Про різницю між участю і індульгенцією

Одна з найбільших проблем нашого часу – це рівняти всіх під одну гребінку. Якщо військовий – то герой, якщо виїхав в Європу – то зрадник. Насправді, серед військових купа різних покидьків, які можуть втекти, вкрасти набої і вбити поліцейського на блок-посту, а серед тих хто виїхав купа тих, хто купляє машини, дрони, донатить тощо. Однак, ці полярності знищують і обезцінюють багато хорошого і правильного з обох сторін.

Жінка у Польщі кричить «Чого мій чоловік має служити, сама б...дь служи», і ми всі обурюємося цим фактом. І разом з цим відразу обезцінюємо всі ті мільйони доларів наданої допомоги нашими людьми в Європі. Ще більше важливо було, коли тисячі українців виходили на мітинги і тисли на іноземні уряди з наданням допомоги. Весною 2022 року, коли у нас практично запасів снарядів було не більше чим на 10 днів – це зіграло особливу роль у переломі війни. То ж де та межа, по якій можна судити?

Для мене цією межею є різниця між участю і індульгенцією. Так, не всі можуть стати штурмовиками чи пілотами. Зрештою, не всі можуть стати військовими, хоча у ЗСУ точно знайдеться місце для кожного. Однак, абсолютно всі можуть брати участь і робити свій внесок у нашу перемогу. Повірте, вам будь-який військовий скаже, що сьогодні волонтер який привозить десятки fpv – не менш цінний ніж піхотинець на позиції. Вам будь-який волонтер скаже, що людина, яка донатить не менше 10 тисяч гривень у місяць або просто 40-50% свого доходу – не менш цінна, чим волонтер, який об’їжджає передову і привозить fpv. Тому знайти своє місце у війні – це брати у ній участь, наближати перемогу, хай навіть не у пікселі.

Участь – це про жертву, про обмеження себе у чомусь. Мій знайомий айтішник продав автомобіль, задонатив всю суму на ЗСУ, бо прийняв рішення до завершення війни відмовитись від авто. У 2022 році у нашій ініціативі «машини для фронту» одним з найактивніших водіїв була Анастасія Бурмістрова, яка щотижня брала з собою сина і відвозила автомобіль на фронт. Тому якщо кожен з нас почне у чомусь себе обмежувати і брати участь – наші можливості виростуть у десятки разів. Зрештою, можливо рано чи пізно багатьом доведеться ухвалити рішення стати військовими. Не всі хто взяв до рук зброю в лютому 2022 зробили б це, якщо б орки поперли тільки на Авдіївку.

Втім, коли людина кричить «хай депутати воюють», «мені країна нічого не дала», «досить того, що я плачу податки» – це про індульгенцію. Людина придумує аргумент, щоб виправдати своє боягузтво, замість того, щоб знайти своє місце у війні. Така людина не збільшує наші шанси на перемогу, і що найсмішніше не збільшує свої шанси на нормальне життя.

Коли я бачу, як радіє якийсь ухилянт, що втік в Європу – я йому відверто співчуваю, бо чудово бачив життя європейських іммігрантів. Життя на задвірках бандитських районів, робота вантажника чи у полі, все життя не мати шансів на власне житло. Бути безправним у країнах, де перемагають ультраправі з антимігрантською риторикою – це огидне життя. У ньому більше шансів залишитись живим, але дуже мало нормально жити.

Держави ще з часів давніх греків створюють громадяни, які беруть на себе відповідальність за участь в їх існуванні. Кожен з нас визначається сьогодні у найважчий час для нашої держави чи є він громадянином, чи ні. І це визначення буде працювати не тільки на цей момент, а й після війни, в якій так чи інакше існування нашої держави ми вже відстояли.