Кіно морального неспокою. У прокат вийшов фільм «Зелений кордон» про мігрантів на польсько-білоруському кордоні

Голланд зачепила надзвичайно дражливу тему: міграційна криза, влаштована режимом Лукашенка. Восени 2021 року білоруська влада організувала масове перевезення мігрантів до польсько-білоруського кордону, аби потім вони проривалися «в Європу». Лукашенко не приховував, що ці провокації є помстою за санкції ЄС проти Білорусі, своєю чергою запроваджені через фальсифікації на президентських виборах 2020 року та репресії проти опозиції.

Власне, «зелений кордон» — це смуга відчуження між Польщею та Білоруссю, де встановлений суворий поліційний режим і відбуваються постійні сутички й конфлікти. Саме в цьому непривітному й небезпечному просторі переплітаються кілька наративів. Насамперед це історія сирійської родини: суворий Башир (Джалал Альтавіль — реальний біженець, який утік із Сирії у 2011-му), його дружина Аміна (Далія Наус), старий батько (Мохаммад Аль-Раші) та троє маленьких дітей тікають від терористів ІДІЛ і кривавої громадянської війни. У літаку вони знайомляться з перекладачкою з англійської Лейлою (Бехі Джанаті Атай), якій немає місця в захопленому талібами Афганістані. Разом вони сідають у фургон, що, як вони думають, їде прямо до Польщі, але натомість лукашенківські посіпаки просто перекидають їх через колючий дріт. Від поляків їм теж нічого доброго чекати не доводиться.

Кадр фільму «Зелений кордон»

Польський прикордонник Янек (Томаш Влосок) має приємніші клопоти: облаштування будинку, адже незабаром має народитися його дочка. В неспокійному районі так само живе психологиня Юлія (Мая Осташевська), яка приєднується до групи активістів, що допомагають мігрантам.

Фільм ділиться на глави, в яких події показані з погляду різних груп героїв: «Сім’я», «Прикордонна служба», «Активісти». Колірна гама максимально відповідає сюжету: чорно-біла, бо вся ситуація — без відтінків. Є живі люди, яким нема куди діватися, і є силовики, які грають цими людьми у пінг-понг через колючий дріт в осінньому лісі, де запросто можна померти від охолодження чи потонути в болоті. Здається, це і збісило правий польський уряд: Голланд показує білоруських горлорізів у всій красі, але не милує і співвітчизників. Янек разом із колегами вислуховує «п’ятихилинку ненависті» від начальства, яку можна звести до тези: «Вони не люди, вони зброя Путіна і Лукашенка». Але від таких настанов мало користі, коли доводиться перекидати трупи через колючий дріт або прирікати цілі родини на смерть. Тому Янек і його товариші по службі п’ють майже весь час, заливають сумління самогоном.

Найслабші моменти фільму — остання третина, коли Голланд влаштовує кілька авантюрних поворотів, аби довести справу до бодай умовного гепі-енду. Здається, що всередині «Зеленого кордону» раптом починається цілковито інакший фільм, який погано узгоджується з попереднім. Це видно навіть на рівні акторів: Томаш Влосок і Мая Осташевська відіграють психологічні зміни, нюанси непростих характерів, у той час як Джалал Альтавіль, Далія Наус, Бехі Джанаті Атай працюють на реакціях, у більш фізичному плані — ідеальні жертви у ворожому оточенні — і їм співчуваєш набагато більше.

Кадр фільму «Зелений кордон»

Та все ж, хай і неоднорідний, місцями навіть крихкий, цей фільм робить свою роботу: дає можливість подивитися на світ очима тих, хто для нас зазвичай лишається рядком у новинах. І тому у фіналі замість усіх сентенцій — кадри з прикордонного переходу 26 лютого 2022 року: тисячі українок і українців тікають від війни — і перед ними відкриті навстіж усі двері. Голланд нагадує Європі про її ж власні гуманістичні принципи; чи почують цей заклик ті, до кого він спрямований — інше питання.