“Жити потрібно так, щоб хотілося жити”

В Гарнізонному храмі до 22 грудня триває виставка «Історії в речах. Втечі та прибуття».

Історії жінок, які рятувалися від війни – це історії фактично всієї нашої держави. Нема людини в Україні, яку оминули ці історії у той чи інший спосіб.

Україна пережила і переживає найбільшу в історії людства міграцію. За даними ООН – понад 8,5 млн українців виїхали за кордон після повномасштабного вторгнення.

Тому ця виставка – дуже про живе.

Історії, розказані через призму речей, які взяли зі собою, які отримали в нових домівках, які взяли б зі собою, коли вертатимуть додому жінки з окупованих територій.

Більшість брала те, з чим пов’язана їх національна ідентичність, з родиною: прапори, вишиванки, сімейні фото. Хтось брав гітару, фотоапарат чи навіть дельфінчика зі шльопанця своєї тітки як пам’ять про дитинство.

У проєкті взяли участь 40 жінок (зі Львова, Чернівців, Аугсбурга). З них 10 , які приїхали до Львова.

З Бахмута Світлана Кравченко, яка є учасницею ГО «Бахмут Український», привезла греко-католицький псалтир своєї прабабусі 1901 року. З благословенням самого Андрея Шептицького. Отримуєш шок, розуміючи, що на початку ХХ століття в Бахмуті була Греко-католицька церква, а дідусь в листах зізнавався в коханні фантастичною українською мовою.

В Сови 5 дітей, воює чоловік і троє дітей. Вона з Костянтинівки. І це історія надзвичайної сім’ї. Родини зі Сходу, яка боронить Україну з 2014 року.

Катерина Птаха втікала з Луганська зі сином, у якого аутизм. Її історія вражає. Вона зараз живе у Винниках. Які, як вона стверджує «пахнуть Луганськом».

«Я в’їду до Криму на танку з кримсько-татарським прапором – стверджує Ельміра, яка виїхала з Криму. І везла зі собою передусім прапор кримсько-татарського народу, і навіть саджанець кримського фундука.
Ганна Атаманенко з Херсону виїхали уже після деокупації міста. Яке почали накривати шквалами обстрілів. І там стало неможливо жити. Каже: Я б показала людям осколки снарядів, які назбирала і складала на купу коло свого будинку… Вони страшні…. Несуть смерть!.. Якби людина побачила і уявила, що це може до тебе прилетіти, тоді зрозуміла б, що ми пережили. Більше бачили б – не мали б втоми в цій війні.»

Студентка Львівської національної академії мистецтв Аделіна Манагарова. Яка виїхала з Нової Каховки, розказує, як на карті Херсонської області вона взала зі собою. Позначаючи рай. Який знищили окупанти. І як іграшкова акула стала її другом під час обстрілів в укриттях.

Анатстасія Глотова везла з Луганська прапор та наліпки «Луганськ- це Україна», а назад вестиме книгу, яку вона з друзями написала про оборону Луганського аеропорту.

Олена Сидорова зі Запоріжжя, як і усі, їхала на два тижні, тому не брала особливо речей. Але каже, що важливим є запах дому, тому речі, які «пахнуть домом»– це дуже важливо. Зараз працює в Іконарті. І каже, що хотіла б привезти до Запоріжжя оте все мистецтво і людей, які його творять у Львові.

Професорка Олександра Ляшенко з Луганська стверджує: «Ми навчилася жити, переосмисливши цінність речей. Матеріальне втратило особливу важливість. Великий привілей бути благочестивим і задоволеним. Найважливішими є люди. Давно вирішили родиною, що там, де ми – там і дім. І це не про житло.»

18 річна Катерина Шелудько з Красногорівки переселена 4 рази. Але оптимізму цієї дівчини можна позаздрити. В своєму інтерв’ю вона несе світу світло, кажучи: «Жити потрібно так, щоб хотілося жити. Це моя власна настанова собі і іншим. Я закохана в Україну. Насправді. Це надто прекрасне місце.»

Прочитати історії цих звитяжних жінок можете до 22 грудня2023 року в Гарнізонному храмі Петра і Павла (Театральна. 11 Львів), а з 23 грудня виставку прийматиме Культурно-мистецький центр «Супутник» (Повітряна, 20).

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини.

Олеся Дацко