Рецензія на фільм «Уроки толерантності»

Проблема нетерпимості до інших людей завжди переслідувала людство. Особливо коли питання стосується власної ідентичності та сексуальних уподобань. Деякі не можуть прийняти тих, хто не схожий на них, через це виникає майже безпідставна ненависть. Але нічого гарного з такого погляду на світ вийти не може. Комедія «Уроки толерантності» розгортається саме навколо таких ідей. Розповідаємо в рецензії, яким вийшло кіно.

«Уроки толерантності»

Жанр комедія
Режисер Аркадій Непиталюк
У ролях Олена Узлюк, Олександр Піскунов, Олександр Ярема, Кароліна Мруга, Акмал Гурєзов, Борис Георгієвський, Ніна Набока
Прем’єра кінотеатри
Рік виходу 2024
Сайт IMDb

Родина Найдюків, яка проживає на Поділлі, далеко не нагадує ідеальну. Гроші у родину приносить вчителька Надія (Олена Узлюк). Її чоловік Зеник (Олександр Ярема) проживає життя за пивом та байдикуванням. Їхні діти живуть мріями, а не реальністю, тому чимось особливим похизуватися не можуть. Ця родина постійно потопає у чварах, ще й кредитори життя псують боргом за квартиру.

Через скрутне становище Надія погоджується взяти участь в програмі з євроінтеграції «Уроки толерантності». В ній Найдюки мають підселити до себе відкритого гея Василя Зайця (Акмал Гурезов). До ЛГБТ+ у родині ставляться не найкращим чином, але саме ця зустріч здатна змінити все на краще.

Іронія у тому, що Василь руйнує стереотипи про геїв, яка безпідставно чомусь живуть у деяких розумах вже багато років. Це звичайний чоловік зі звичайною професією, просто зі своїми вподобаннями. Він вихований і чемний. На його тлі саме Найдюкі здаються якщо не фріками, то чимось близьким до подібного статусу. Саме на такому контрасті будується все кіно. Тут немає якихось дивних сценарних інтриг та нестандартних режисерських знахідок.

До того ж засновано воно на п’єсі, що створює свій настрій при перегляді. Кіно це камерне та ситуативне, в ньому немає занадто багато простору, проте зі своїми персонажами та обставинами воно обходиться майстерно. Акторська гра тут все ще трошки підморгує театральній експресії. Комусь це може здатися зайвим, але свій шарм у цьому точно є.

Фільм структурований наче серіал, бо ділиться на конкретні ситуації, у яких нетолерантність Найдюків стикається зі світоглядом Василя. І поступово до родини проходить розуміння, що агресивне ставлення до ЛГБТ — лише частина їхньої проблеми. Фільм у своїй основі демонструє нам, наскільки консервативність псує життя та отруює родинні відносини.

Звісно, Найдюки тут також багато у чому побудовані на стереотипах. Але ці стереотипи вже цілком реальні. Я впевнений, що майже в кожному з головних персонажів ви зможете впізнати хоча б одного свого знайомого. І це також підкреслює важливість місцевої історії. Адже українці, особливо в поточних обставинах, мають дивитися на світ широким поглядом, а не триматися за дивні упередження.

У фільмі можна було б покопатися та знайти більш депресивні моменти (наприклад, загальний стан квартири родини головних героїв підкреслює їхній моральний занепад). Але цього робити не варто, бо «Уроки толерантності» — це чистокровна комедія. Комедія гарна, щира і місцями до гоготу смішна. Вона оперує вічними темами, але подає їх в контексті гострих для суспільства питань про ЛГБТ. І це працює, тому кіно залишає позитивні враження.

«Уроки толерантності» працюють як гарне нагадування, що ми маємо бути добрішими один для одного. Сумно, що деякі глядачі у такій концепції бачать щось вороже. Звідси й ситуації, коли афішу кіно на кінотеатрі «Жовтень» облили чорною фарбою. Режисера таке ставлення лише дивує.

Але, грубо кажучи, якщо у фільмі десь є коні, то це ж не фільм про коней? У нас один персонаж гей — ну то що? Там різні персонажі є. Але для них оцього подразника вистачає: Господи Боже мій, просто біда, пропаганда. Вони на повному серйозі вважають, що якщо ми покажемо гомосексуала, то він заразить своєю присутністю на екрані людей у залі. От подивляться хлопці й вирішать: «Нумо, стану я геєм!». Вони самі з собою розмовляють, а не з моїм фільмом.

Аркадій Непиталюк, режисер «Уроків толерантності»

Тема ЛГБТ — лише умовний клікбейт для суспільства і розкрити її можна було і краще. Але за головний акцент кіно бере дещо більш вічне та щире. Дещо, що точно хотілося б віднайти та назавжди зберегти у серцях людей. Якщо кіно хоч для когось стане саме таким збереженням, його місія повністю виконана.