Офісний центр у сквері імені Да Вінчі — Дмитра Коцюбайла, або Як використають ім’я героя

Прикривати іменами героїв чи знаменними датами власні політичні, шкурні чи амбіційні інтереси — звична практика в усі часи. В радянську епоху можна було присвятити бездарну оперу сторіччю від дня народження Владіміра Лєніна, а за незалежності — назвати кривеньку вулицю в занедбаному селі на честь Грушевського й в обох випадках… здобути гроші чи славу.

Є велика небезпека, що сьогодні влада (через притаманний їй популізм) та різні «ділки» (з меркантильних інтересів) використовуватимуть імена українських героїв у своїх геть не альтруїстичних проєктах. Ось одна з таких ініціатив, яка замість віддання шани може виявитися тривіальним бізнесом.

Кияни за увіковічення пам’яті героя

Перша петиція за присвоєння вулиці Анни Ахматової імені Дмитра Коцюбайла була опублікована 13 березня 2023 року й набрала 6016 голосів (за необхідних 6 тисяч). Друга — від 8 травня 2023 року (авторства Ади Роговцевої) — набрала 13 033 голоси й пропонувала перейменувати на честь героя вулицю Німанську. Обидві висять зараз на сайті Київради під грифом «на реалізації». Чому жодну з них за рік із лишком не вдалося реалізувати?

Може, тому, що десь у надрах апарату чи депутатського корпусу визрівало рішення від 9 листопада 2023 року №7298/7339 «Про організаційно-правові заходи щодо увічнення пам’яті Дмитра Коцюбайла (позивний Да Вінчі) у найменуванні об’єктів міського підпорядкування на території міста Києва»?

Так чи так жодна з петицій не знайшла втілення в цьому рішенні, натомість Київрада ухвалила вищезазначене рішення, яке передбачає (у стислому викладі):

1. Підтримати ініціативу членів територіальної громади.
2. Визначити можливість використання земельних ділянок для створення скверу (перелік додається).
3. Вирішити питання оформлення права постійного користування цими ділянками (їх частинами) комунальним об’єднанням «Київзеленбуд».
4. Опрацювати питання щодо присвоєння скверу імені Дмитра Коцюбайла.
5. «Київзеленбуду» вжити заходів щодо оформлення права постійного користування цими земельними ділянками (їх частинами).

Це рішення залишає більше запитань, ніж відповідей. Незрозуміло, яку саме ініціативу підтримують, якщо не перейменування вулиць? Що заважає відразу надати переліченим земельним ділянкам статус скверу? Чому б відразу не передати ці земельні ділянки в постійне користування «Київзеленбуду»? Якщо створюється сквер, то чому відразу не присвоїти йому ім’я героя, хіба не можна було спитати згоди родичів щодо цього? Яких таких заходів треба вжити «Київзеленбуду», щоб оформити право постійного користування, адже ця процедура чітко визначена законодавством?

(Може, ці питання трохи наївні й ми чогось не знаємо? А може, хтось і не хоче, щоб ми це знали… Спробуймо розібратися.)

Далі в рішенні Київради йдуть стандартні положення: оприлюднити, встановити контроль тощо. Як бачимо, завдання, поставлене громадою столиці, по суті виконано не було, визначено лише підходи до нього. Хоча пункти 3 та 5 фактично дублюють один одний, але то таке. Тут має насторожити дещо інше: чому з’явилися «частини» земельних ділянок? Чи не відкриває це шлях до того, що частина якоїсь ділянки не перейде в користування «Київзеленбуду», а потрапить зовсім в інші руки?!... Тож придивімося до переліку ділянок уважніше.

Пам’ятаючи при цьому, що йдеться про історико-культурну спадщину — житловий будинок 14/12 по вулиці Михайла Омеляновича-Павленка, який є пам’яткою архітектури, про що в рішенні Київради від 9 листопада 2023 року №7298/7339 немає ні слова.

Пам’ятка архітектури чи ласий шматок загального пирога

Перелічені ділянки знаходяться на вулицях Михайла Омеляновича-Павленка, Григорія Царика та Миколи Гайцана, що утворюють у цьому місці трикутник, який, фігурально кажучи, став бермудським для мешканців будинку, що там розташований, але якщо в океанському трикутнику зникали кораблі, то тут — земля.

Будинок за адресою вулиця Михайла Омеляновича-Павленка, 14/12 — це пам’ятка архітектури місцевого значення в місцевості Хрести 1912 року побудови (висота стель — 4,6 м!), хоча й дуже спотворена заскленими балконами та наліпленими на стіни кондиціонерами.

Звісно, в такому престижному будинку досить давно утворилося Товариство власників квартир (ТВК) під назвою «Літа», яке взяло відповідальність за утримання будинку на себе. Однак у далекі «нульові», за часів мерства Олександра Омельченка, знайшлося таке собі ВАТ «УКРТУРІНВЕСТ», що спокусилося на прилеглу до будинку територію й рішенням Київради від 14 липня 2005 року №778/3353 отримало в оренду на рік земельну ділянку для «будівництва, експлуатації та обслуговування офісно-житлової прибудови до будинку на вулиці Миколи Гайцана, 12/14». Наступним кроком, відповідно до цього самого рішення, 2007 року земельну ділянку було продано тому ж ВАТ (див. лист Головного управління земельних ресурсів від 13 жовтня 2007 року №03-85/34264).

А до чого тут мешканці ТВК «Літа», які нібито живуть за іншою адресою, спитаєте ви? Це така дитяча хитрість організаторів цієї «операції «И» — щоб уникнути звинувачень у загарбанні пам’ятки архітектури з подальшим перетворенням її на офісно-житловий комплекс (тобто фактичним знищенням як пам’ятки), вони взяли адресу цього кутового будинку по іншій вулиці. Що Миколи Гайцана, 12/14, що Омеляновича-Павленка, 14/12, — це той самий будинок.

Цілком прогнозовано ТВК «Літа» вплуталося в судові тяжби за недоторканість свого будинку. Судові засідання тривали майже… 20 (!) років, аж поки спірну земельну ділянку зусиллями мешканців та Київської міської прокуратури не повернули в комунальну власність.

Сьогодні мешканці будинку вважають, що зазначена земельна ділянка з 1886 року «історично належить пам’ятці історії та культури — житловому будинку — і є одночасно й охоронною зоною, й прибудинковою територією», а отже, належить саме членам ТВК (з протоколу громадських слухань мешканців будинку від 24 травня 2024 року).

Мушу дещо розчарувати членів ТВК. По-перше, це не пам’ятка історії та культури (не входить до відповідного державного реєстру), а лише пам’ятка архітектури місцевого значення; по-друге, охоронну зону та режим її використання відповідно до законодавства не встановлено (для цього має бути відповідне рішення/наказ Департаменту охорони культурної спадщини КМДА). Однак усе це не змінює суті справи. Й тут треба повернутися до ділянок, які київська влада хоче консолідувати під територію майбутнього скверу.

Хід конем, або уважно читайте, за що голосуєте…

Перша ділянка площею 5 соток, згадана в рішенні Київради від 9 листопада 2023 року, за класифікацією цільового призначення має код 11.07 — це «Земельні ділянки загального користування, які використовуються як зелені насадження спеціального призначення». Сформульовано «дещо по-дебільному», але зрозуміло, що це ділянки, заплановані під посадку чагарників і дерев.

Друга, 0,2 сотки, код 04.10 — «Для збереження та використання пам’яток природи», за вказаною адресою ростуть два старі дуби, один з яких є пам’яткою природи.

Третя, майже 8 соток, код 02.12 — «Земельні ділянки загального користування, які використовуються як внутрішньоквартальні проїзди, пішохідні зони».

Четверта, 3,4 сотки, код 11.07, як і в першому випадку («дещо по-дебільному») — для спеціальних зелених насаджень.

П’ята, 17 з лишком соток (а тут на нас чекає сюрприз!), код у класифікаторі, на відміну від попередніх, не вказано, тому передаю дослівно, що написано в додатках до рішення: «Житлової забудови і комерційної забудови. Інформації немає. Для будівництва, експлуатації та обслуговування офісно-житлової прибудови до будинку».

Знов за рибу гроші! Це та сама ділянка, на якій стоїть будинок-пам’ятка і яку вже раз продавали 2007 року! Виглядає так, що ВАТ «УКРТУРІНВЕСТ», який тоді претендував на неї, а може, й хтось інший зробив «хід конем», аби заволодіти цією ділянкою. Тепер пазл складається — це ж «золоті сотки» Печерська, колишня вулиця Суворова.

Я, звісно, наперед перепрошую за це припущення в депутатів і секретаріату Київради та міського голови Віталія Кличка, який підписав рішення, однак звідкись цей проєкт вигулькнув! І саме в такому формулюванні ним може скористатися хтось, наразі нам невідомий. Постає запитання: коли КО «Київзеленбуд» оформлюватиме собі право постійного користування, чи не скористається хтось інший «частиною» п’ятої ділянки? Вже без контролю чи додаткових ухвал Київради, — рішення вона вже ухвалила!

Висновки та запитання

Якщо розуміти рішення Київради буквально (а саме так слід розуміти юридично значущі документи), то логічно випливає такий висновок: на території майбутнього скверу імені Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі) більш як половину (17 соток із 33,6) займатиме будинок та «прибудова» до нього.

То який це тоді сквер? Хіба у сквері ставлять будинки та прибудови? Це ще один аргумент щодо сумнівів у чистоті помислів ініціаторів цього рішення.

Стають зрозумілими й мотиви членів ТВК «Літа», яким Київрада пропонує безкоштовно створити облаштований сквер у дворі, а вони категорично проти — просто бояться прибудов і нової судової війни за свій будинок. Хто ж відмовиться від скверу в своєму дворі?!

Важко сьогодні сказати, чи замислює якась шулерська команда (назвемо її так) «узаконену крадіжку» ласого шматка землі в самому серці старого Києва. Але ситуація загострюється: вже є наступне рішення Київради — довго чекати не довелося! — від 29 лютого 2024 року №7812/7853 (зверніть увагу на назву!): «Про надання Київському комунальному об’єднанню зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд» дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у постійне користування для обслуговування та експлуатації скверу Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла у провулку Хрестовому, 12/14 у Печерському районі міста Києва».

Тут знову «дитячі хитрощі» —  вчергове змінили адресу ділянки! (Замітають сліди?) Однак найпікантнішим є інше: в назві йдеться про весь сквер, а в тексті — лише про ті самі сумнівні 17 соток «для будівництва та обслуговування». То що, про сквер можна забути, головне — «комерційна забудова»?

В сумному підсумку можна сказати лише одне: використання імені Героя України Дмитра Коцюбайла — Да Вінчі, похованого, як багато українських борців за незалежність, на Аскольдовій могилі, не робить честі нікому — ні анонімним ділкам, які проштовхують це рішення, ні київській владі, яка на нього не зважає. Ненавмисне, будемо сподіватися.