Зима 2024-го стала останньою для одного з найтитулованіших українських баскетболістів, олімпійського чемпіона Анатолія Поливоди, який був змушений рано покинути паркет через хворобу серця. У складі збірної Радянського Союзу уродженець Єнакієвого тричі вигравав "золото" чемпіонату Європи (1967, 1969, 1971 роки) і перемагав на чемпіонаті світу, а з київським "Будівельником" навіть вирвав "золото" першості СРСР.
OBOZ.UA згадав тернистий, але такий яскравий шлях видатного баскетболіста, який завершив кар'єру вже у 26 років, але встиг здобути чемпіонський титул на Олімпіаді-1972 у Мюнхені та бронзову медаль Ігор-1968 у Мехіко.
ГЛАДІАТОР БАНДИТСЬКОГО РАЙОНУ
Анатолій Поливода народився я в Єнакієвому у важкий повоєнний час. Батьки цілодобово працювали на заводі, щоб прогодувати сім'ю – батько був водієм, а мама гарувала у три зміни у листопрокатному цеху. Як зізнавався спортсмен, він ріс у бандитському районі, де був один телевізор на три-чотири будинки, а з розваг для пацанів – футбол та бійки в полі район на район.
У своєму районі Поливода був найвищим і під час розбірок його кидали в бій, як гладіатора, в самому розпалі. Щоб знайти застосування невгамовній енергії сина, батько відвів його до музичного гуртка, де Анатолію дістався контрабас, з яким він музикував навіть у донецькому театрі опери та балету. Однак ноти недовго тримали хлопця, і незабаром він сам записався до секції боксу.
До баскетболу Поливода прийшов досить пізно – у 14 років, хоча мав для цього всі дані. І не тільки високий зріст та атлетичну статуру. Від природи він був дуже стрибучим, мав гарну координацію, реакцію і швидкість. Не дивно, що на обласній першості серед юнацьких команд на Анатолія звернув увагу тренер донецького "Авангарду" Борис Єзерський.
Єзерський переконав юного спортсмена переїхати до Донецька та допоміг освоїти майбутньому чемпіону його коронний прийом – прохід під щитом по лицьовій лінії з великою амплітудою та подальший кидок із дальнього боку кільця.
ВАНТАЖНИК МІЖ ТРЕНУВАННЯМИ
Але між важкими тренуваннями Поливоді доводилося ще заробляти собі на життя: "Грав за "Авангард" і працював вантажником у їдальні політехнічного інституту. Поки йшов з мішками з борошном через кухню, шницеля-котлети "підбирав". Відкривав коробки з цукерками, дірочку в мішках з цукром робив. Ось так і харчувався, бо ввечері треба було йти на тренування.
Після вантажника Анатолій деякий час працював слюсарем, отримуючи 70 карбованців. І відморозив собі ноги, бо ходив у дірявих черевиках: "З моїм 46-м розміром ноги проблематично взуття знайти, та й нема на що тоді було його купити".
Поливода відіграв за "Авангарді" близько року, коли у жовтні 1964-го в Донецьку вперше провели доленосний для нього чемпіонат України, куди бойовим складом приїхав фаворит першості київський "Будівельник". У турнірі за участю восьми клубів донеччани змогли стати другим після столичного гранду, а прудкий Анатолій вразив наставника суперників.
"Тоді мене і взяв на олівець тренер "Будівельника" Володимир Шаблінський, оскільки мені вдалося трошки "познущатися" з його підопічних. Після тих ігор до мене підійшли і запропонували переїхати до Києва. Мені пообіцяли зарплату вдвічі більше, ніж у Донецьку. До того ж була перспектива зростання. І я просто втік до Києва", – зізнавався Поливода МК.
Після переїзду до Києва кар'єра баскетболіста стрімко пішла вгору. Вже на початку 1965 року Анатолій дебютував у молодіжній збірній СРСР, з якою став чемпіоном Європи-1966 та звернув на себе увагу наставників першої команди Союзу.
ЧЕМПІОН СВІТУ У 20
У 60-х українцю було важко потрапити до збірної СРСР, де тон задавали представники країн Балтії та росіяни. Однак Анатолію це вдалося. Коли він повернувся з тріумфального юніорського Євро в Італії, збірна Союзу якраз готувалася до ЧС в Уругваї. А після невдалого виступу СРСР на Олімпіаді-1964 розпочалася зміна поколінь.
"У збірній знаходилися такі гравці, як Круміньш, зі зростом 218 см, Петров – 215 см, але вони вже були вікові, малорухливі, не стрибучі. І головний тренер Олександр Гомельський вирішив запросити до колективу одного з юніорів – мене. Це був жовтень 1966-го, мені ще не виповнилося і 20. Але вже на товариському турнірі у Бразилії Гомельський почав випускати мене у старті, а у травні на чемпіонаті світу мене визнали найкращим гравцем", – розповідав Поливода segodnya.ua.
1967-го року 20-річний Анатолій зіграв на своєму першому і одразу ж "золотому" чемпіонаті світу в Уругваї, де на арені було так холодно, що доводилося з собою з готелю приносити ковдри, щоб не замерзнути на лавці. Але це не завадило українцю стати одним із найкращих у вирішальному матчі з Югославією. СРСР виграв перше "золото" ЧС, а уругвайці після фінальної сирени вибігли на майданчик і буквально розірвали на Поливоді майку з гербом.
Баскетболіст зізнавався, що так швидко влився до збірної, тому що вмів добре приймати м'яч: "А отримувати його любив з ходу, і потім за рахунок швидкості та стрибка мені вдавалося перегравати вищих опонентів".
"А потрапити українському баскетболісту до збірної СРСР було справді дуже складно, адже у вищій лізі Союзу ми були представлені лише трьома клубами. І коли московський ЦСКА підгодовувався гравцями з усього СРСР, українські команди могли розраховувати лише на своїх. Вже після мене у "Будівельник" запросили Сальникова з Краснодара та Володю Ткаченка із Сочі", – розповідав Поливода.
Дивно, наскільки багатою країною був СРСР, а на дорогу назад з Уругваю для збірної грошей не виявилося: "Втомлені після ЧС, ми повинні були їхати до Бразилії – грати п'ять виставкових матчів, щоб заробити на квиток до Москви. Зали вміщали по три-чотири тисячі, і глядачі нас буквально ненавиділи, кричали: "Комуністи", – і крутили пальцем біля скроні, висловлюючи своє ставлення до СРСР".
ПЕРЕХИТРИЛИ МОСКВУ
Природно, що молодого та талановитого українця теж спробували затягнути до московського ЦСКА, але він вирішив залишитись у Києві: "Знаєте, у мій час було лише три гравці, які відмовили армійцям: Модестас Паулаускас із "Жальгіріса", Саша Бєлов з ленінградського "Спартака" і я".
До того ж у Києві якимось чином дізналися про плани Гомельського та вирішили "зіграти на випередження". Після повернення з чемпіонату світу до Києва прямо на злітному полі на Анатолія чекав патруль комендатури, який відвіз висхідну зірку прямо до Печерського райвійськкомату, де йому виписали військовий квиток, через годину він уже був у розташуванні полку внутрішніх військ, де незабаром склав присягу, з'їздив на стрільбище, а потім був відряджений назад до "Будівельника".
Сам Поливода вважав, що в цій історії не обійшлося без втручання Володимира Щербицького, бо якби його призвали до СКА (Київ), то через два дні баскетболіст був би вже у Москві. А внутрішні війська Міністерству оборони не підкорялися.
Щоправда, відмова перебратися до Москви дорого обійшлася Поливоді – Олександр Гомельський, який довго тренував ЦСКА та збірну, не дозволив отримати українцю звання заслуженого майстра спорту, а на той час воно давало і свої привілеї, і зовсім інші виплати. Однак до національної команди Анатолія продовжували запрошувати.
НА ОЛІМПІАДУ В ПРОХОДІ ЛІТАКА
За свою недовгу кар'єру Поливода встиг взяти участь у двох Олімпіадах. І обидва рази він їхав із великими проблемами зі здоров'ям. Так, у 1968 році, за добу до відльоту до Мехіко збірна проводила товариський матч із ЦСКА, й під час атаки українця в спину сильно штовхнув армієць Кульков, що призвело до утисків дисків хребта.
"Я летів у Мехіко, лежачи в проході літака, напханий знеболюючими. Головна лікарка збірної перед кожним матчем робила блокаду якоюсь довгою голкою і в результаті зачепила нерв. А додайте сюди ще умови високогір'я, адже грали на висоті 3000 метрів над рівнем моря", – згадував Мехіко гравець.
Хоча, на думку Поливоди, вони могли розраховувати більше, ніж на "бронзу", але півфінал із Югославією програли виключно з вини Гомельського: "В умовах високогір'я треба було грати зонний захист, не пускати їх під кільце, хай би краще кидали здалеку, адже тоді ще не рахувалися триочкові, а тренер дав персональну опіку. А ми до цього не були готові. На висоті 3000 метрів нападати виявилося легше, ніж захищатися. У підсумку, програли одне очко".
А через чотири роки, до Мюнхена-1972, Анатолій поїхав з великими проблемами із серцем. Ще на зборах перед ЧС-1967 у нього стався серцевий напад та втрата свідомості. Пізніше діагностували синдром Вольфа-Паркінсона-Уайта, що викликає раптові напади тахікардії, а пульс сягав 280-300 ударів на хвилину. З цим діагнозом взагалі не можна було займатись спортом, але українець продовжував грати.
Однак з кожним роком напади ставали дедалі тривалішими. З Ігор у Мюнхені-1972 Поливода хоч і привіз "золото", але почував себе під час турніру, як "живий труп", і не вийшов на знаменитий фінал зі США (51:50). І то був фінал його виступів за збірну.
ПЛАЩІ, "ВОЛГА" І "ШВИДКА" У ДОНЕЦЬКУ
До речі, після перемоги на Олімпіаді в Німеччині баскетболістам СРСР вперше дали 300 доларів та 3000 рублів після повернення додому. Але на меблі чи машину спортсмени заробляли тим, що привозили товари з-за кордону та продавали у Союзі.
"Найчастіше я їздив до Італії – 18 разів. Тоді у нас були дуже популярні болоньєві плащі, які в закупівлі коштували близько двох доларів, а в СССР – 50, 60, 80 рублів. Таким чином, я заробив собі на 21-шу "Волгу", яка коштувала 5500. Але я не був багатим. Мені було соромно продавати, і я намагався віддати все посередникам. А за кордон ми возили в основному фотоапарати та чорну ікру, яку і в Союзі було важко дістати – тільки якщо в ресторані", – зізнавався легендарний гравець.
А завершив кар'єру чемпіон, за іронією долі, там, де починав, у Донецьку. Після Мюнхена-1972 йому не дали відпочити та підлікуватися, а разом із клубом повезли до Донбассу на чергову першість України. На тренуванні перед першим матчем у Поливоди стався дуже сильний напад. Спортсмен годину лежав у роздягальні непритомний до приїзду "швидкої", яка насилу його відкачала.
У результаті, у 26 років, коли дехто тільки виходить на свій пік, Анатолій був змушений попрощатися з великим спортом, щоб черговий вихід на паркет не став останнім у житті.
9 ГОДИН ОПЕРАЦІЇ І – НА ПЕНСІЮ
Після виходу зі спорту баскетболіст здобув вищу освіту і, починаючи з 1975-го, понад 10 років працював у Київському університеті ім. Шевченка на кафедрі фізичного виховання. У 1986 році в Каунасі Поливоді нарешті зробили операцію на серці, яка тривала дев'ять годин.
Після операції колишньому баскетболісту дали другу групу інвалідності та проводили чемпіона на пенсію. На початку 1990-х, за словами Поливоди, було дуже важко. До того ж він втратив своє житло. Проте друзі дали притулок і допомогли стати на ноги. А потім Анатолію Івановичу разом із іншими олімпійцями призначили стипендію у 320 доларів.
А 22 січня легенди українського баскетболу не стало. Олімпійському чемпіону із дивовижною долею було 76 років...
Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!