Перші мосяжники у роду Назара Габорака з'явилися ще за часів ватажка горян-повстанців - Олекси Довбуша. Тоді, чотири століття тому, у Карпатах було багато династій мосяжників – майстрів з художньої роботи з металом. Сьогодні Назар Габорак – один із декількох майстрів на всі Карпати, хто продовжує старовинне ремесло.
Замість топірців ліплять сирних коників
Мосяж – так на Гуцульщині досі називають латунь та інші метали. З польської мови mosiądz, чеської та словацької mosaz, mosadz – це жовта мідь, латунь. З цього сплаву, який не кожен міг відрізнити від золота, робили прикраси, предмети побуту, посуд, елементи кінської збруї і незамінні в горах бартки, або топірці, - гуцульські вузьконосі сокири з тупим обухом. За ними тепер йдуть до тих мосяжників, які досі не покинули важке, небезпечне та шкідливе для здоров'я ремесло.
Назар Габорак із села Брустури у Косівському районі на Прикарпатті – один із останніх мосяжників Гуцульщини. Змінити ремесло ніколи не мріяв, незважаючи на складність та наслідки для здоров'я, але за продовження династії його синами не ратує – шкодує дітей. Старший, 12-річний Віталій, уже частково освоїв тонкощі мосяжництва – якщо захоче, впорається.
- Віталій уже може щось зробити, хоча це робота не для дітей, - пояснює Коротко про Назар Габорак. – А молодшому Богданові поки що лише два роки. Але я б, чесно, не хотів, щоб вони обрали цю професію: травмонебезпечно – температура розплавленого до стану води металу 2000 градусів, важко, та й сидіти у цій пилюці від металів шкідливо.
Село Брустури раніше могло похвалитися своїми ремісниками. Сюди їхали за візерунковими тканинами, ліжниками, місцеві майстри - кушніри, різьбярі і ті ж мосяжники - робили справжні шедеври зі шкіри, дерева та металу. Село взагалі було одним із кількох центрів мосяжництва в горах. Нині все менше молодих людей погоджується продовжувати ремісничі династії – є й легша робота. Хоча славу столиці сирних коників Брустури утримують досі – тут їх у кожній хаті ліплять сотню років і навіть встановили конику із сиру пам'ятник. Але сучасне життя все глибше втоптує чоботом у землю старовинні гуцульські ремесла, відправляючи їх на звалище історії.
Назар Габорак (ліворуч) прагне і в повсякденному житті дотримуватися гуцульських традицій. Фото: ФБ Косів. Імена
Гуцульська сокира - як перепустка у повстанці
Ті з гуцулів, хто продовжує ремесло предків, стають чи не живими експонатами. Історію їхніх родів досліджують музейні працівники та пишуть про них монографії. Багато що з отриманих ними відомостей навіть сучасні представники династій не знають і із задоволенням читають про своїх прадідів статті.
За іменами-прізвищами, як водиться, на Гуцульщині один одного рідко знають. Жінок, наприклад, звуть на прізвище чи прізвисько чоловіка. Так, гуцулка із люлькою з відомої фотографії, Марія Кречунек, все життя відгукувалася на прізвисько Чукутиха. Чукутом, що з місцевого діалекту означає «прихований», «замкнений», горяни прозвали її чоловіка Йосипа Полєка.
Так само і з останнім мосяжником Карпат. Назара Габорака в районі можуть і не знати на ім'я та прізвище, але точно покажуть, де живе «той, що робить топірці». Так у Верховинському районі називають знамениті гуцульські сокири. Не плутати зі звичайною сокирою – у них і форма, і метал інший, довжина, та й функціонал суворо обмежений: порубати дрова, цокнути курці голову на бульйон... Гуцульська сокира – різноплановий інструмент, такий собі гірський мультитул. Може служити і як сокира, і як трекінгова палиця на схилах, і як милиця (горяни говорять костур. – Авт.), годиться і прохід прорубати в зарослях, і від дикого звіра чи розбійників відбитися – ручка довга. На Прикарпатті їх називають топірцем, в інших районах Карпат – барткою.
- Раніше гуцули в гори без бартки не виходили, та й я зараз на гору без неї не йду, - ділиться Назар Габорак. – Колись, якщо немає топірця, то й у опришки не брали.
Претендент у повстанці мав вручити свою бартку старшому, а самому опустити руку на колоду. Старший замахувався і бив сокиркою поруч із рукою. Якщо хлопець не смикнувся, не прибрав руку – брали в опришки. А ні – йди пасти овець, серед повстанців тобі робити нема чого.
Справжні бартки робляться майстром під індивідуального замовника. Фото: ukrainer.net
Ціна – від 600 гривень до 300 доларів
Гуцули і сьогодні не уявляють свого побуту без бартки. Без цього атрибуту не проходить жодна коляда та весілля. Колядувати натовп чоловіків у гуцульському вбранні обов'язково йде з бартками. На вінчання наречений також їде із барткою – верхи на коні. А як же культовий гуцульський танець «Аркан», під час якого танцюють із бартками, підкидаючи їх угору? Раніше його виконували під час обряду посвячення юнака в молодого легеня. Тільки після цього той отримував право носити топірець та широкий пасок. І нині танцюють на багатьох святах. До речі, кілька років тому цей танець визнали нематеріальним спадком України.
Цінуються гуцульські сокирки і як сувеніри – їх замовляють у крамницях в Яремчі, на Буковелі, у Косові. І найбільше замовлень перед колядою.
- Влітку – затишшя, у селах багато роботи, – пояснює останній мосяжник Карпат. – За місяць може не бути жодного замовлення. Доводиться шукати підробітку. Ну а до зими намагаюся зробити більше, щоб був товар, коли підуть замовлення.
На передову Назар Габорак робив топірці з прапорами України та УПА. Кольоровий пластик упресовується в латунь. Деякі підрозділи розміщують зображення гуцульських барток на свої емблеми. Але найчастіше просять стандартні малюнки: геометричні чи рослинні орнаменти.
Ціна гуцульської сокири – від 600 гривень за просту. А ексклюзивні, з інкрустацією чи зроблені за спецзамовленням, можуть коштувати і 300 доларів.
– Іноді просять зробити у формі змії чи дракона, птаха, – ділиться мосяжник. - Це складні замовлення, тому що треба зробити форму для відливу металу, а це займає багато часу. Спочатку – дерев'яну, у неї залити глину, глиняну форму треба випалити, і лише потім у неї заливати метал. Але це вже не стільки бартка, як кесел – їх частіше використовують як милицю (костур, - кажуть горяни).
Латунні сокирки нагадують золоті. Щоправда, із дорогоцінних металів Назара зробити топірця ще не просили. За старих часів їх робили не тільки з латуні, а й з алюмінію – таку 120-річну бартку прадіда мосяжник зберігає як зіницю ока. Є і дідова бартка, відомого мосяжника Федора Шмадюка, який і навчив Назара ремеслу. Працювати на художній комбінат у Косові він пішов одразу після школи – вже міг похвалитися вміннями. Першу бартку зробив у 13-14 років. До цього на комбінаті 28 років працював його дід. Раніше багато ремісників у Карпатах працевлаштовувалися офіційно.
«Зайвих» гуцульських топірців, на продаж, зараз у кузні мосяжника – жодного. Але вже незабаром розпечена піч знову почне плавити метал – насувається зимовий сезон, а з ним і коляда та різдвяні фестивалі, на яких, як уже було сказано, нікуди без гуцульської бартки.