Рецензія на фільм «Мегалополіс» / Megalopolis

26 вересня в кінотеатрах стартував показ епічної наукової фантастики «Мегалополіс», Френсіса Форда Копполи. Ідея фільму прийшла до легендарного режисера ще під час знімань «Апокаліпсису сьогодні», але втілити її у життя він зміг лише зараз. При цьому у виробництво фільму вартістю у $120 млн. Коппола не побоявся вкласти власні кошти. Втім, думки критиків стосовно його багатостраждального довгобуду полярно розділилися: хтось вважає це недоціненим шедевром, який переосмислять наступні покоління, а хтось — відвертою нісенітницею і несмаком. Що ж, нумо розбиратися, кому з них вірити.

Відключайте рекламу - підтримуйте ITC!

«Мегалополіс» / Megalopolis

Жанр епічна наукова фантастика
Режисер Френсіс Форд Коппола
У ролях Адам Драйвер, Джанкарло Еспозіто, Наталі Еммануель, Обрі Плаза, Шая Лабаф, Джон Войт, Лоуренс Фішберн, Талія Шайр, Джейсон Шварцман, Джеймс Ремар, Дастін Гоффман
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2024
Сайт IMDb, офіційний сайт 

У запропонованій сюжетом реальності Нью-Йорк перетворився на Новий Рим, але байдужі хмарочоси там і досі цілують небо. Геніальний архітектор Цезар Катіліна мріє побудувати на цьому місці утопію за допомогою винайденого ним унікального матеріалу мегалон (ні, Шає Лабаф, не Меґатрон). А ще він володіє здібністю зупиняти час. Проти ефемерної ідеї Цезаря виступає місцевий мер Франклін Цицерон, втім, настрій вороже налаштованого батька не розділяє його красуня-донька — світська левиця Джулія, котра починає проявляти неабиякий інтерес до Цезаря.

Тим часом в історії фігуруватиме ще декілька цікавих персонажей. Зокрема, кузен архітектора Клодій Пулчер, що виношує план захоплення влади. Телеведуча Вау Платина, котра використовує старий-добрий метод зваблення заради досягнення корисливих цілей. Генеральний директор банку Гамільтон Крассус ІІІ, який збирається жити вічно. То тут, то там з’являтимуться вже зовсім епізодичні персоналії, як от герой Дастіна Гоффмана чи попзірка Веста у виконанні Ґрейс Вандервол. Звучатиме мужній закадровий голос Лоуренса Фішберна, котрий порівняє Стародавній Рим з сучасною Америкою.

Продиратися крізь сумбур величезної кількості думок, натхненних та продиктованих творами Айн Ренд, Германа Гессе чи Девіда Гребера, історією, міфологією, зрештою, власним життєвим досвідом, а також слабо пов’язаних між собою сцен та сюжетних ліній і необґрунтовано високомовних діалогів ні про що надзвичайно важко. Майже неможливо.

Абсолютно дикі наркотичні бед тріпи та дивні калейдоскопічні чи то марення, чи то сни тут сусідять з цирковими виступами. Карикатурні гладіаторські бої — зі смертоносним радянським супутником. Претензія на яскравий візуальний стиль (особливо в очі кидається ар-деко) — з сумнівними вставками та спецефектами. Метафоричність, цитування Шекспіра чи Марка Аврелія і пафосні промови про щасливе майбутнє — з жартами про член, ерекцією у кадрі та сценою, де Обрі Плаза треться промежиною об обличчя Шаї Лабафа.

Але як тут засудити Копполу: він, на противагу безжальній студійній системі кіновиробництва з тотальним творчим контролем, може собі дозволити подібну урочистість повної незалежності. На щось подібне сьогодні спроможний хіба що Роланд Еммеріх, та й той знімає кіно з ціллю заробити, не в порівняння куди більш приязне до глядача — здебільшого розважальні фільми-катастрофи. І Копполі глибоко байдуже, якщо комусь усе це не сподобається. Ні, навіть не так, — байдуже, якщо це не сподобається геть нікому.

З погляду змісту, якщо дуже спрощено, 85-річний кінематографіст закликає працювати сьогодні задля кращого завтра, яке ми залишимо нащадкам. Якщо детальніше — зробити це зовсім не просто, коли в будуванні сьогодення, як мінімум американського, фігурує так багато суперечливих складників, таких як генії, мільярдери, філантропи, плейбої (потрібне — підкреслити), їхні опоненти, коханки, розділене американське суспільство загалом, битви ідеологій (консервативні погляди та більш прогресивні), популізм, капіталізм, ангажовані ЗМІ та багато іншого. Той же Лабаф-Трамп нині актуальний, як ніколи.

Не все так однозначно й з акторськими виступами, не дивлячись на те, що склад виконавців тут справді першокласний, а кожен образ щось, чи когось, уособлює. Обрі Плаза, наприклад, — типова рокова красуня, котра символізує нечисті на руку медіа. Про Лабафа, який відверто куражиться на знімальному майданчику, було сказано вище.

Загалом акторські задачі не так щоб дуже чіткі. Адам Драйвер видає явно не найкращу роль і грає такого млявого, марудного типа на важких наркотиках з супергеройськими здібностями і вбранням Кайло Рена. На його обличчі виблискують холодний і теплий відтінки, ніби нагадуючи про близьку присутність Морфея, який знову хоче впихнути цю свою пігулку. Джанкарло Еспозіто нічим не запам’ятовується. На Джона Войта, батька Анджеліни Джолі, просто боляче дивитися. Фішберн і Гоффман надто епізодичні.

Напевно, саме таким і має бути той самопроголошенний opus magnum великого режисера — суперечливим, неоднозначним, з усіх боків скандальним, обурливим й таким, що після перегляду може виникнути лише два запитання: «що це в біса було?» та «може дід забув прийняти пігулки?». Принаймні, про глядача режисер думає в останню чергу. Тоді з якого дива нам не має бути все одно на цю химерну, кричуще громіздку й нестерпну виставу?