Економічно слабка Китайська народна республіка початку 1970-х скоріше ладна була експортувати революцію, ніж будь-яку матеріальну продукцію. Зрештою, і на революції в той час у світі попит суттєво підупав. Фокус досліджував, як Китай із відсталої азійської країни перетворився на другу економіку світу.
Зараз Китай є світовою фабрикою. Він балансує між першим та другим місцем у світі за рівнем ВВП (залежно від методики підрахунку) та за кількістю населення (залежно від того, хто рахує). Немає у світі кімнати, де не було б жодної речі, виготовленої в Китаї – гасло, яке стало відображенням національної ідеї Китаю початку XXI століття. Проте пів століття тому Піднебесна зовсім не була схожою на державу, яка колись займе саме таку нішу у світі. Читайте другу частину циклу "Сходження дракона".
Завершення міжнародної ізоляції. Китай відвертається від СРСР
Станом на 1971 рік Мао Цзедун відчував себе повноправним господарем Китайської народної республіки. Після проведеної ним "Культурної революції" майже усі його політичні опоненти були зачищені. Залишився лише маршал Лінь Бяо, який загинув за загадкових обставин в авіакатастрофі у вересні того року. Після цього "Сонце Сходу", як говорили на Мао його прихильники, сяяло на владному небосхилі КНР у повній самотності.
Проте Мао Цзедун узурповуючи владу у своїх руках, практично зруйнував країну. Економіка знаходилася на рівні розвитку практично аграрного суспільства, а ієрархія державного управління була зруйнована. Так, Мао позбувся внутрішніх ворогів, проте тепер далеко не очевидною була відповідь на запитання, чи встоїть Піднебесна перед зовнішнім ударом в контексті загострення із СРСР – раніше ключовим союзником комуністичного Китаю та лідером соціалістичного табору.
Виступ проти СРСР, цей, на перший погляд, авантюрний крок, трапився у нагоді китайському лідеру. Сполучені штати, які стікали кров’ю у В’єтнамі, зацікавилися можливістю розколоти ворожий для них політичний блок. Спершу у квітні 1971 року під приводом висвітлення ігор у настільний теніс між представниками США та КНР розвивалась так звана "пінг-понгова дипломатія". Піднебесну відвідали американські спортсмени та журналісти. Тоді було заявлено, що вперше на територію комуністичного Китаю ступила нога американця, що було перебільшенням. Хоча мінімальні, проте певні контакти все ж були. Але справа зрушила з місця і йшла до дипломатичного прориву, особливо після таємного візиту до КНР тодішнього радника президента США із питань національної безпеки Генрі Кіссінджера.
Тайваньський проєкт. Мао Цзедун приборкує ООН та запрошує в гості Ніксона
Прорив стався 25 жовтня 1971 року. Тоді генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію № 2758, яка передбачала заміну представництва китайського народу в ООН Гоміньданівським урядом Республіки Китай, що базувався у Тайбеї на комуністичний уряд у Пекіні. Китай був одним із засновників ООН як сторона, що перемогла у Другій світовій війні (вела війну із Японією фактично ще із 1931 року). Підпис під декларацією про утворення Організації об’єднаних націй поставили саме представники уряду на чолі із лідером Гоміньдану генералісимусом Чан Кайши, який тоді реально очолював країну. Проте вже через чотири роки уряд генералісимуса програв громадянську війну комуністам та евакуювався на маленький (відносно території Китаю) острів Формоза (Тайвань). Реальний контроль над майже усією територією Китаю отримала комуністична партія (КПК).
США спочатку не вірили в довготривалість Тайванського проєкту, проте усе змінила війна у Кореї (1950-1953 рр.). У її контексті Республіка Китай продемонструвала себе на рівні із Республікою Корея та Японією як надійний опорний пункт демократичних сил в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Тому США на кожному засіданні Генеральної асамблеї ООН, починаючи із 1950 року всіляко сприяли, щоб саме Республіка Тайвань визнавалася офіційним представником китайського народу. Зокрема, було прийнято процедурну правку, що рішення про зміну статусу кво має набрати не менше двох третин голосів членів асамблеї. Це пролонгувало представництво в ООН тайванців на два десятиліття, хоча динаміка була сприятливою саме для КНР, яка реально контролювала як майже усю китайську територію, так і населення Піднебесної.
Проте восени 1971 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН таки знайшлося достатньо голосів для заміни представництва китайського народу. США не підтримали цю резолюцію, проте не проголосували проти (тобто не наклали вето як постійний член Ради Безпеки ООН) на засіданні Радбезу. Так, місце Китаю в ООН і, що особливо важливо, у Раді Безпеки цієї організації зайняли комуністи у прямому сенсі із мовчазної згоди США.
Після цього дипломатичного кульбіту в лютому 1972 року КНР відвідав президент США Річард Ніксон. Цим візитом було завершено річний цикл складних переговорів між США та КНР, що ознаменувалося зняттям торговельних обмежень та пожвавленням дипломатичних відносин між державами. КНР вийшла із дипломатичної ізоляції й одразу вскочила у вищу лігу міжнародних відносин, зайнявши місце постійного члена Ради Безпеки ООН.
Останні роки життя Мао насолоджувався своїми зовнішньополітичними успіхами. Його пропаганда оповила свого вождя променями слави, порівнюючи Мао із древнім імператором Цінь Ши Хуан-ді, який розпочав будівництво Великої Китайської стіни. І дарма, що "Культурна революція" скасовувала усі історичні досягнення докомуністичного Китаю. Для задоволення великого Мао можна такими дрібницями знехтувати.
Кіт має ловити мишей. Ден Сяопін впроваджує в Китаї НЕП
В той же час економічна ситуація у країні майже не зазнала змін. Більшість китайців продовжувала жити у глибокій бідності. Ситуація змінилася аж під кінець десятиліття. Переломним моментом для Китаю та, можливо для усього світу стало засідання вищого керівництва КНР 18 грудня 1978 року. Оглядач The Washington Post Абрахам Данія прирівнює значення тієї події до падіння Берлінської стіни, щоправда на думку аналітика ключовий вплив рішення китайських керівників здійснило вже на події XXI століття.
Тоді після двох років внутрішньопартійної боротьби за владу, КНР очолив кинутий в опалу під час "Культурної революції" Ден Сяопін. Під його лідерством було вирішено встановити дипломатичні відносини зі США та розпочато новий курс в економічному житті країни. Новий керманич Китаю не вигадував нічого екстраординарного на відміну від свого попередника.
Суть економічної політики Китаю наступні чотири десятиліття зводилася до набору простих кроків і була схожа на Нову економічну політику, яку впровадив в СРСР ще у 1921 році Володимир Ленін (і згорнув Йосип Сталін у кінці 1920-х). Вона складалася із набору простих актуальних господарсько-управлінських рішень, які не були обмежені межами будь-яких економічних догматів і відповідали нагальним потребам ситуації. Наріжним принципом стала фраза "Якщо кіт ловить мишей, то байдуже — чорний він чи білий". Тобто новий китайський уряд не гребував капіталістичними методами розвитку економіки, якщо вони були дієвими.
Нова китайська економіка: вільне село та спеціальні економічні зони
Дослідник китайської економіки Сиріл Чжирен Лінь зазначає що влада не розробляла якогось грандіозного стратегічного теоретичного плану, якого потрібно було дотримуватися. Партійне керівництво відповідало на вимоги часу та своїми директивами розв’язувало актуальні завдання, які об’єктивно стояли перед суспільством. Розпочалося все із "послаблення гайок" у сільському господарстві. Фермерам було дозволено самостійно приймати рішення, як саме вести своє господарство та, за потреби, об’єднуватися у більші фермерські підприємства. За кілька років стало очевидно, що економічна свобода в аграрній сфері дає свої результати. Село розвивалося.
За схожим принципом діяли й у містах. У 1980 році було створено чотири "Спеціальні економічні зони" у портових містах. Суть полягала, зокрема, у заснуванні спільних підприємств між китайськими державними та іноземними компаніями. Коли вони продемонстрували ефективність, через чотири роки СЕЗ було утворено ще у 14 прибережних містах.
У 1987 році, спостерігаючи кратне зростання ВВП у СЕЗ уряд дозволив приватне підприємництво. На той час зовнішньою економічною діяльністю займалося близько 5000 державних підприємств (у 1978 році таких було 12), а на момент вступу КНР до СОТ (2001 рік) підприємств різної форми власності, які вели зовнішню торгівлю налічувалося вже 35 тисяч. Старший почесний науковий співробітник Інституту Катона (Вашингтон) Джеймс Дорн підрахував, що з 1970 по 2019 роки реальний ВВП Китаю зріс з $232 млрд до 16 трильйонів доларів США (курс 2015 року).
Система не підлягає змінам. Чого Ден Сяопін навчився у Сталіна
Попри зростання економічних свобод, політична система країни залишалася мало реформованою. Промовистим фактом є те, що "батько китайських економічних реформ" Ден Сяопін наслідував Йосипа Сталіна і формально не займав найвищих державних посад. Він обмежився керівництвом армійської комісії (що давала не багато, не мало – контроль за НВАК – народно-визвольною армією Китаю), а з 1987 року пішов із цієї посади, проте вважався лідером держави до 1993 року, а до його думки дослухалися до самої його смерті у 1997 році.
Його політичні рішення не були безхмарними та ідеальними. У 1979 році після візиту до США він організував вторгнення до В’єтнаму, яке продемонструвало вкрай жалюгідне становище НВАК і з тріском провалилося (чого, звичайно не визнали у Пекіні й заявили, що усе так і було заплановано).
Сумні ознаки часу: "Одна сім’я – одна дитина" та площа Тяньаньмень
В період фактичного правління Ден Сяопіна у Китаї було введено найжорстокішу у світі систему планування сім’ї, яка стала відомою під назвою "Одна сім’я – одна дитина". У країні було заборонено мати більше однієї дитини. Так влада вирішила контролювати кількість власного населення. На практиці це призвело до приховування народжуваності. Багато сімей просто не реєстрували інших дітей, які виростали нелегально. Зараз у КНР живе кілька десятків мільйонів людей, яких юридично "не існує".
Важливо Україні пропонують "38-му паралель". Чим загрожує розподіл за прикладом Північної та Південної КореїУ 1989 році Ден Сяопін погодився на жорстокий розгін демонстрацій на площі Тяньаньмень. У 1987 році через майже десятиліття від початку реформ спостерігалося певне пригальмовування економічного розвитку. Разом з успіхами та зростанням в додаток до такого економічного стрибка завжди як неодмінний супутник додається економічне розшарування суспільства та супроводжуюча цей процес корупція. Не став винятком і Китай. Нові суспільні прошарки, які утворилися у країні хотіли рухатися далі та додати до економічних свобод ще й політичні. Країною прокотилася хвиля демонстрацій, кульмінацією яких стали події на площі Тяньаньмень весною-літом 1989 року, які завершилися танками на площі та кривавим розгоном демонстрацій.
Рішення про розгін стало поворотним в історії Китаю та сформувало контури подальшого розвитку Піднебесної. Влада КНР дала зрозуміти, що готова терпіти свободи настільки, наскільки це необхідно для економічного успіху. Проте жодних політичних поступок ніхто нікому надавати наміру не має. У політичній системі країни партійне керівництво залишається єдиним господарем та центром прийняття рішень, вершителем доль, а будь-яка свобода завершується там, де припиняється економічна доцільність. Підприємець може проявляти ініціативу та користуватися свободою лише в межах економічної діяльності, яка приносить результат, якщо ж хочеш впливати на прийняття рішень, то потрібно робити партійну кар’єру.
Економіка — лише засіб. КНР стає світовою фабрикою, але ідеології не зрікається
Символічно, що розгін демонстрацій на площі Тяньаньмень стався у рік падіння Берлінської стіни. Саме тоді, коли китайський комуністичний режим зацементував свою провідну роль у суспільстві, західні інтелектуали твердили про кінець історії та домінування лібералізму у світі. Справді, як економічна одиниця КНР повністю інтегрувалася у тодішню західну ціннісну парадигму. Лише різниця була у тому, що економіка та вільний ринок стали засобом для реалізації партійних інтересів в КНР, а на Заході вони стали ціллю.
Важливо Самі за себе: Як В'єтнам відбився від Франції, Китаю та СШАЦя різниця одразу проявилася у підходах. На Заході помітили та засудили розгін демонстрацій. Проте потік інвестицій у Піднебесну не припинився. Адже "політика не мала шкодити бізнесу". Провідні компанії світу охоче переносили своє виробництво у КНР, де була дешева робоча сила та влада гарантувала як захист приватної власності, так і відсутність проблем із профспілками. Це зумовило закриття підприємств та зростання безробіття у державах, де компанії розвивалися з самого початку, так з’явився знаменитий "іржавий пояс" у США, символом якого стали похмурі пейзажі закинутих підприємств колись американського промислового центру – Детройта.
У 1990-2000-х. КНР перетворилася на справжню світову фабрику. У ній виготовлялося усе – від ганчірок для миття посуду до дешевих копій західних технологічних розробок. Після вступу до СОТ на початку століття, китайська продукція заполонила весь світ. Справді, станом на 2013 рік не так вже й багато у світі було кімнат, де не було нічого виробленого в Китаї.
Зовнішня політика КНР у цей період була досить в’ялою У Пекіні зосередилися саме на економічному зростанні. Навіть на засіданнях Радбезу ООН представники Пекіну зазвичай утримувалися, а інколи голосували синхронно зі США, як це сталося у випадку із резолюцією № 1441, щодо роззброєння Іраку.
У 1997 році до складу країни повернулися Гонконг та Макао, проте це — ще досягнення Ден Сяопіна, який узгодив ці рішення на початку 1980-х. Гонконг увійшов до складу КНР лише номінально, зберігши самоуправління. Тоді його ВВП дорівнював близько 25% ВВП усього Китаю.
Вже багатий, проте ще не лідер. СРСР конає, а Китай робить висновки
1989 рік справді є стрижневим моментом світової історії. Це рік, коли старанний учень поховав свого вчителя. Соціалістичний блок зруйнувався під тягарем економічних проблем. Економіка, збудована на теоретичних догмах не пережила зустрічі з реальністю, яку в Москві так і не захотіли визнати. Старанний пекінський учень уважно стежив за агонією свого вчителя та робив відповідні висновки. В той час, коли на Заході тріумфували ліберали, на Сході скрупульозно аналізували все що відбувається.
У Піднебесній після десятиліть катастрофічних помилок і їх кривавих наслідків тепер воліли вчитися на чужих хибах. Перевага ринкової економіки над плановою була очевидною. Проте в Пекіні вирішили, що економіка – це лише частина системи, важлива, проте не визначальна. Тому КНР перейняла усі ринкові переваги, зберігши недоторканим свій суспільний устрій. Якщо Мао, наче зламаний фільтр, перебирав із СРСР усе найгірше, то Ден Сяопін навпаки намагався з усіх систем позабирати найкраще, точніше найефективніше, щоб утворити свою неповторну китайську мозаїку – симбіоз авторитарної системи та вільної ринкової економіки.
Для влади КНР економіка – це засіб, інструмент накопичення ресурсів для реалізації своїх цілей. Для країн "золотого мільярда", Заходу, економічна модель стала метою. В Піднебесній підприємці були такими ж підданими партійної еліти як й інші верстви населення. У країнах розвинутої демократії політика стала одним із засобів реалізації цілей підприємницької діяльності, відтак політичний актив став працювати на бізнес. Звідси й терпимість до придушення політичних демонстрацій та подальших репресій проти незгідних у КНР. Бізнес понад усе!
Нові горизонти: Сі Цзиньпінь перехоплює прапор
XXI століття КНР зустріла економічно могутньою державою. Її місце в рейтингу країн за розміром ВВП постійно зростало аж поки не вперлося у першу сходинку, яку десятиліттями займали США. Китай сповна скористався усіма перевагами вільного ринку і зайняв чільне місце серед світових держав за економічними показниками й з притаманним китайській культурі спокоєм причаївся, очікуючи "промаху Акелли". І він стався у 2007 році, коли світова фінансова криза поставила під величезний сумнів ідею про бездоганність ліберальної ринкової економіки. Тому, коли у 2013 році важелі правління у Піднебесній отримав новий амбітний керівник, світова кон’юнктура максимально сприяла активним діям і влада Піднебесної до них перейшла.
Далі буде