Про «велику» російську літературу

Папа римський Франциск, наприклад, не вірить, що росіяни жорстокі, й розповідає про «російський гуманізм» лише на підставі пієтету до творчості Достоєвського. Іншими словами, російські ваньки в перервах між злочинами тільки й роблять, що читають Достоєвського.

І Папа римський у цьому переконанні не поодинокий.

Тож задля початку: а хто, власне, визначив, що російська література — та й загалом російська культура — є «великою»? А сама Росія й визначила — так само як сама себе називає «великою державою», не маючи на те жодних об’єктивних підстав. Так само як розповідає світові про «велику російську науку» (майже без Нобелівських премій), «великий російський спорт»(допінговий) і взагалі «велике російське все».

Трапилася якось на очі сторінка в російській Вікіпедії «Всесвітня бібліотека. Норвезький книжковий клуб» — про сто найкращих книжок усіх часів, які було визначено 2002 року через опитування ста видатних письменників із різних країн. При цьому книги принаймні двох опитаних письменників — Астрід Ліндгрен і Салмана Рушді — й самі виявилися в переліку найкращих книжок усіх часів.

Утім, єдине посилання на цій сторінці веде не на сайт Норвезького книжкового клубу, а на французьке видання «Фігаро» (Le Figaro), причому на поточну першу сторінку розділу книжкового огляду. Після певних пошуків знайшовся-таки той самий перелік ста найкращих книжок усіх часів у виданні «Гардіан» (The Guardian) за 2002 рік. Від 2002 року навряд чи щось змінилося в плані «величі».

Усі подібні списки є суб’єктивними, але уявлення про місце російської літератури у світі цей матеріал дає.

Отже, твори російської літератури зустрічаються в цьому переліку десять разів. Здавалося б, багато, але... Чотири з десяти «найкращих» творів — це романи Федора Достоєвського. Ще три — це романи Льва Толстого. Ще один — вибрані оповідання Антона Чехова. От уже вісім.

Ще два — це «Мертві душі» Миколи Гоголя, зазначеного як російський письменник, і написана англійською мовою «Лоліта» Володимира Набокова, зазначеного як американсько-російський. Віднесення обох до російської літератури є дуже дискусійним.

Задля порівняння: Франція у списку фігурує такі самі десять разів, тільки різні автори різних епох. Сполучені Штати Америки — дев’ять разів, теж різні автори. Велика Британія — дванадцять разів, і теж різні автори, зокрема й народжений в Україні Джозеф Конрад. Ще п’ять разів фігурує Англія.

То що ж виходить — що «велич» російської літератури виведено з усього трьох письменників? Саме так. Що ж до гуманізму... Може, тому й знаходять його у творах того ж таки Толстого, що загалом у Росії з гуманністю були великі проблеми — були й залишилися? Бо не стане письменник великим, якщо писатиме про загальноочевидне.

Достоєвського було запроторено на каторгу за інакодумство. Толстого було відлучено від церкви, що в Росії означало поразку в правах. Отакий він, «великий російський гуманізм».

А тепер запитання:скільки відсотків росіян зможуть відповісти, хто взагалі такі Толстой і Достоєвський? Серед отих тупих пик окупантів — скільки? А серед тих, хто відповість, скільки відсотків зможе назвати їхні твори? А скільки росіян реально читали ті твори?

А чи пригадає хтось, щоби Путін коли-небудь посилався на класиків «великої» російської літератури? На блатні віршики та приказки посилався, а на класиків — не пригадати.

Російська класична література, та й уся культура — це, по суті, європейська література й культура російською мовою. У Росії вона завжди цікавила лише тоненький прошарок інтелектуальної еліти. Вона була і є чужою для переважної більшості росіян. Чужою й ворожою. Тим паче зараз, коли законодавцем мод і думок у Росії є «глибинний народ».

«Велика» російська культура — це ще один блеф, покликаний створювати у світі уявлення про Росію, дуже далекі від реальності.

Колаж: Ukraїner