Ракетна атака по українському спорту

Ранок 3 квітня. Територією дитячого садочка з плетеним кошиком ходить 16-річний Ярослав. Він уважно дивиться під ноги і збирає страшне залізяччя до кошика — це уламки ракети, яку 2 квітня збили над Дніпром.

Хлопець викладає всі шматки смертельного залізяччя на повалене дерево. Він знайшов уламок із маркуванням і серійним номером ракети. На написі — назва компанії «Александер Электрик», адреса сайту та припис: «Сделано в России».

2 квітня РФ здійснила ракетну атаку на Дніпро. Поранено 18 людей, 12 із них ушпиталено. Пошкоджено чотири заклади освіти, дев’ять багатоквартирних будинків, 25 авто. Зокрема понівечено спортивний заклад — Дніпровський фаховий коледж. У ньому навчаються 500 студентів віком від 12 до 20 років. На момент удару в будівлі їх було 120. Четверо дістали поранення. 

Навпроти коледжу — державний дитячий садок. Будівля зазнала серйозних пошкоджень. На дитячих ліжечках — скло, вибиті геть усі шибки. Асфальт у дворі вкритий ковдрою з дрібного скла. На дереві хитається залізний шмат від невідомої конструкції, ворота погнуті й страшенно риплять, коли їх розхитує вітер.

До державного садочка діти не ходять, тож їх там не було. Дошкільні навчальні заклади в Дніпрі працюють виключно онлайн. Але на третьому році повномасштабного вторгнення в містах відкриваються приватні садочки. Батьки шукають варіанти соціалізації і розвитку для дітей, та й банально не мають із ким залишити малят. Тож половину будівлі цього дитячого державного закладу орендувала приватна установа — Вальдорфський дитячий садок, у якому на момент ракетної атаки перебувало шестеро дітей віком від трьох до шести років. На щастя, всі вони живі й неушкоджені, хоч і дуже налякані. За деякими прийшли мами.

«Ми почули страшний звук і побігли до будівлі. Там між двома стінами в коридорі на першому поверсі розмістили дітей, — згадує одна з працівниць закладу. — Діяли згідно з розробленими правилами, адже окремого спеціально обладнаного укриття дитячий садок не має».

Ударною хвилею винесло двері. Летіло скло з вікон, усе падало. Діти кричали й плакали, а мами закривали собою малих.

«Один із хлопчиків потім сказав виховательці: «Нас Боженька врятував, бо ми просили його захисту», — розповідає психолог закладу. — І справді, щодня діти мали спеціальну практику — «спільне коло». Вони запалювали вогник, сідали в коло та просили божого захисту для себе, батьків, воїнів, які боронять країну, й для всієї держави. Тож малечі спало на думку таке пояснення їхнього щасливого порятунку».

Вітер розхитує саморобного білого янгола на вікні. Колись діти зробили його разом із вихователькою. Янгол залишився неушкодженим — висить на віконній ручці. Інша половина вікна розбита, рама вивернута.

Розгрібають завали сміття та скла й у Дніпропетровському фаховому коледжі спорту. Це саме той спортивний заклад, який виростив Ярославу Магучіх, Анну Рижикову-Ярощук, Михайла Кохана. Серед спортсменів, які тут навчаються, понад 100 входять до збірних команд і представляють Україну на світових та європейських змаганнях.

Нині студентів відправили додому. Навчання й тренування припинено. Гуртожиток, у якому жили діти, потрощено. В ньому вибито всі шибки.

«Щойно пролунала тривога, навчально-тренувальний процес припиняється. Діти йдуть в укриття, наша дисципліна дала свій результат. Коли 2 квітня у другій половині дня оголосили тривогу, вибух пролунав буквально за кілька хвилин, і п’ятеро наших вихованців, добігаючи до укриття, дістали осколкові поранення», — каже керівник Дніпропетровського фахового коледжу спорту Олег Дерлюк.

Діти дуже злякалися, багато хто плакав. Коли збирали свої речі, жахалися наслідків, адже це фактично їхній спортивний дім: тут вирує життя й звідси вони виходять чемпіонами. «Але вони вони в нас — спортсмени, сильні духом», — зауважує Олег Дерлюк.

Під реанімацією Дніпровської обласної дитячої лікарні стан підлітків коментує завідувач реанімації Сергій Єгоров. Усіх обстежили та стабілізували. Осколкові поранення хірургічно обробили. Дехто з підлітків має струс мозку. З кожним від моменту потрапляння до лікарні працює психолог. Утім, лікарі кажуть, що психологічної допомоги більше потребували батьки, адже в перші хвилини після атаки втратили зв’язок із дітьми, а потім їхали з області до Дніпра, не розуміючи, в якому ті стані.

А дітей турбувало одне: як швидко вони матимуть змогу повернутися до спорту. «Чи загояться мої рани й чи встигну я одужати, щоб виступити на чемпіонаті Європи?» — питала юна дніпровська дзюдоїстка в лікаря й тренера.

Лікарі пообіцяли виписати до кінця тижня.