14 листопада на екранах українських кінотеатрів з’явився черговий фільм жахів, які нині виходять з завидною постійністю, а саме — «Прокляття пожирача гріхів». Його сюжет ґрунтується на давньому, дивному і огидному ритуалі, котрий практикувався у Великій Британії, але найбільше, кажуть, у Вельсі. У рецензії нижче розповідаємо, що за моторошна напасть спіткала героя цього фільму та наскільки лячно вона виглядає в рамках кіноекрана.
Плюси:
на етапі концепту це виглядало багатообіцяльно, адже навіть попри клішованість оповіді привиди постійно змінюються, що певною мірою ріднить історію з відеоіграми (наприклад, з різноманітністю монстрів у Silent Hill), а також додає доречного розмаїття;
Мінуси:
фільм не працює ні як лячний горор, ні як тривожний трилер; сюжет ґрунтується на клішованому жанровому тропі «я бачу привидів»; відсутність персонажів, яким хотілося б співпереживати;
«Прокляття пожирача гріхів» / Curse of the Sin Eater
Жанр горор, трилер
Режисер Джастін Дентон
У ролях Картер Шемп, Елізабет Лейдлоу, Марсело, Огастус Райт, Шейна Шрутен, Ларрі Яндо, Маріка Енгельгардт, Джей Зейн Стівенс, Раян Олівер
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2024
Сайт IMDb
Молодий будівельник Рік Мелоун ледве зводить кінці з кінцями, тож жадібно хапається за будь-яку можливість підзаробити. Нині він зайнятий на будівництві на території маєтку старого багатія Джорджа Дрейтона. Одного разу Ріку щастить опинитися всередині розкішної будівлі, але не щастить бути не спійманим на гарячому при спробі поцупити 20 баксів на маршрутку додому. Втім, на превеликий подив горе-грабіжника, Дрейтон не тільки не звільняє парубка з роботи, але й натомість висуває йому з одного боку дурнувату, але з іншого — привабливу пропозицію.
Вона полягає у тому, що після смерті старого, яка, очевидно, вже не за горами, Рік зобов’язується попоїсти прямо з його мертвого тіла, і за це отримає все багатство покійного — маєток, гроші, круті автівки в гаражі тощо. Спантеличений хлопчина спочатку відмовляється від такого сумнівного задоволення, але скрутне фінансове становище все ж змушує його передумати.
Можливо, знайти в собі сміливість пообідати з тіла мертвого діда заради того, щоб потім дозволити собі трапези з оголених красунь — не найгірша у світі витівка. Тільки нещасний ще не підозрював, що укладає воістину фаустівську угоду, і безлімітна чорна карта стане слабкою втіхою на тлі того кошмару, який на нього чекає.
«Прокляття пожирача гріхів» став дебютним повнометражним фільмом у якості режисера для спеціаліста з візуальних ефектів Джастіна Дейтона. За його плечима участь у багатьох голлівудських блокбастерах, таких як, наприклад, «Термінатор: Спасіння прийде», «Сутінки», «Морський бій» або «47 Ронін», а от постановницький досвід зводиться до пари короткометражок.
Місцеві ж сценаристи Адам Девіс і Вілл Корона Пілігрим теж не те щоб дуже досвідчені хлопці: перший працював виключно у форматі короткого метру, а найпомітнішим доробком другого є робота над інтерактивною виставкою Avengers S.T.A.T.I.O.N. (2014), заснованою на однойменному блокбастері від Marvel. Недосвідченість авторів у творчій роботі в повнометражному кіно підкріплюється очевидним низьким бюджетом, тож оповідь задовольняється лише кількома локаціями та обмеженими можливостями щодо амбіцій налякати глядача.
За основу своєї історії творці взяли давній ритуал поїдання гріхів, який здебільшого асоціюється з Великою Британією. Зокрема, він мав місце у Шотландії, Ірландії, а також у Вельсі та англійських графствах, що межують з ним. Сам термін, судячи з усього, походить якраз з валлійської культури. Суть цього дивного звичаю полягала у тому, що перед похованням людина, за певну плату, мала з’їсти ритуальну їжу з грудей покійника, тим самим забираючи його гріхи собі.
Останній випадок так званого гріхопоїдання згадується у статті «Британської енциклопедії» за 1911 рік. Ритуал відбувся у 1893-му в англійському містечку Маркет-Дрейтон; а тепер просто зверніть увагу на прізвище старого багатія з опису сюжету.
Якщо говорити про творчі потуги авторів «Прокляття пожирача гріхів», то вони, в загальному, досить мізерні. Це чергова, нічим не примітна історія з розряду «я бачу мертвих людей», тільки кінематограф вже давно переварив цей не надто винахідливий жанровий троп і навіть встиг про нього призабути.
М. Найту Ш’ямалану ще наприкінці 90-х вдалося вивести подібний наратив на принципово якісний рівень, та й жахастиків про спотворених привидів мерців існує достобіса. І це не кажучи про те, що брати Веянси у своєму «Дуже страшному кіно» висміювали цей прийом ще майже чверть століття тому.
Те, що вже давно стало не тільки здерев’янілим жанровим кліше, але й було переосмислено в пародійному, гумористичному ключі, тут намагаються на повному серйозі, зловісно насупивши брови, видати за чисту монету. Однак з таким скромним матеріалом у 2024-му сильно не налякаєш. Скоріше, просто марно витратиш півтори години часу глядачів.
Та й достатньо важко перейнятися горором, у якому найстрашніше — сцена поїдання головним героєм ритуального їдла. Під час її кульмінації так і кортить, щоб з-за рогу виринув усміхнений дідусь і з криком «Ай, молодець!» вручив стражденому пачку Мезиму.
Кволе, нудне оповідання, відсутність саспенсу і справді лячних моментів, якась суцільно не натхненна гра місцевих маловідомих акторів — все це ставить великий і жирний хрест на тому, щоб сприймати цей фільм як вдалий жанровий зразок. Більшою мірою воно скидається на банальну спробу згодувати глядачу абсолютно мертвонароджене кіно.
Висновок:
«Прокляття пожирача гріхів» — абсолютно неїстівна страва, особливо в епоху, коли глядача і без того намагаються перегодувати великою кількістю несмаку.