«Швидше вбивай усіх українців і приїзди додому». На Берлінському кінофестивалі відбулася прем’єра фільму «Мирні люди»

Режисерка й фотографка Оксана Карпович народилася в Києві. Випускниця кафедри культурології Києво-Могилянської академії та кіношколи університету Конкордія в Монреалі, де живе останні 11 років. Протягом трьох років працювала програмною координаторкою фестивалю Docudays UA. Як локальна продюсерка допомагала міжнародним репортерам, які висвітлювали вторгнення Росії в Україну навесні 2022 року. «Мирні люди» (Intercepted) — її друга повнометражна робота.

Оксана Карпович

«Мирні люди» якнайкраще відповідають загальному жанровому означенню «документалістика», бо тут, принаймні на позір, мінімум авторського втручання в матеріал. Камера нерухома, переважають загальні плани, нема ані наскрізної оповідної лінії, ані головних героїв: чисте спостереження.

Прем'єра фільму на Берлінському кінофестивалі

Оксана Карпович на Берлінському кінофестивалі

Попередній повний метр Оксани «Не хвилюйся, двері відчиняться» зроблений за схожим принципом: фільмування тривало влітку та взимку в електричках, що курсують між Києвом та областю, так само не було єдиного сюжету та визначеного головного героя. Однак у «Мирних людях» є суттєва відмінність. Вона відображена англомовною версією назви: Intercepted означає перехоплене (чи перехоплені). Саундтрек фільму складають записи телефонних розмов між російськими солдатами на позиціях в Україні та їхніми сім’ями, записаних у 2022 році українськими спецслужбами.

На екрані немає бойових дій, лише їхні наслідки: розтрощені оселі, обгорілі будівлі, спалена російська техніка. Часто це цілком безлюдні краєвиди й інтер’єри, але в них потроху таки повертається життя: хтось змітає бите скло з підвіконня, починає ремонт, варить їжу в казанку прямо у дворі чи в підвалі, перевозить людей човном під підірваним мостом.

Кадри фільму «Мирні люди» (Intercepted)

Інколи є й цілком мирні кадри без жодного сліду війни, наприклад, із коровами на випасі.

І з цим візуальним рядом стикається, все жорсткіше й страшніше, потік російського несвідомого на звуковій доріжці. Спочатку це самовпевнені фрази про переможний наступ. Але швидко виривається справжня хтонь.

«Я вже бачив ліс, повний трупів».

«Ми тут нациків ловим валом. Зранку спіймали трьох нациків, шльопнули їх».

«Ішла мати з двома дітьми, наші вальнули її при дітях. — Звісно, вона теж ворог».

«Ми туди поїдемо на смерть. Ми змирились».

«Їсте нормально? — Та нормально. Позавчора алабая захерачили».

«Настю, я можу взяти людину і вистрілити їй просто в голову — бам! Я довбойобом став».

«“Швидше вбивай усіх українців і приїзди додому”. Правильно дитина по факту сказала».

«Нема кого там жаліти. — Так, усі зрадники».

«Мені й мирне населення не шкода».

«Смажите шашлики? З цих хохлів. На шашлики їх».

«Ми вбиваємо цивільних і дітей. — Ні, не вбиваєте, ви фашистів убиваєте».

«Мені подобається людей убивати. — Це не люди».

Зазвичай ці розмови йдуть буденним, діловим тоном. Інколи навіть і радісним — так якийсь окупант детально описує своїй мамі катування під назвою «розочка», коли полоненому зрізають шкіру уздовж кісток на кожному пальці; мама натхненно підхоплює, що сама б таке робила, якби опинилася на фронті. Параноїдальні виправдання про атомну зброю НАТО, біолабораторії, насланий з України коронавірус — це вже дитячий белькіт.

Інколи, звісно, реальність бере своє: «Якого дідька ми зв’язалися з цією Україною?», «Незрозуміло, що ми там звільняємо», «Думаєш, Путіну важливий народ?», «Зроби так, аби наш син в армію не пішов. Це останнє, чого я хочу». Трапляється навіть жінка з совістю: після слів «Не буде нічого хорошого. Цей вибір зробили ми, просто промовчавши» оголошує, що хоче припинити стосунки. Але це виняток, незаплановане відхилення.

Постер фільму «Мирні люди» (Intercepted)

У прикінцевому епізоді навіть з’являються деякі з цих визволителів від НАТО — більш-менш доглянуті військовополонені обідають у їдальні, почуваються явно непогано, хай дехто на милицях або зі втраченими кінцівками. Абсолютно мирні люди.

Мотив, який зв’язує наші постокупаційні ландшафти й довжелезний протокол щиросердних зізнань — це плавні проїзди уздовж зруйнованих вулиць. Так виглядала би зйомка з камери, закріпленій на бронетехніці. Підкреслено знеособлений, монотонний ракурс — хіба що замість гулу моторів лунає страшнуватий ембієнт (композитор — NFNR): імперська машина пожирає й пожирає простір. Але це рух у нікуди; бо остання фонограма — це маячня геть чисто збожеволілого росіянина, в якого на очах конає його окопний товариш, а ще один сам себе підірвав у прямому ефірі — і цей теж живим не здасться. На екрані в цей час у світлі фар виляє нічна дорога — слова й рух нарешті зв’язуються в моторошне ціле: ті, хто приніс війну до нас, насправді мають тільки одну мету, й це не території, не ресурси — це просто рух туди, в темряву, в ніщо.

Ніщо, яке ніколи не насититься.

Головне фото: кадр фільму «Мирні люди» (Intercepted)