Військова медицина без ілюзій: правила, що рятують життя

Перемістившись у зв’язку з сімейними обставинами на спокійніше місце служби, отримав деякий час на впорядкування думок і набутого досвіду. Хочу написати про військову медицину на всіх етапах, умовно розділивши її на дві частини: для бійця й для медика. Можливо, нова в армії людина краще розумітиме, що й на яких етапах її може очікувати. А також, сподіваюся, мій досвід буде корисним для армійських медиків різних рівнів.

Від ТЦК до бойової частини

Якщо ви мобілізовані вперше й ніколи раніше не дотикалися до сучасної армії, то щонайменше маєте знати: ТЦК та бойові частини — це різні структури з різними завданнями. Завдання ТЦК — знайти хоч когось, аби поставити плюсик у графі «план». Тому в них, за деякими винятками, всі придатні до всього. Розповідали історію, як ТЦКшники зловили двох завшивлених бомжів, у яких усі їхні діагнози — на обличчі, й намагалися всунути до найближчої учебки. Проте тут уже учебка повстала, сказавши: самі їх знайшли, самі кудись і дівайте.

Завдання бойової частини — вести бойові дії наявними ресурсами. Нормальну бойову частину (відразу кажу, пишу саме про нормальну бойову частину, в якої мета — воювати й максимально зберегти особовий склад, тобто ким воювати) цікавить не плюс у БЧС (бойовому та чисельному складі військової частини) як такий, а здатність цього БЧС виконувати поставлені завдання. Відповідно, медичні питання виникають одразу: хто з новоприбулих на що реально годиться?

Зайвого героїзму не треба. Треба мати із собою й показати в частині всі медичні документи, які у вас є. Єдине важливе «але». Показувати їх треба не для того, щоби продемонструвати, наскільки ви хворі, навіть якщо це справді так. А для того, щоб визначити свої обмеження, про які потім потрібно розповісти командиру.

Нормальний командир завжди намагається дати завдання відповідно до можливостей своїх бійців. Однак якщо подумають, що ти намагаєшся «косити», тобто ховатися від виконання обов’язків за реальними чи вигаданими хворобами, то це один із найгірших сценаріїв входження у військовий колектив. Уся армія хвора. Не на те, то на інше. А хто до армії хворим не був, то вже в ній став. Отже, якщо в тебе немає інвалідизації, несумісної з виконанням будь-яких обов’язків, то найкращий спосіб поведінки — це сумлінно виконувати те, що для тебе є можливим. І знати, чого ти не можеш, щоби потім не підвести інших, тих, хто поруч із тобою.

В адекватних бригадах «нове поповнення», незалежно від часу, проведеного в учебці, додатково проходить підготовку вже на рівні бригади. Частиною цієї підготовки є тактична медицина. Не можна нехтувати нічим із того, про що там розповідають, імовірно, в майбутньому це врятує ваше життя.

Медикам частин можу порадити: обов’язково ставте перед командирами питання необхідності проходження ВЛК, якщо боєць цього не робив, що трапляється не так уже й рідко. А в разі явно халтурно проведеної ВЛК — про перегляд її висновку. Звісно, якщо у вас вистачає кваліфікації побачити й оцінити, в чому саме полягає халтура. Тому що коли боєць піде на бойові й не зможе чи не захоче виконувати бойове розпорядження «відповідно до стану здоров’я», саме ви будете крайніми в процесі отримання свіжого висновку ВЛК у якнайшвидший спосіб, без огляду на всі можливі черги. Ну й лікарської совісті та клятви Гіппократа ніхто не скасовував, звісно.

Якось до мого батальйону привезли людину, як потім виявилося, після перенесеного приблизно місяць тому інфаркту міокарду. Чоловік проходив ВЛК, але не закінчив процедури. Прийшов наказ і погнали просто на фронт. У роті побачили, що з ним щось не так, показали мені. Коли я подивився його документи, в мене волосся стало дибки. Відразу завіз чоловіка до Краматорська, отримав рекомендацію на термінову ВЛК. Від частини направили його на ВЛК до Києва, де списали. Тож важлива порада мобілізованим: якщо ви проходите ВЛК, то до її закінчення вас ніхто нікуди не має права переміщувати. Невиконання наказу на переміщення за цих обставин не матиме для вас жодних правових наслідків.

Тактична медицина та місце медика на всіх етапах

Далі торкнемося безпосередньо самого процесу бойових дій і місця медицини на кожному з етапів цього процесу.

Перше, про що потрібно пам’ятати, — це само- та взаємодопомога, вміння накласти турнікет, шину, затампонувати рану. Все це має бути зроблено ще до зустрічі зі штатним медиком. За штатом бойовий медик максимум один на взвод, а в деяких штатах і того немає, у відділеннях є стрільці-санітари. Це ті ж бійці, до обов’язків яких додається ще й евакуація в разі потреби, без медичної освіти. Для бойового медика вона теж не є обов’язковою. Зазвичай обходяться курсами тактичної медицини. І насправді це правильно, оскільки в «червоній» зоні безпосереднього бойового ураження толку від медика не більше, ніж від звичайного бійця. Все, що він може там зробити, — накласти турнікет. Якщо медик працюватиме в «червоній» зоні, насамперед намагатимуться вбити саме його. Тому, згідно з усіма статутами, власне медицина має починатися на етапі евакуації, в «жовтій» або навіть «зеленій» зоні, й це абсолютно правильно.

Однак особливість нашої теперішньої війни змушує вносити певні корективи, про які є сенс розповісти. За об’єктивних обставин між пораненням і власне евакуацією часто минає досить великий проміжок часу. На значну кількість позицій неможливо завести навіть броньовану техніку. Туди доводиться йти виключно пішки, інколи це кілометри. Від місця, куди вже можна завести броньовані евакуатори на кшталт «хамерів», до місця, де може перебувати звичайна медична евакуаційна машина, теж може бути багато кілометрів. Ну й не менше — від місця розташування медички-евакуатора до лікарсько-стабілізаційного пункту (ЛСП). З огляду на це час евакуації може коливатися від декількох годин до доби та більше, й на це немає ради. Ворог робить усе можливе, щоби час евакуації був якомога довшим. Місце надання медичної допомоги — його пріоритетна ціль. Тут він не шкодує жодних засобів.

Наведу приклад.

Наш підрозділ стояв у одному із селищ під Соледаром. (Улітку 2023-го там провели серію штурмів, щоби по максимуму посунути ворога, не дійшли десь близько кілометра.) В одній із адміністративних будівель частково розташували особовий склад і склад БК, там був штаб. Підвал був гарний, тож бойовий медик підрозділу (дуже тямущий, ініціативний, хоч і без медичної освіти) облаштував у ньому пункт долікарської допомоги пораненим. Точка була така, що броньована машина могла лише заїхати та швидко виїхати, ставити її там було ніде. З місця евакуації до точки — 30 хвилин їзди. До місця, де поранених можна було перевантажити на медичну машину, — також 30 хвилин. Оскільки відбувалися штурми, то потік легко- та важкопоранених був практично нескінченним, якось вийшло до сотні за день.

Ворог цей рух помітив і вирішив, що ми розгорнули там лікарсько-стабілізаційний пункт. Ані про штаб, ані про розташування особового складу вони не дізналися, але потік поранених, яких везли в одне місце, навів їх саме на таку думку. Ми знали про це з радіоперехоплень. І що роблять росіяни? Не шкодують чотирьох КАБів (одна за одною), аби поцілити, як вони думали, у «стабпункт».

Ротні встигли вистрибнути з другого поверху, але багато людей опинилися під завалами. Медик якраз за чимось перебіг через дорогу, тому залишився живий.

Отже, медичні евакуатори мають бути заховані. Процес передачі та евакуації поранених має відбуватись якнайшвидше. Рух місцем передачі поранених має бути мінімальним. І це — об’єктивна даність. Тож місце, де можна облаштувати ЛСП, вже не кажучи про польовий хірургічний госпіталь (ПХГ), об’єктивно по максимуму відсувається в тил. Через це з деяких точок переднього краю може бути до години їзди.

Пишу я все це тому, що, згідно зі статутами, на ротному командно-спостережному пункті (КСП) не має бути кваліфікованих медиків рівня батальйону та вище, максимум — ротні медики. Це робиться для того, щоб уберегти кваліфіковані кадри, й це правильно. Однак в умовах сучасної війни вони найпотрібніші саме там, де вже немає ризику негайного вогневого ураження і все ж таки можна надати максимальну долікарську, а часом і мінімальну лікарську допомогу. Тому що на багатьох позиціях за час, необхідний, щоби доставити пораненого до евакуації, виживає той, хто в будь-якому разі якось би вижив. Інші помирають до цього етапу.

Почасти ми вирішували цю проблему, коли всупереч усім статутам самі часто їздили туди, де не могло бути наших машин, але куди можна було доставити наші руки та знання. Надавали допомогу в льохах, підвалах, часто просто під відкритим небом. Плюс навчали бойових медиків мінімальних алгоритмів, які у звичайному житті використовуються хіба що на рівні невідкладної допомоги реанімаційного відділення. Часом могли контролювати це онлайн через Інтернет «Старлінку». І в обов’язковому порядку роздавали на позиції набори досить сильних медикаментів, якими можна було зняти на перший час ниркову чи кишкову кольку, зупинити початок вірусної інфекції, підтримати організм у разі підозри на розвиток пневмонії; набори заспокійливих для вживання в умовах постійних вибухів і мікробаротравм тощо. Знов-таки, наскільки можливо, контролюючи прийом через Інтернет. Дуже часто це допомагало нівелювати великий проміжок часу між проблемою й евакуацією. Але стаціонарного вирішення цієї проблеми насправді на цю мить немає.

Командири, які мають бажання забирати медика просто в окоп, займаються самозаспокоєнням — фактично медика в них там немає. А ті, хто розраховує лише на статутні протоколи медичної евакуації, можуть втратити невиправдано велику кількість людей на етапі першої допомоги. Відповідно, є велика проблема, до якої наразі ще навіть не приступали. І жодні «стандарти НАТО» нам тут не допоможуть, оскільки створені для війни з повним домінуванням у повітрі, в якій час між пораненням і аероевакуацією може вимірюватися хвилинами. Мені досить дивно, що мало хто задавався саме такими питаннями, натомість витрачаючи купу сил на пробивання мало кому потрібного «дозволу для парамедиків переливати кров у бойових умовах», який навіть за наявності настільки кваліфікованого парамедика (що саме собою є сумнівним) може знадобитися в одному випадку з тисячі. Люди, які не можуть дожити до ЛСП без такого переливання, переважно помирають просто в окопі, немає можливості доставити їх навіть на первинний пункт збору поранених. Іншим переливання крові можна зробити й на ЛСП, обмежившись до того фізіологічним розчином.

Форма 100

Але перейдімо до етапів власне медичної евакуації. Вона починається зі штатної медички, броньованої або ні медичної машини, яка стоїть у «зеленій» зоні й виїздить на перехоплення на наперед визначені точки евакуації теж у «зеленій» зоні. Медевак має бути облаштований як звичайна швидка допомога з відповідного рівня бригадою. Із цим у нас на фронті зазвичай усе гаразд. За потреби по дорозі можемо й відігріти бійця, й прокапати якийсь мінімально необхідний набір розчинів і медикаментів.

Найголовніше, що треба знати на цьому етапі: важливо вчасно та грамотно заповнити первинну медичну документацію — форму 100. Часто це роблять на ЛСП, але деколи вимагають вже на етапі евакуації до стабпункту. Часом медичні машини стоять біля свого роду проміжних стабіків, де пораненого можна оглянути уважніше, потурбуватись про конверсію турнікета, якщо цього не було зроблено на попередньому етапі. Але інколи такої розкоші немає, й пораненого треба просто везти.

З важливого — розвідники відстежують місце розташування медеваків, а КАБи зараз долітають майже всюди на глибину близько 20 км за лінію фронту. Тому бригадам необхідно бути в контакті з тими, хто стежить за небом, не пересуватися під час льоту розвідників, ховати техніку. І ще дуже важливо: якщо є можливість, облаштовувати для життя особового складу не хату, а підвал чи бліндаж. Тому що це просто питання часу —коли по місцю вашого перебування почне щось летіти, від не дуже до дуже жирного. Бійцю, який потрапив на евак, якщо він у достатньо свідомому стані, варто відразу уточнити, випишуть йому форму 100 там чи зроблять це на рівні стабпункту. Адже відсутність форми 100 може спричинити йому чималі проблеми на подальших етапах евакуації. Щонайменше там записують, бойова травма чи небойова. Якщо бойова, то за яких обставин отримана (принаймні на нашому напрямку саме так робили). Крім того, там ставлять відмітку про використання бійцем індивідуальної аптечки, щоби її можна було списати. Форма 100 — основний документ, на підставі якого роблять довідку про обставини травми — форму 5. Саме на її підставі на ВЛК поранення пов’язують із захистом Батьківщини.

На етапах евакуації ЛСП—ПХГ—багатопрофільна лікарня все досить добре відпрацьовано. Варто пам’ятати: якщо фінальною точкою стала якась цивільна лікарня, то важливо не допустити, щоби вас виписали без ВЛК чи рекомендацій стосовно подальшої ВЛК, а просто «до частини». В останньому випадку, навіть якщо приїдете на милицях, то дуже довго доводитимете командуванню, що вас треба кудись далі направляти. Мовляв, якщо виписали до частини без рекомендацій стосовно подальшої ВЛК, то воно тобі й не треба, нема чого косити, повертайся в стрій.

Армія — дуже забюрократизована структура, яка вимагає, щоби щось було не просто зроблено, а за певною процедурою. Саме внаслідок недотримання процедур (свідомого чи через незнання) ще досі то тут, то там трапляються люди після поранень без довідки про обставини поранення; хлопці, котрі місяцями сиділи на нулі без УБД, та інші дивні випадки. Особливо часто таке відбувалося в перші місяці повномасштабного вторгнення. Нерідко питання було не в злому умислі, а в банальній некомпетентності залучених до відповідного процесу. Бійці, які не знали про свої права й про те, чого їм вимагати від штабу. Штабні, які забували правильно ввести бійця в БР (бойове розпорядження). Медики, які некоректно заповнювали базові документи. Бійці, які губили ці документи під час евакуації. Армійська структура сама собою досить бездушна. Але вона може працювати як на тебе, так і проти тебе, залежно від того, як саме ти з цією структурою взаємодіятимеш.

ВЛК різних рівнів і людяність

Особливості проходження ВЛК у наших умовах були описані неодноразово в різних матеріалах. Однак є одна спільна риса для всіх можливих видів ВЛК — необхідно по максимуму збирати й мати при собі всі свої медичні документи. Також довідку про обставини поранення — форму 5, яку, згідно з новим законодавством, вам повинні видати впродовж п’яти днів. І (про це мало хто знає) в разі, якщо ви місяцями живете біля та на лінії бойового зіткнення, треба взяти в штабі форму 6, оскільки за її наявності соматичні хвороби, що виникли у вас за час перебування в зоні бойових дій, на ВЛК можна буде пов’язати із захистом Батьківщини.

За наявності медичних документів із госпіталів вищого рівня навіть «кишенькові» ВЛК різних оперативно-тактичних угруповань (ОТУ) не зможуть знехтувати тим, що в цих документах написано. Останнім часом різні варіанти обмежень істотно звузили, однак у разі справді серйозних захворювань вони таки залишились, і викреслити їх не зможуть. На відміну від «скаженого принтера» ВЛК при ТЦК (який цікавить переважно по-швидкому засунути когось кудись в армію, й для якого водночас немає жодної кореляції між власними діями та їх наслідками) решта ВЛК все ж таки мають достатньо обмежень, які не дозволяють їм писати казна-що. Бо якщо справді хворий боєць за наявності ВЛК вищого рівня відмовиться виконувати бойове завдання за станом здоров’я, його не зможуть засудити за статтею «невиконання наказу». Питання можуть виникнути до цієї ВЛК.

Однак, згідно з новим законодавством, командир має право направляти військовослужбовця на ВЛК у двох випадках: якщо це зазначено у виписці медзакладу, де лікувався боєць, або якщо боєць відмовляється виконувати бойове розпорядження й при цьому в нього немає актуального висновку ВЛК (не більш як піврічної давності). Тож перш ніж розпочати з бійцем процесуальну роботу, ВСП вимагає забезпечити їм рішення ВЛК. У моїй практиці траплялися випадки, коли тим, хто не виконував бойового розпорядження, вдавалося довести, що причиною відмови був їхній реальний стан здоров’я. І кримінальної справи проти них не відкривали. Однак траплялось і протилежне.

Критерії, за якими зараз визнають придатними або непридатними до того чи іншого виду діяльності, — тема для окремої розмови. Там багато нелогічного й навіть абсурдного. Свого часу я сім років пропрацював у інфекційній реанімації, тому для мене досить дивним є факт, що люди з гепатитом С та ВІЛ до певного рівня реплікації вважаються придатними до всіх видів військової служби, можливо, крім ДШВ. Тих, хто писав такі критерії, я хотів би побачити в окопі, поруч із таким хворим, за необхідності надати йому допомогу при пораненні. Так, до певного моменту вони цілком здатні бігати та стріляти. Але що буде з тими, в чиї очі, припустимо, колись потрапить їхня кров? Мабуть, це питання не спадає на думку тим, хто визначає такі критерії. Так само не замислюються над наслідками ті, хто вирішує за будь-яких обставин не списувати хронічних алкоголіків і наркоманів, іноді навіть виставляючи на них пріоритет по мобілізації. Я б теж хотів побачити їх в окопі поруч із цими «мобілізованими», коли вони налигаються й ширнуться, а в руках у них — зброя. Ну, або в лайт-версії — замполітами таких батальйонів, де зібрано відповідний контингент. Гадаю, ці «рішали» мобілізації отримали б незабутні враження, поїздивши зі своїми підопічними в режимі 24/7 нон-стоп на задувки, аналізи, суди та спілкування з ВСП.

Я розумію, що певна категорія наших людей при владі по-чорному заздрить путінським методам, мріючи перейняти й творчо розвинути досвід «старших братів» і в такий спосіб вирішити всі проблеми одним махом — і мобілізації, й витрат на лікування та реабілітацію людей із інвалідністю тощо. Однак попри всі претензії до наших судів і навіть до ТЦК ми принаймні на словах намагаємося не забувати про якісь основи гуманізму та європейські чи то загальнолюдські цінності. Тож дуже хотілося б, аби під час визначення придатності ставили питання не лише про те, чи може ця людина протягом певного часу, поки не схопить цироз, бігати й стрибати. А про те, що буде з тими, кому доведеться опинитися з нею поруч, — як їм із цією людиною воювати, чи можна на неї покластись, як її евакуювати? Не знаю, як із усім цим у «стандартах НАТО», але ж стандартів здорового глузду ніхто не скасовував.

Останнє, про що я хотів би сказати, — це лікування бійців на умовних пунктах постійної дислокації (ППД). Умовних, тому що в зоні бойових дій ППД — це зазвичай село, розташоване за 7–10 кілометрів від ЛБЗ. Доведеться визнати, що на таку кількість хронічно хворих чоловіків медицина в армійській структурі ніколи не була розрахована. Тому ні вилікувати, ні навіть уважно оглянути кожного й дати якісь корисні рекомендації вона поки не в змозі. Завдяки волонтерам і за наявності подекуди в медпунктах частин грамотних лікарів (таке інколи трапляється), певні проблеми на рівні частини принаймні можна зафіксувати. Дати якусь стандартну схему, вчасно направити на консультацію тощо. Але загалом порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Отже не соромтеся за найменшої нагоди отримувати консультації в цивільних лікарнях. Тим більше, поки ви — військовослужбовці, для вас це значно частіше безкоштовно, ніж для всіх інших.

Врешті у вас є два шляхи. Або знайти спосіб принаймні фіксувати свої проблеми й служити, поки є сили. Або спробувати ховатися зі своїми проблемами й «косити». Останнє часом закінчується не дуже добре. Для когось — судом. Хтось урешті настільки розхитує здоров’я, що отримує реальну інвалідність. На жаль, у держави зараз немає (і з огляду на орієнтацію великої кількості людей на прості рішення, навряд чи буде найближчим часом) єдиної системи реабілітації і грамотних критеріїв придатності / непридатності.

Ми не обираємо часів, у які нам жити. Однак обираємо, як саме нам жити в ті часи, що призначені нам долею. Медицина війни має свої особливості, порівняно з усім тим, із чим ми стикались у мирний час у цивільній системі. Навіть у найкращих своїх проявах військова медицина орієнтована передусім на можливість повернути в стрій хоч когось і хоч якось. Однак якщо ми матимемо гуманістичні ідеали хоча б за бажаний дороговказ, то результат буде все ж таки значно наближенішим до людської подоби.