Війна всіх проти всіх: три проблеми, що загрожують Україні після перемоги

Головні невоєнні виклики

В українському суспільстві останнім часом доволі багато говорять то про плани відбудови, то про боротьбу з корупцією, то про економічні моделі майбутнього. Але мені здається, всі ці речі, крім їхньої, переважно, несистемності, мають ще одну, фундаментальну проблему: всі запропоновані рішення слабо корелюються з тим, що відбувається "на землі" і пропонують "ідеальні рішення" для вакууму, де немає попередніх суспільних домовленостей, страхів і історій помилок. Я виділив три, як на мене, ключові суспільні проблеми, з якими нам доведеться зіткнутися (точніше, ми вже з цими проблемами живемо). І без спроб вирішити саме ці проблеми всі плани Маршала не матимуть жодного шансу на успіх. Окремо, хотів би звернути увагу на те, що я свідомо не пишу про воєнні загрози, які, звичайно ж є базовими. Але про війну мають писати воєнні експерти.

Отже, які це проблеми:

1. Сегментація суспільства та абсолютна втрата діалогу між соціально-політичними бульбашками. Тенденція до фрагментації суспільства

Базовою проблемою України в довоєнний період був розрив між людиною та державою. Українці відбулися як політична нація, що підтвердило 24.02.22 року, але при цьому, держава була одночасно дорогою і "чужою" для українців. В перші місяці війни відбулося абсолютне обʼєднання людини й держави. Зараз відбувається процес капсулювання великих сегментів суспільства навколо певних лідерів (ідей). І кожна з цих капсул войовниче налаштована одна до одної. На сьогодні, згідно з різними соціологічними дослідженнями, 5% барʼєр долає або знаходиться на межі подолання 7-8 політичних сил. З погляду розвитку атрибутивного (показного) демократичного процесу, це ніби позитивно. Але ми входимо в процес фрагментації суспільства, капсулювання великих груп, які часто (переважно) агресивні по відношенню один до одного. Відмінність від 2004 чи 2013 року полягає в тому, що країна ділиться не на два непримиренні табори, а на 5-7 таборів з тенденцією до ще більших (мікро)розколів. І все це відбувається на фоні того, що кожен із цих таборів починає відкрито або завуальовано сповідувати ідею "Держава — це я".

2. Відсутність діалогу еліт про створення єдиних правил гри.

А відтак, створюється ситуація, при якій картинка майбутнього принципово не потрібна елітам задля вирішення політичних (електоральних) задач.

Наша політика давно (починаючи з 2004 року) перетворилася на фанатську тусовку, де основою політичного процесу є віра в політичного лідера і ненависть до інших, заснована на вірі в те, що за межами ідей своєї тусовки правди просто не існує. Звуження політичної підтримки у більшості Акторів змушує їх і їхніх адептів не шукати діалог, а навпаки, більш агресивно захищати свій простір, який, повторюся, переважно має тенденції до звуження.

Всі найскладніші рішення і реформи вдаються тільки там, де є пакт еліт про обовʼязковість виконання певних правил гри. Закони тут важливі, але вторинні стосовно пакту еліт, який і передбачає або не передбачає дотримання цих самих законів. Нинішня ситуація загострює питання цього самого пакту, адже поки ми не бачимо навіть натяків на те, що подібний пакт буде хтось ініціювати чи тим більше підтримувати. Політична система, витворена з кінця 90-х, дійшла до свого краху з точки зору продуктивності та створення картини майбутнього. Вона навіть не потребує цієї картини. Достатньо просто фетишизувати ті чи інші, часто вирвані з контексту, деталі. І далі експлуатувати ці фетиші.

При цьому, конфлікт всередині суспільства стає і горизонтальним — між різними бульбашками, і вертикальним, коли представники нижчих класів щиро ненавидять представників вищих класів із ворожих бульбашок. По суті, це така собі протовійна всіх проти всіх. Поки відносно латентна, але із закінченням війни вона має всі шанси перейти у відкриту фазу.

3. Самоцензура під впливом страху абʼюзу поступово стає причиною втрати творчої ініціативи на всіх рівнях.

За два з половиною роки війни вибудувалася система комунікації в суспільстві, яка передбачає низку інформаційних самообмежень, які частина суспільства і більшість ЗМІ взяли на себе. Я далекий від критики марафону і вважаю, що марафон відігравав і відіграє свою роль для частини суспільства. Зрештою, в епоху інтернету лише відносно невелика частина найбідніших прошарків суспільства не може отримати альтернативу. Але в нас зʼявилася інша проблема: часто гіпертрофована самоцензура, яка стає в певні моменти страшнішою за цензуру. І я тут говорю не лише про необхідні в час війни обмеження. Я говорю про свідому самоцензуру багатьох, хто розуміє, що будь-яка висловлена ідея передбачає не дискусію, а систему покарань (абʼюзу), направленого на моральне знецінення всіх тих, хто має іншу точку зору. Це, зокрема, призводить не лише до бажання багатьох піти у внутрішній світ, але й до втрати творчої ініціативи на найрізноманітніших рівнях. Бо кожна бульбашка старається ревносно воювати за свій сегмент суспільно-політичного пирога, не допускаючи до нього конкурентів. Поява альтернативної точки зору категорично заборонена.

Всі ці три моменти можна звести до одного знаменника: відсутність діалогу в суспільстві. Це не сталося вчора. Повторюся: модель "держава, як група фанатських клубів" почала створюватися з виборів 2002-2004 років і зараз вона просто досягла загрозливих масштабів, особливо зважаючи на війну. Головне, що нам потрібно розуміти, так це те, що така модель руйнівна. Адже відсутність законних і поняттєвих інструментів і домінанта фанатської сьогомоментної доцільності — шлях до деструкції.

Який вихід із ситуації? Пошук компромісів і точок, які обʼєднують. Без дуже складного діалогу еліт шансів на реальний економічний ривок після закінчення війни не існує. Так, зараз ще дуже рано говорити про закінчення війни. Але потім може бути пізно говорити про початок діалогу.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Без Росії – і без Грушевського. Як змінити історію України