Наталія Калініченко: Навколо редакції «Білопільщини» майже не залишилося цілих будівель. Але газета продовжує виходити

Газета «Білопільщина» з 1920 року кілька разів змінювала назву: «Известия Белопольского Реввоенсовета», «За соціялістичні темпи», «Прапор Сталіна», «Радянська правда». За 104 роки вона тільки кілька разів тимчасово не виходила друком: під час Другої світової війни та на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. На пам’яті Наталії Калініченко, яка працює головною редакторкою з 2006 року, зараз найменший тираж у газети — 1,5 тисячі, на початок великої війни був п’ять тисяч, а за радянських часів — 17 тисяч.

Згідно з інформацією з Каталогу передплатних видань, наразі на Сумщині можна передплатити 24 видання (до вторгнення було 48), із них 16 — це місцеві (районні та міські видання). Тиражі газет — від 300 примірників до 2,5 тисячі.

У місті Білопілля до великої війни мешкало 16 тисяч людей, зараз удвічі менше. Зруйновано 1200 будинків і частково постраждало приміщення редакції. «Зараз є окрема кімната, де ми працюємо. Вона більш-менш упорядкована. У будь-якому разі, там ще можна верстати газету, приймати оголошення, вести якусь редакційну роботу», — розповідає Наталія, додаючи, що вони звикли зараз «жити на слух», тому що від ураження артою немає ні попередження, ні повітряної тривоги. Близькість до кордону з агресором і розташування в зоні ураження артилерії та РСЗВ змінили життя кожного жителя Білопільської громади та вплинули на роботу підприємств. Це життя і робота в постійній небезпеці.

З 12 людей, які працювали до вторгнення, наразі у редакції залишилося п’ятеро, троє з них у Білопіллі. «Останні кілька тижнів усе більше схиляюся до думки, що нам усе-таки треба евакуюватися, знайти більш безпечне приміщення десь у Сумах і там працювати, бо в Білопіллі працювати все важче і важче. Готуючи газету до друку, за один день ми по три-чотири рази ховаємось або в укриття, або переживаємо обстріли. В місті немає зв’язку, ми навіть не можемо попередити одне одного про ті ж пуски КАБів чи інші загрози», — каже пані Наталія.

За її словами, друковані місцеві газети дуже важливі під час війни, хоча їм важко конкурувати за актуальність новин з інтернет-виданнями чи соцмережами. «Про який інтернет, про який телемарафон може йтися, якщо в людей у Рижівці, Ободах світла не було майже два роки. У Павлівці також люди живуть без світла, без інтернету. Іноді газета — це єдиний спосіб спілкування й отримання новин», — каже Наталія.

Вручення подяки від заступника Командувача Сухопутних військ України генерал-майора Олександра Нестеренка ©Особистий архів Н. Калініченко

— Пані Наталю, на конференції NMT ви розповіли, що газеті «Білопільщина» 104 роки. Всі ці роки вона виходила друком?

— Газета «Білопільщина» сьогодні є одним із найстаріших друкованих видань на Сумщині. Так, весь цей час протягом 104 років, ми виходимо друком. Були перерви не з вини колективу редакції. Ми маємо сьогодні репринтний примірник газети №2, що була видана 5 червня 1920 року. В той час вона називалась «Известия Белопольского Реввоенсовета». Це був такий собі друкований двосторонній аркуш, одна довга шпальта, де старим «дореволюційним» шрифтом із єрами, ятями друкувалися і матеріали, і назва.

— А коли з’явилася назва «Білопільщина»?

— Ми аналізували історію наших колись комунальних газет, більшість із них була заснована саме у двадцятих роках. І сьогодні середній вік сумських газет — десь 80 років. Декому — 90, а комусь уже 100. Тобто в ті роки була саме така політика — створити друковані видання. Їх навіть вивішували в людних місцях, аби всі охочі могли прийти й почитати. Такий от був обмін інформації.

За часи випуску наше друковане видання міняло не тільки назви, а й країни. У 30 роках минулого століття воно стало називатися «За соціялістичні темпи», саме з літерою «Я». Таку назву газета носила недовго. Пізніше її перейменували у «Прапор Сталіна».

На жаль, ми не можемо знайти архіви 20—30-х. У радянські часи, мабуть, ще з 20 року, було таке правило: кожен примірник друкованої преси видавці Центральної бібліотеки імені Леніна мали надсилати в Москву. І, власне, до 50-річного ювілею нашої газети з Москви нам прийшли репринтні видання, тобто копії, першого, другого, п’ятого випусків за 20 рік, а також газети «За соціялістичні темпи».

Чесно кажучи, ми не проводили великого архівного пошуку по наших місцевих архівах, але в наявних архівах не знайшли довоєнних випусків білопільських газет. Тому зараз ми достеменно не можемо сказати, коли змінилися назви «Известия Белопольского Реввоенсовета» та «За соціялістичні темпи». Але можемо стверджувати одне: вже з 30-х років газета видавалася винятково українською мовою. А ще пізніше, після смерті Сталіна, газету перейменували на «Радянську правду». І це, мабуть, був найдовший період назви цієї газети.

Найцікавіше питання, чи завжди газета виходила друком і якщо ні, то що заважало їй це робити. З нашого опитування та спілкування з ветеранами, людьми, які жили та працювали на Білопільщині, ми знаємо, що газета не виходила під час Другої світової війни, коли Білопілля було окуповане німецькою армією. Газета відновила випуск уже в 1943 році.

Знову ж таки, нам зараз не до запитів у московський архів, тому не можемо знайти цих примірників. Але у нас є один унікальний примірник газети «Прапор Сталіна» за 10 травня 1945 року, де надруковано Акт капітуляції Німеччини та повідомлено про перемогу у «Великій вітчизняній війні». Це, знову ж таки, копія, яку нам відзняли та подарували. Ми її бережемо, бо плануємо зробити такий же випуск, але вже про перемогу в сучасній російсько-українській війні.

Був ще один період, коли газета не виходила друком: від 26 лютого до 22 квітня 2022 року. Ми 23 лютого зробили випуск газети на 26 лютого і спокійно пішли додому, чекаючи, що в четвер привезуть газету. З цим номером у нас узагалі була цікава історія. Ми фактично більш як два місяці були в оточенні, не могли випускати газету, бо не працювала ані пошта, ані друкарня. Друкарня не могла доставити газету, бо Сумська область була оточена. Тому ми працювали через інтернет. І саме ці два місяці у нас теж увійшли в історію як час, коли «Білопільщина» не виходила друком.

— Зараз газета виходить друком? Який тираж?

— Тираж газети сьогодні дуже невеликий, найменший на моїй пам’яті як редакторки. Редакторкою я працюю з 2006 року. І, з об’єктивних причин, сьогодні маємо півтори тисячі тиражу, хоча на початок війни у нас був тираж п’ять тисяч, мабуть.

— Видання поширюється тільки передплатникам чи ще продається у роздріб?

— Далеко не перший рік, як ми диверсифікували шляхи поширення газети. Вона поширюється у нас як до передплатників традиційною поштою, так і в роздрібній торгівлі, у місцевих магазинах. Також є певний невеликий відсоток редакційної передплати.

Диверсифікувати такі способи поширення нас змусила і, будемо казати, не дуже якісна робота «Укрпошти», а також те, що ми реформувалися, стали самостійним підприємством і отримали більше можливостей, зокрема для реалізації, для заробітку. Отримали можливість самим розпоряджатися нашими коштами, заробляти й працювати, як-то кажуть, на себе і для себе.

— Яка вартість передплати на рік? Порівняно з 2023 роком збільшилася? Яка собівартість газети?

— У 2023 році видавнича вартість газети становила 24,01 грн плюс послуги пошти 7,19 грн. Усього вартість передплати на місяць — 32 грн, на рік — 384 плюс 15 грн оформлення, тобто разом 399 грн. Це друге найдешевше видання області. Дешевше за нас на 12 грн коштувала лише газета «Глухівщина».

У 2024 році видавнича вартість становила 24,81 грн. Натомість більше, ніж удвічі виросли послуги пошти: на 17,32, тобто разом це 43 грн на місяць. Річна передплата — 516 грн плюс 15 за оформлення передплати. Тобто передплатник на рік має сплатити 531 грн.

Собівартість газети — це фактично її видавнича ціна, бо компенсуємо витрати продажем у роздріб і редакційною передплатою без послуг пошти. Найнижча передплатна ціна цього року — в нас і в «Глухівщини», найвища — у «Життя Лебединщини», 162 грн на місяць. У середньому місячна передплата сумських регіональних видань — від 50 до 60 грн.

— Скільки газет виходять друком зараз на Сумщині?

— Згідно з інформацією Каталогу передплатних видань, сьогодні на Сумщині можна передплатити 24 видання. До вторгнення було 48. Тиражі газет — від 300 штук до 2,5 тисячі. З них 16 — це місцеві (районні та міські видання).

— Яка кількість населення зараз у Білопіллі, районі? Чи багато виїхало жителів? Нагадайте читачам, скільки кілометрів від вас до Росії?

— До повномасштабного вторгнення наша Білопільська громада була найбільшою на території колишнього Білопільського району, це до адмінреформи. І власне вона залишилася таким собі неформальним центром колишньої Білопільщини, тому й назву газети ми зберегли. Білопільська громада налічувала 23 тисячі людей, місто Білопілля — 16 тисяч. Це до вторгнення. Крім того, ще один чинник, який сьогодні суттєво впливає на життя громади, — це 42 кілометри спільного кордону з Росією. Наша громада — прикордонна, місто розташоване за 7 кілометрів від кордону, дорогою — 10 кілометрів. З цих 42 кілометрів у п’ятикілометрову зону потрапляють до 20 населених пунктів. Це як великі села, до тисячі населення і більше, такі як Павлівка, Рижівка, Ободи, так і невеличкі хуторки, де було 5—10 хат. Але всього — до 20 населених пунктів.

Починаючи з лютого 2022 року кількість людей як у Білопіллі, так і на прикордонні почала зменшуватися через обстріли. На кінець вересня 2024-го кількість населення в Білопіллі порахувати дуже важко. Хтось приїжджає з прикордонних сіл, хтось виїжджає далі. Загалом зараз десь 7—8 тисяч у місті, у громаді — 13—15 тисяч.

Наша газета працює не лише на території Білопільської громади. Ми залишилися єдиним друкованим виданням і просто єдиним офіційно зареєстрованим медіа на території колишнього Білопільського району, який об’єднує ще три громади: Миколаївську, Річківську та Ворожбянську. Ми теж там поширюємо видання, десь більшими, десь меншими накладами, але нас там читають і чекають. Наше гасло незмінне: «Білопільщина у нас одна».

— Білопілля практично щодня обстрілює російський агресор. У якому стані приміщення вашої редакції?

— Близькість до кордону і розташування нашого міста та громади — в зоні ураження артилерії та РСЗВ, звісно, змінює життя кожної людини, впливає на роботу підприємств. Головне, що воно впливає на безпеку. Від ураження артою немає ні попередження, ні повітряної тривоги. Ти спочатку чуєш вихід, потім вибух, а потім уже розбираєшся, що прилетіло і де вразило. Тому з 2022 року ми навчилися жити, як-то кажуть, на слух. Головне — вчасно почути, що летить, і знайти стінку, укриття, забігти кудись у будинок чи в під’їзд. Так і живемо.

Власне, перший обстріл наше місто пережило 7 березня 2022 року. І це, я вважаю, символічно, бо першою обстріляли з ракет нашу телевізійну вежу, намагаючись знищити телерадіотранслятор, щоб ми були без сигналу, без зв’язку, без телебачення та радіомовлення по району. Це був перший обстріл. А далі цю вежу обстрілювали постійно… Сьогодні місто фактично без зв’язку, і сполучення дуже неякісне. Але якось виживаємо.

— Яка ситуація з електроенергією? Ви підготувалися до зими?

— У місті за офіційною інформацією понад 1200 зруйнованих приміщень і будинків. Це зокрема багатоповерхові будинки, приватний сектор, установи, організації. Фактично зруйновано шість шкіл, пошкоджено ще п’ять. Маємо досить великі та важкі наслідки: ворожими обстрілами були пошкоджені наша лікарня, приватний сектор, поліція. Росіяни обстрілюють наші території ракетами, шахедами, абсолютно з різних видів зброї. Одні з перших КАБів, що летіли на територію нашої країни, впали саме на Білопілля. Це було в ніч із 23 на 24 березня 2023 року. Ще тоді, власне, ми навіть слова такого не знали, а вже бачили ці страшні наслідки, коли 500-кілограмові бомби падали у центрі міста. Тоді загинуло двоє людей і місто зазнало багато пошкоджень. Також ми відчуваємо і касетні боєприпаси, як вони горять, розриваються, яку руйнівну шкоду несуть. Приміщення нашої редакції теж має свою історію, йому вже більш як сто років. Оскільки це колишній будинок місцевого купця, то і розташований у центрі. Багато приміщень навколо зруйновано чи пошкоджено. Навколо редакції майже не залишилося цілих будівель.

Приміщення редакції старовинне, міцне… Але від вибухів таки постраждало: десь посипалося скло, десь люстра впала, в моєму кабінеті обвалилася стеля. Та оскільки найбільші вибухи були вночі, то ніхто не постраждав. Зараз є окрема кімната, де ми працюємо. Вона більш-менш упорядкована. У будь-якому разі там ще можна верстати газету, приймати оголошення, вести якусь редакційну роботу.

Після атак РФ по місту у кабінеті головної редакторки зазнала пошкоджень стеля © Особистий архів Н. Калініченко

— Чи великий у вас колектив? Усі працюють у Білопіллі?

— З електроенергією, теплопостачанням проблеми такі, як і всюди. Ми думали, що пережили найважчу зиму з 2022 на 2023 рік, коли у нас були масові відімкнення й у редакції вимикали світло, тож ми шукали по місту інші приміщення. Десь три місяці працювали у непристосованому приміщенні, але воно було під’єднано до нашого комунального теплопостачального підприємства, і там світло не вимикали. Ми забрали туди комп’ютери, бухгалтерію, два столи й переїхали. Як потепліло, повернулися назад у редакцію.

Звичайно, ми розуміємо, що треба мати якусь певну автономію, запас, зокрема — електроенергії. Зараз у нас є генератор, два екофлоу, які ми можемо використовувати.

Як уже зазначала, працюємо ми в одному кабінеті, бо колектив залишився зовсім невеликий. З 12 людей, які працювали до вторгнення, наразі залишилося п’ятеро. Троє з них працюють у Білопіллі, двоє виїхали та працюють дистанційно. Але ми постійно спілкуємося, знаходимо можливість допомогти купити роутер, проплатити інтернет, дистанційно виконуємо всі необхідні роботи.

Частина колективу газети «Білопільщина»

Останні кілька тижнів усе більше схиляюся до думки, що нам усе-таки треба евакуюватися, знайти більш безпечне приміщення десь у Сумах і там працювати, бо в Білопіллі працювати все важче і важче. Готуючи газету до друку, за один день ми по три-чотири рази ховаємось або в укриття, або переживаємо обстріли. В місті немає зв’язку, ми навіть не можемо попередити одне одного про ті ж пуски КАБів чи інші загрози.

— Окрім газети «Білопільщина», ви робите ще якісь проєкти? У вас є сайт газети?

— Ми працюємо не лише над газетою, у нас є інші проєкти. Після реформування ми називаємося ТОВ «Медіацентр “Білопільщина”». У нас є сайт, який постійно наповнюємо, ми є фактично у всіх соцмережах, через які інформуємо людей. Знову ж таки, наголошу, ми — єдине офіційно зареєстроване медіа на території колишнього Білопільського району, тобто на території чотирьох великих громад.

Ми робимо власні проєкти, працюємо з агенцією «Або» на сайті «Білопілля.City». Початок широкомасштабного вторгнення навчив нас кооперуватися й об’єднувати зусилля. Третій рік ми працюємо разом із нашими колегами з Краснопілля. Це теж прикордонна громада, яка розташована за 10 км від Росії. Ми разом виконуємо проєкт, який називається «Спільнопілля». Це велика кольорова газета, друкований проєкт, що виходить раз на місяць, на 12 чи 16 сторінках, залежно від наших можливостей. Ми хочемо повернути людям надію, довіру та можливість, як вони кажуть, щось почитати. Бо з початку війни ми перейшли у зовсім інший формат: виходимо на чотирьох чорно-білих шпальтах. Як я зазначаю, яке життя, такий і колір.

За роки роботи наші передплатники звикли, що газета — це солідне видання. До війни ми виходили на 12-16 чотирикольорових шпальтах, мали широкий інформаційний спектр, розважали людей. Це і спорт, і дитячі сторінки, і кросворди, і гороскопи... Людина отримувала газету — і фактично на тиждень їй вистачало почитати програму, оголошення. На жаль, сьогодні ми такої можливості не маємо, ні фінансової, ні іншої, це досить непросто. Тому ми й зробили проєкт «Спільнопілля». Хоч раз на місяць повертаємо людям можливість колишньої районки, такої товстенької, щоб там і календар городника був, і дитячі вірші, і фотографії, і душевні історії, багато корисної інформації. Це в основному соціальна, безпекова інформація, розповіді про наших захисників, повідомлення, волонтерство. Цей проєкт виходить за підтримки «Інтерньюз Україна». З цим проєктом ми працюємо другий рік. Таким чином навчилися економити ресурс, бо поділилися з Краснопільською редакцією, де працює чотири людини. Вони, наприклад, верстають газету, ми займаємося бухгалтерією, пишемо звіти, вичитуємо газету, матеріали ділимо порівну, щоб було цікаво і нам, і їм, бо райони дуже близькі, прикордонна проблематика однакова. Район у нас один, Сумський, тому офіційна інформація теж спільна.

Також у нас був спільний міжобласний проєкт. Ми працювали з газетою «Слобідський край» і раз на місяць робили проєкт, який називався «На кордоні». Раз на місяць давали великий розворот про життя прикордонних громад Харківщини та Сумщини, в усякому разі — Білопільщини. Для чого? Для того, щоб у нас побачили, що прикордонні громади однаково страждають, однаково надіються, захищаються. Є спільні проблеми, є різні шляхи їх розв’язання. Такий проєкт людям теж було цікаво читати й порівнювати: що у них, а що у нас.

Ми постійно співпрацюємо з іншими сумськими медіа. У нас сьогодні немає такої конкуренції, яка, можливо, була трішки раніше, бо вся здобута інформація, іноді з ризиком для життя, завжди корисна і завжди читається. «Кордон.Медіа», «Суспільне Суми» приїхали в наші громади, наш район, зробили якісний репортаж, фотографії, розказали про громаду. Ми передруковуємо в газету їхню інформацію, робимо на них посилання і дякуємо колегам, що вони з ризиком для життя приїхали, висвітлили та показали, як ми живемо.

Було у нас і кілька соціально-безпекових проєктів. Це проєкт «Євідновлення. Знання допомагає». Ми проводили цей проєкт разом з Українською академією медіабізнесу, де зібрали всю необхідну інформацію людям, які постраждали від обстрілів, у яких пошкоджене чи зруйноване житло. Зробили спецвипуск «Спільнопілля», куди зібрали всю довідкову інформацію, а також провели консультації з юристами, записали відгуки, поради, зробили пам’ятки, куди звертатися, що робити, якщо у тебе пошкоджено житло. Проєкт мав попит, увагу, бо, знову ж таки, тільки в Білопіллі — більш як 1200 зруйнованих осель.

— Чи є у вас проблеми з газетним папером? Після повномасштабного вторгнення наші газетярі перестали купувати його у Росії. Де ви його купуєте?

— З 2019 року ми працюємо з Вінницькою друкарнею. На жаль, на Сумщині сьогодні не залишилося жодної повноцінної великої друкарні, яка б могла забезпечувати й кольоровий, і масовий друк. Тому ми перейшли у Вінницю. Власне, тут сьогодні друкуються всі сумські газети. Це я знаю точно. Ми налагодили логістику, у нас нормальні партнерські стосунки, й питання паперу вони розв’язують самі. Де вони його беруть, чесно, не знаю. Ми платимо просто за випуск, за друк газети. Нам виставляють ціну, вона прийнятна і, знову ж таки, зручна логістика, тому ми працюємо саме з цими видавцями.

— Хто допомагає вам видавати газету, зокрема фінансово? Держкомтелерадіо? НСЖУ? Колеги з інших областей? Донори?

— Щодо допомоги — це питання, звичайно, дуже цікаве. Якщо ми видаємо нашу газету, тобто «Білопільщину», то ми видаємо її за кошти передплатників і за ті рекламні крихти, які нам вдається назбирати, зовсім-зовсім невеличкі. Це і співпраця з органами місцевого самоврядування (це буквально 2—3 відсотки від надходжень), плюс невеличка реклама, продаж газети. Це що стосується «Білопільщини». Що стосується «Спільнопілля», знову ж таки, щоразу шукаємо нових партнерів: «Інтерньюз Україна», «IREX в Україні», Українська академія медіабізнесу (УМБ), Інститут масової інформації, Європейський центр свободи преси й медіа. От зараз шукаємо нових партнерів, щоб нам його продовжити.

Фінансової підтримки ми ні від кого не отримували. НСЖУ нам дала бронежилет і каску. В основному нам допомогли партнери «IREX в Україні». Ми з ними робили проєкт «Вісник громад» — безплатний додаток саме про життя не тільки Білопільської, а й інших громад, «Спільнопілля». Також допомогли нам з аптечками й іншими безпековими речами, допомогли придбати екофлоу. Завдяки ІМІ ми придбали собі обігрівач, павербанки, ноутбуки.

Наталія Калініченко презентує газету «Білопільщина» в Європарламенті

— Після реформування комунальної преси газета належить колективу?

— Реформування газети — наша улюблена, довгоочікувана реформа. Ми були одними з перших в області, хто реформувався, бо, згадуючи свій досвід з 2006 року, ми не отримували жодного фінансування від наших співзасновників: районної ради й адміністрації. Виживали лише на власні кошти, отримували лише погрози зняти мене з роботи, судові позови й іншу неприємність, зокрема й цензуру в газеті. Тому в 2017 році ми реформувалися, перереєстрували нашу газету, зробили товариство з обмеженою відповідальністю. Співзасновниками стали всі 12 на той час працівників нашої газети. І на сьогодні вони залишаються співзасновниками нашого ТОВ «Медіацентр».

— Чи вдалося зберегти архів газети?

— Архів газети — це була наша, з одного боку, гордість, з іншого — до певного часу головний біль, бо ми мали підшивки. Знаходили їх у різних місцях: і на дахах, і в підвалах. Дві підшивки 1947—1949 року я знайшла у купі макулатури, яку привезли. Їх у нас не було. Фактично в нас були підшивки газети з 47 року. Я дуже переживала за архів. У перший день повномасштабної війни попакувала в ящики й 24 лютого відвезла спочатку до себе додому на горище. Але зрозуміла, що живу в досить небезпечному мікрорайоні, куди часто прилітає. Тому, коли у травні 2024 року в нас була оголошена обов’язкова евакуація, ми уклали угоду та перевезли весь наш архів у безпечне місце. В усякому разі, всі наші друковані примірники, які нам вдалося зберегти, зібрати, ми залишили під надійною, сподіваюсь, охороною.

Пакування архіву газет 1947 року для вивезення ©Особистий архів Н. Калініченко

— Вам не страшно жити й працювати в Білопіллі? Не планували виїхати звідти в більш безпечне місце?

— Жити в Білопіллі під постійними вибухами або загрозами обстрілів, звичайно, страшно. І якщо хтось каже «та ні, нам не страшно» — не вірте. Коли навколо тебе щось вибухає, коли ти бачиш, як десь поруч горять якісь будівлі, руйнуються будинки, везе швидка, рятувальники знімають дах і витягують звідти людей, — повірте, це дуже страшно. Жити й страшно, й небезпечно. Я все-таки налаштовую своїх колег на те, щоб знайти собі приміщення та переїхати в Суми. У нас є певна домовленість із нашими партнерами, які нам допомагають і отримати приміщення, і на пів року оренду оплатити. Сказали, що нам допоможуть і проплатять певні можливості для перевезення комп’ютерів і їх налаштування.

Це з одного боку… З іншого, якось не дуже уявляєш, як ти будеш писати про життя у Білопіллі, передавати атмосферу, фіксувати злочини, наслідки обстрілів, якщо ти там не буваєш, якщо ти цього не бачиш, якщо не пробігаєш («не проходиш» я вже не скажу) тими вулицями, не спілкуєшся з людьми, не відчуваєш їхніх емоцій. Але думаємо, працюємо над тим, щоб усе-таки безпековий елемент був головним.

— Пригадайте, як пройшов перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?

— Перший день вторгнення, звісно, всі ми пам’ятаємо, можна сказати, по хвилинах. Але хочу згадати, як пройшов не перший день, а 22 лютого 2022 року. В цей день я зі своїм колегою, депутатом міської ради, поїхала на українсько-російський кордон у село Іскрисківщина та в село Безсалівка. Фактично ми були за 500 метрів від кордону. Знімали, як живуть і працюють люди, які в них є проблеми... Як виявилося, це були останні довоєнні фотографії непошкодженої Іскрисківщини.

Спілкувалися й з місцевими жителями, говорили про їхні відчуття. Вони кажуть, що росіяни завели техніку в один момент і почали стріляти. Небо — червоне, заграва, навколо вибухи... Тобто все, що ми чули, все було не випадково. 22 лютого ми приїхали з Іскрисківщини. Я списала всі фотографії того села і виявилося, що це останні фото мирного життя. Фактично село знищене. Згоріла бібліотека, пошта, яку ми фотографували, ФАП, зруйнована церква, в якій побував Терещенко і якій уже майже 300 років. І репортаж про поїздку в це село вийшов 26 лютого в газеті, але люди прочитали його вже у березні, коли з нас було знято оточення.

Також ми були на кордоні в селі Волфине. Його зараз немає зовсім. Знищене в січні 2023 року. Ми запитували тоді місцевих жителів, мовляв, чи не боїтеся, що на вас там нападуть? Ви ж бачите, тут Росія. Люди говорили: ну як це так? Невже ви не розумієте? Ми ж стільки років разом прожили, у нас була одна школа на два села, ми ходили в один магазин. Бути такого не може! У нас тут є прикордонники, нас захистять. Вийшло як вийшло. Сьогодні в нас залишились останні мирні фото і Волфиного, і Павлівки, і школи, яку зруйнували, і клубу, який спалили. Ці фото ми зняли трішки раніше, 15 лютого 2022 року.

24 лютого 2022 року о 4-й ранку мені подзвонила жінка з Безсалівки й каже: «Наташо, те, про що ми говорили, почалося. Небо червоне, стоїть страшенний ляскіт, летить навіть через нас, стріляють, пішла техніка. Вам ще не чути, але скоро почуєте».

Тобто війну ми почули у відкрите вікно, почули, що гул стоїть, що десь лунають вибухи, тільки трохи далі. І всі почали телефонувати з прикордоння й говорити, що почалося, пішла техніка.

Коли розвиднілося, десь о 8-й ранку, всі в місті почали одне одному дзвонити й говорити, що у Білопілля зайшли ворожі танки. Є в нас така вулиця, стара назва — Гагаріна, яка веде на Тьоткіно, Глушково й Курськ. Тож почали телефонувати: «На Гагаріна стоять танки й висадилися десантники»... Як стоять?! Як висадились?! Я ж там поруч живу! Всі були перелякані, в людей тривога, нерозуміння, що відбувається.

Щоб розвіяти всі чутки, ми з чоловіком машиною виїхали на цю вулицю Гагаріна, яка веде прямо на блокпост. До блокпоста ми, звичайно, не доїхали. Ми їдемо білопільськими вулицями, які ведуть із міста в бік Росії, і знімаємо відео про те, що ось, дивіться, вулиця Гагаріна. Біля магазинів, біля лавочок стоять стривожені люди, повиходили, спілкуються. Жодних танків нема. Ми проїхали всю вулицю, проїхали ті місця, де казали, що, можливо, там уже десант. Усе це я показала в прямому ефірі. Було дуже багато переглядів, бо це хвилювало не лише жителів міста, а і їхніх родичів, і всіх, хто живе в інших містах, інших країнах.

Потім прийшли на роботу. Колективу сказала, хто хоче, нехай приходить, а хто ні, може не йти. І почали шукати нашу газету, тираж якої мали нам привезти у четвер, який ми планували розвезти у п’ятницю та в суботу. Нам сказали, що якусь газету привезли о 4 ранку з Вінниці в Суми, вивантажили, мовляв, якісь клунки валяються, але «Укрпошта» зачинена. Хочете — приїжджайте, заберіть. У цей час уже йшли повідомлення, що в бік Сум на виїзді з Білопілля стоять російські блокпости, і місто було фактично оточене.

Тож 24 лютого я пройшла містом, зробила фотографії та виставила їх зі словами, що Білопілля — це Україна, не вірте нікому, тут висить український прапор, працюють магазини, хоча вони були вже майже порожні. Почалася паніка, люди стали скуповувати всі товари. Але я ще раз намагалася показати, що у Білопілля ніхто не зайшов, як це часто передавали у різних медіа — легальних і не дуже.

І, власне, до кінця лютого й частину березня в мене було завдання сфотографувати наш український прапор і написати, що Білопілля — це Україна. Хоча іноді у деяких телеграм-каналах навіть з’являлися фейки, що в нас у місті висить триколор, що у Білопіллі — російський прапор.

Ми зрозуміли, що газету в тому вигляді, в якому ми її робили, видавати вже неможливо, бо пошта не працювала. Попередній номер десь, як нам сказали, лежить на «Укрпошті». Тож ми вирішили, що будемо верстати газету в pdf-форматі та поширювати її через наші інтернет-ресурси. Чесно кажучи, завірили самі себе і пообіцяли читачам, що коли нас звільнять, ми віддрукуємо ці номери та поширимо їх через пошту нашим передплатникам. На жаль, уже до кінця лютого в нас були загиблі земляки. Було багато таких питань, які треба було пояснювати людям, зокрема — соціальних. Це і забезпечення хлібом, і пенсії, і банкомати, і ліки, і засоби догляду… Люди боялися їхати в Суми, виїжджати туди. Були випадки, коли ворог бив у мирні машини, зникали люди, ходили різні чутки, нагніталася дуже непроста тривожна ситуація.

Читачі газети «Білопільщина»

Робили інтерв’ю з нашими представниками влади, намагалися максимально заспокоїти людей, що у місті достатньо хліба, достатньо борошна, що ніхто не залишиться без догляду. І цим ми займалися в лютому-березні фактично до самого звільнення.

Коли нас звільнили, наші війська зайшли в Білопілля, вийшли на кордон України, встановили контроль по лінії кордону — лише тоді привезли нашу газету, ту, яка «валялася в клунках» на «Укрпошті» від 26 лютого. Її рознесли людям десь із 22 по 26 березня, разом із пенсіями, які тоді розвозили в сумках, мішках, хто як міг, бо люди залишилися без грошей, без засобів існування.

Лише уявіть: наприкінці березня люди отримують газету «Білопільщина», датовану 26 лютим, а на першій сторінці заголовок «“Нападу на Сумщину не буде”, — Дмитро Живицький» (це прізвище нашого колишнього голови ОДА). Коли ми готували цей матеріал, узяли цитату з наради, яку він проводив в обласній адміністрації, і всіх заспокоював, що на Сумщину ніхто не нападе, Сумщина під надійним захистом і так далі. І от 22 березня люди тримають газету із таким заголовком…

Газета «Білопільщина» від 26 лютого 2022 року

Зараз важко згадувати, що мені тоді говорили, що мені писали, як мені розказували і хто я, і навіщо я це пишу. Але ми працювали в правовому полі. 20 лютого в обласній адміністрації була нарада, де Живицький зібрав силовиків, керівників і сказав, що напади на Сумщину не плануються. І ми про це написали.

Після звільнення Сумщини, відновлення роботи пошти, зняття блокпостів, ми продовжили випуск газети — і наступна наша газета вийшла за іронією долі вже 22 квітня, коли було офіційно повідомлено, що Сумщина повністю звільнена. Знову ж таки, це була цитата того ж самого голови ОДА Живицького.

Далі ми порахували наші можливості та вирішили, що переходимо спочатку на вісім сторінок, потім — на чотири. Аби компенсувати людям ті неотримані газети за час оточення, ми зробили наш проєкт «Білопільщина. Форпост незламності» на вісім сторінок.

І за вісім випусків, власне, ми повернули ті недоотримані сторінки. Звичайно, люди спочатку не звикли до такого формату. Всі казали, мовляв, поверніть нам ту «Білопільщину», яка була раніше, кольорова, з багатьма сторінками.

Телепрограма відпала сама собою, бо, як я згадувала, нашу телевежу розбили ще 7 березня вперше. Також, звичайно, різко зменшувалася кількість оголошень, різних комерційних матеріалів. Тому все звузилося до кількох тем, які сьогодні у нас є провідними. Перше — це фіксація злочинів, руйнування, все, що відбувається, все, що ворог робить на нашій території, вбиті мирні люди, зруйновані будівлі, житло, як у Білопіллі, так і в інших громадах колишнього району. Друга тема — інформаційна допомога людям, соціальний захист, як отримати допомогу, як отримати статус ВПО чи дитини війни. Третя — це вшанування наших загиблих героїв, усіх, хто у нас загинув. Ну, і, звичайно, ми пишемо про наших мужніх хлопців, які сьогодні воюють, захищають нас. І четверта тема — це новини про позитивні події (наприклад, про відновлення), щоб мати трішки чогось гарного, доброго і перспективного.

Перший виїзд на обстріли у прикордоння. Рижівка. 500 метрівдо кордону. Липень 2022 року

— Скільки років ви очолюєте газету? Який найбільший і найменший наклад був у видання за 104 роки?

— Про тираж газети — це у нас узагалі дуже цікава історія. Я очолюю газету як редакторка з 2006 року, а в газеті працюю з 1996 року, спочатку була завідувачкою відділу, потім — головною редакторкою. З 2017 року — директором ТОВ «Медіацентр». Про тиражі газети я спілкувалася з нашими старожилами, ветеранами, які згадували, що в радянські часи наша «Радянська правда» мала тираж до 17 тисяч. Тобто її ніхто не читав, так і казали, привозили на ферми, колгоспи, на тракторні бригади, кидали цілими упаковками, але райком партії вимагав, щоб такий був тираж. Передплата тоді коштувала зовсім небагато. Далі, коли вже з 90-х років перейшли на комерційну діяльність, тираж доходив до 10 тисяч, це коли ще був Білопільський район, до адміністративної реформи.

Питання в тому, багато це чи мало. Важко сказати, враховуючи й територію, де ми живемо, й кількість людей, і можливість доставлення цієї газети. Сьогодні, фактично, у нас пів громади. Вся громада — зона бойових дій. Активних бойових дій на території, що прилягає до кордону, — це половина громади, куди не те, що пошта, поліція не доїжджає. І люди виїжджають, залишаються тільки в більш-менш безпечних селах. Плюс ціну на газету постійно доводиться збільшувати.

— На NMT оприлюднили результати щорічного дослідження медіаспоживання в Україні. Дуже мала кількість людей отримує інформацію з друкованої преси. На вашу думку, чому місцева преса важлива? Чи є майбутнє у друкованої преси, чи вона все ж перейде в онлайн?

— Я б сказала, місцева преса, звичайно, потихеньку занепадає в тому плані, що вона втратила свою, так би мовити, гарячу новинну актуальність. Бо, коли летить КАБ і ти хочеш побачити, чи він упав, чи ні, які є руйнування, які є загрози, — ти відкриваєш телеграм-канал, а не чекаєш, коли через тиждень прийде газета і напише, що було зруйновано.

Утім, лише в місцевій газеті повністю зібрано всю об’єктивну, неупереджену інформацію з місця подій. Збираємо її ми, фіксуємо. І коли ми будемо говорити про злочини війни, про руйнування, про те, як жила наша громада, — думаю, наша газета буде серйозним доказом у цих справах. Бо ми часто фотографували місця подій, у нас були унікальні фото, коли ми одними з перших приїжджали на обстріли, руйнування, фіксували все це, робили звідти репортажі, щось давали на сайт, робили відео, щось залишали в газеті.

Сьогодні місцева преса мала б бути тим місточком, який об’єднує людей, які, наприклад, виїхали з Білопілля через обстріли, руйнування та живуть в інших містах. Багато людей дзвонять і питають: «А можна нам виписати “Білопільщину”, щоб почитати, що у нас там робиться? Нам цікаво, що ж у нас там, навіть хто помер чи народився, це теж для нас важливо, бо ми є частиною цього району, ми не хочемо втрачати свої зв’язки». Це в основному люди 40+, які все життя читали нашу газету.

Цікавість до місцевої преси падає зокрема й через багаторічну державну політику, я б сказала, антидержавну, яка жодним чином не впливала на розвиток і підтримку саме місцевих видань. Бо після реформування газети вийшли з-під контролю органів влади, вважалися приватними, непідконтрольними, ніхто вже не носив сторінки на вичитку в адміністрацію і ніхто по дзвінку не друкував величезні вітальні оди на перших сторінках у кольорі. Тому ставлення було таке, що вже всі в телеграмі, всі в інтернеті. Увімкнув телевізор, подивився. Але в телеграмі ти не будеш гортати стрічку й дивитися, що було рік тому. А в газету люди просто приходять і дивляться: «Ой, зачекайте, ви ж колись писали про нашу родину!». Буває так, що портрет батька чи матері, чи когось із родини один раз був надрукований в газеті. Це була єдина фотографія в сім’ї. Люди приходять, сканують. І дуже щасливі, що знайшли хоч якесь зображення своїх рідних.

За нормальної підтримки місцева преса могла б стати дуже дієвим комунікатором саме між владою, громадськістю та людьми. І особливо під час війни. Поясню, чому. Є такі села, в яких по два роки не було світла. Про який інтернет, про який телемарафон може йтися, якщо в людей у Рижівці, Ободах світла не було майже два роки. У Павлівці також люди живуть без світла, без інтернету. Іноді газета — це єдиний спосіб спілкування й отримання новин.

І це ті новини, за які ми несемо відповідальність. Ми офіційно зареєстроване медіа, підпадаємо під усі санкції, якщо порушимо законодавство України у сфері інформації. Тому кожна наша буква, кома, слово — верифіковані, перевірені. І, на жаль, цей ресурс сьогодні не використовується, зокрема й органами влади — як державної, так і місцевої.

Фото з архіву Наталії Калініченко та редакції газети «Білопільщина»