наш ворог, а не Пушкін, кажуть вони… Пушкін був проти царя, і дружив з Гоголем. Він йому навіть ідею для "Мертвих душ" підказав.
У мене, в соціальних мережах є знайомий, який займається демонтажем російських та радянських пам'ятників на території Львівської області. Він каже: люди навіть не дають собі звіту, настільки їхня свідомість детермінована рукотворним ландшафтом. Вони ходять в оточенні цих бетонних леніних, валів котиків, червоних партизанів і пушкіних і навіть не здогадуються, що продовжують жити в СРСР. Вони трохи розбавили радянських ідолів іконами та каплицями, й на цьому заспокоїлися. Богоматір і Зоя Космодем'янська – основа амбівалентності цілого покоління українців.
Пам'ятники – це запорука російського повернення, реваншу
Пам'ятники – важливіші артефакти, ніж нам видається. Не випадково Росія так дратівливо ставиться до руйнування та демонтажу будь-яких пам'яток, пов'язаних з її імперською історією. Перше, що вони зробили при відступі з Херсону, – вивезли в Росію пам'ятник Григорію Потьомкіну… Будь-який демонтаж обеліска "воїну-освободителю" в країнах Балтії чи Східної Європи доводить путінську Росію до істерики. Вони розстріляли з автоматів пам'ятник Тарасові Шевченку в Бородянці та сильно злилися, що пам'ятник Григорію Сковороді вцілів після ракетної атаки на Харківщині.
Росія – це трупна культура, що живе минулим, яке час від часу намагається відродити. Та сама культура "мертвих душ". В самому центрі їхньої столиці, в основі новітньої культури Москви локалізовано труп людини, мертвяка, канонізованого зомбі. Вони щороку 9 травня носять своїх давно мертвих "дідів" на палках, палять жертовні вогні "невідомому солдату" і досі намагаються оживити Віктора Цоя.
Тому з таким трепетом ставляться до всіх своїх пам'ятників, на всіх територіях, що в якийсь період історії перебували під контролем Москви. Пам'ятники – це запорука їхнього повернення, реваншу.
Свого часу в мене була теорія, що тисячі й тисячі пам'ятників Леніну по всій Україні, в кожному місті, і буквально в кожному селі – це не просто так. Ці "леніни" — це енергетичні портали, за допомогою яких Росія керує підконтрольними територіями. Щось таке, знаєте, в стилі оповідань молодого Володимира Сорокіна.
Звісно, все це містика, але насправді "пам'ятникова культура" є не чим іншим, як способом невидимого, але дієвого й потужного впливу Росії на нації й народи, що колись зазнали імперського уярмлення. Пушкін наглядає за нами!
Погляди Путіна й Пушкіна на "братні народи" не сильно різняться
І все ж, чому саме Пушкін?
Не будемо говорити тут про художні, культурні й естетичні цінності поезій російського поета. Хоча дехто й стверджує, що значення Пушкіна в світовій літературі, м'яко кажучи, перебільшене. Це не є предметом нашої розвідки.
Пушкін – просто собі російський поет, або "імперський пілігрим", як каже про нього філософ Тарас Лютий, плоть від плоті дитина російської імперської культури. Пушкін свого часу пропонував дати народам Кавказу самовар та Євангеліє, викорінити ненависний іслам та встановити високу російську культуру в тім дикім краю. Як бачимо, погляди Путіна й Пушкіна на "братні народи" не сильно різняться.
На самому початку російського вторгнення український художник Олекса Манн впровадив спеціальний нейм – "пушкіністи". Цим збірним терміном можна назвати цілий гурт і мертвих, і ще живих людей, які несуть так звану російську культуру "поневоленим народам". Пушкіністи – це і Достоєвський і Євген Пригожин, і Віктор Цой, і Захар Прилєпін, і генерали російської армії і "мобіки". Це всі ті, хто конвертує російську культуру в агресію, злобу та ненависть. Серед "пушкіністів" переважна більшість в очі не бачили й не читали поезій Пушкіна. Для них це просто символ їхньої справжньої Росії.
Нікому вже давно не цікаво, ким був той Пушкін насправді, і що він писав Євгенію Онєгіну. Пушкін тим цінний імперії, що він мертвий, і вже нічого сказати не годен. Його іменем говорять, за нього промовляють. Пушкін сучасної Росії перетворився на пропагандиста. І в цьому контексті він ближчий до Володимира Соловйова і Маргарити Симоньян, ніж до Гоголя. Реального Пушкіна не існує. Навіть його цілком таки антиукраїнську "Полтаву" ніхто не пам’ятає. Існують лише його бронзові чи кам’яні аватари, ідоли встановлені на колишніх підконтрольних імперії територіях. Пушкін – це мертвий оберіг їхніх претензій світові. Дорога вторгнення з Білорусі до Бучі й Ірпеня вимощена Пушкіним і пушкіністами.
Стокгольмський синдром культурного характеру
І не розуміти цього, перебуваючи в Україні, просто дико. Це якесь манкуртство чи наївне яничарство. Своєрідний стокгольмський синдром культурного характеру. Людина, яка несвідома свого духовного рабства, не стане вільною ніколи.
Але ж в інших країнах стоять пам’ятники різних епох! – аргументують наші "пушкіністи". У Франції цілком собі вживаються пам’ятники і Жанні д’Арк, і Наполеону, і Робесп’єру. В різних країнах встановлені пам’ятники іноземним діячам. Навіть наш Тарас Шевченко стоїть і в американському Вашингтоні, і в казахському Алмати!
Так! Але ніхто з них не пропонував знищувати й поневолювати цілі народи, лише тому, що вони говорять іншою мовою та мають іншу культуру. Тарас Шевченко силоміць не заносив високої української культури до казахів, і не висловлювався зверхньо й зневажливо про Америки.
Пам’ятник – це вдячність і повага до людини. Це – спільні цінності, спільні чесноти і спільні принципи, незалежно від історичного контексту.
В самому центрі Парижа, наприклад, на авеню Черчилля встановлено пам’ятник легендарному британському прем’єру. Вінстон Черчилль свого часу наробив чимало зла французам. Зокрема жорстоко, підступно і криваво утопив французький флот під час Другої світової в алжирському Мерс-ель-Кебірі. Для того, щоб він не дістався німцям. Загинуло більше тисячі французьких матросів (операція "Катапульта", 1940 р.). Але пам’ятник стоїть собі фактично на Єлісейських полях.
Бо французи, в масі своїй, свідомі того, що без Черчилля ще дуже довго не було б вільної Франції, і вільної Європи. Франція поділяє ті цінності й ті принципи, які близькі й британцям. Це спільне культурне поле.
Саме тому й у нас цілком доречний, скажімо, пам’ятник Джону Маккейну і зовсім не доречний пам’ятник Павлу Постишеву, організатору Голодомору в Україні. Бо немає у нас спільних цінностей ні з Постишевим, ні з Пушкіним.
Але ж треба відрізняти реального Пушкіна від образу, створеного путінськими пропагандистами – ніяк не вгамуються пушкіністи.
Ні, не треба. Вся культура в Росії належить імперії, імперській ідеології, імперському мисленню. І якби сьогодні Пушкін був живий, то він би цілком свідомо розказував з телевізора, що немає ніякої української мови, а є лише якесь "нарєчіє". Що немає українців, а є малороси. І що Крим завжди належав Росії.
Тому Україна ніколи не стане вільною, доки останнього Пушкіна не знесуть з його п’єдесталу.
Думки, висловлені в рубриці блоги, належать автору.
Редакція не несе відповідальності за їх зміст.