Вірний ленінець, лідер українізації та батько нового правопису: трагедія "роздвоєного" Миколи Скрипника
Вірний ленінець, лідер українізації та батько нового правопису: трагедія "роздвоєного" Миколи Скрипника

Вірний ленінець, лідер українізації та батько нового правопису: трагедія "роздвоєного" Миколи Скрипника

Маловідомі факти про життя та смерть українського наркома

Ця людина мала значну популярність, майже 15 років до своєї трагічної смерті знаходилася на вершині влади в радянському українському уряді, постійно була в центрі уваги й залишила дуже неоднозначну пам’ять. Один із найбільш відомих і діяльних учасників перевороту/революції в Петрограді в жовтні 1917 року (член головного штабу), цей професійний революціонер пов’язав своє життя з Російською соціал-демократичною партією (більшовиками). Його загалом сім разів заарештовувала царська влада. Микола Скрипник (1872–1933) мав високе реноме серед представників "ленінської гвардії"…

Шлях до вершини влади

То ж не дивно, що наприкінці революційного року цей українець, уродженець Ясинуватої Катеринославської губернії (народився 25 січня 1872 року) був направлений Володимиром Леніним на батьківщину, де його призначили в Харкові (до 1934 року це місто було столицею радянської України) народним секретарем у справах праці більшовицького Народного секретаріату. А у березні 1918 року Микола Скрипник навіть очолив цей уряд, який протистояв Українській народній республіці під час першої російсько-української війни. Згодом він обіймав цілу низку посад і в Росії, і в Україні: член колегії карального меча революції – кривавої Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК), очолював наркомати державного контролю і робітничо-селянської інспекції в українському радянському уряді Християна Раковського в 1919—1920 роках, був наркомом внутрішніх справ, а потім юстиції та одночасно генпрокурором в УСРР (1922–1927). Микола Скрипник жорстоко придушував селянські повстання в Україні на початку 1920-х років після поразки Національної революції.

Керівні діячі КП(б)У під час першої українсько-більшовицької війни 1918 року. Зліва направо: Олександр Хмельницький, Мойсей Рухимович, Мойсей Грановський, Володимир Юдовський, Климент Ворошилов, Володимир Мещеряков, Микола Подвойський, Анжеліка Балабанова, Християн Раковський, Микола Скрипник, Володимир Затонський

Нарешті в березні 1927 року Микола Скрипник отримав насправді одну з ключових посад в Раднаркомі УСРР – народного комісара освіти — і став керувати процесом коренізації/українізації в республіці. Проте перед тим саме Скрипник відіграв чи не головну роль у розгромі лідерів літературного крила українських націонал-комуністів – Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) і зняття з посади в лютому 1927 року наркома освіти УСРР Олександра Шумського, який їх підтримував.

Лідер ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий, відомий за радикальним гаслом "Геть від Москви! Дайош Європу!", яке дуже турбувало Кремль, був вимушений писати лист розкаяння. Забігаючи наперед, відзначимо, що і Хвильовий, і Скрипник практично одночасно покінчили життя самогубством в 1933 році – 13 травня та 7 липня. Шумський був заарештований 13 травня 1933 року, провів 13 років на Соловках і на засланні в Красноярську. І нарешті був убитий 18 вересня 1946 року у Саратові за особистим наказом Сталіна з візами Хрущова та Кагановича руками двох професійних кілерів – Павла Судоплатова, відомого за вбивством лідера ОУН Євгена Коновальця, організацією вбивства Льва Троцького та "лікаря"-токсиколога Григорія Майрановського.

"Скрипниківка" — новий український правопис

Скрипнику як наркому освіти були підзвітні разом із навчальними закладами практично всі культурно-мистецькі установи і Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Відомий український історик Станіслав Кульчицький писав: "Діяльність Скрипника на цій посаді позитивно вплинула на темпи розвитку національної культури. Скрипник активно сприяв українізації середньої та вищої школи, підготовці національних кадрів учителів та викладачів, надавав широку підтримку становленню газетно-журнальної та книговидавничої справи українською мовою, організував масштабну допомогу в українізації освіти в місцях компактного проживання українців поза межами України (передусім на Кубані та в Казахстані)".

У вересні 1928 року стараннями Миколи Скрипника було затверджено новий український правопис, який вже тоді отримав назву "скрипниківка". Своїми нормами він вже більш суттєво відрізнявся від російської мови та максимально наближався до специфічних рис мови української. Чимало змін відбулося і в розробці та введенні української наукової термінології.

У багатьох питаннях керівники України намагалися, і часом небезуспішно, протистояти керівній ролі Кремля, отримуючи підтримку деяких представників московської еліти. Як вважає український історик Ярослав Грицак, "…піднесення Скрипника наприкінці 1920-х років стало своєрідною платою за підтримку українськими комуністами Сталіна у боротьбі проти Бухаріна. У липні 1928 року Кагановича відкликали до Москви". Саме Лазар Каганович був першим генеральним секретарем ЦК ВК(б)У з 7 квітня 1925 року до 14 липня 1928 року. І він увесь цей час фактично знаходився у ворожому оточенні українських націонал-комуністів на всіх рівнях влади крім каральних органів. І українські високопосадовці постійно з ним конфліктували.

Микола Скрипник голосує на XV партконференції. Праворуч від нього Йосип Сталін

Сфабрикований спецслужбами процес "Спілки визволення України"

З 9 березня до 19 квітня 1930 року в харківському оперному театрі відбувся грандіозний, сфабрикований ОДПУ УСРР процес "Спілки визволення України" (СВУ), направлений проти науково-технічної, гуманітарної та церковної інтелігенції. Серед обвинувачених були такі відомі постаті, як колишній голова уряду УНР, теолог, один із засновників Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Володимир Чехівський, віцепрезидент Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і колишній заступник голови Центральної Ради, публіцист і літературний критик Сергій Єфремов, видатний мовознавець Всеволод Ганцов. В "Країні Рад" повним ходом йшла колективізація, а Сталін, який після зачищеннявсіляких "ухилів" та "опозицій" вже почувався в Кремлі одноосібним лідером, вирішив поступово згортати процес загравання з національними елітами в республіках СРСР.

СВУ, ця вигадана організація була створена спецслужбами для легітимізації репресій проти української інтелігенції, яка знаходилася в авангарді "українізації" в республіці. Відбувалася своєрідна репетиція майбутнього погрому головної і потужної наукової установи республіки – ВУАН, а також УАПЦ. Загалом до процесу залучили 474 осіб, з яких 15 були засуджені до розстрілу, до концтаборів відправлено 192 особи. Сергій Плохій в книзі "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності" писав: "Партія змінювала свою стратегію, показуючи цим процесом, що об’єктом її нападу тепер є не великодержавний російський шовінізм, а місцеві націоналізми. Українські націонал-комуністи, у тому числі впливовий нарком освіти Микола Скрипник, намагалися вплинути на Москву щодо організації схожого процесу проти російського "великодержавного шовінізму", однак це їм не вдалося".

Політика "українізації", головним провідником якої був якраз Микола Скрипник, продовжувалася. Він залишався вірним лінії партії і завжди це підкреслював. Більшовикам ще було вигідно продовжувати свого роду відволікаючий маневр із залученням до "будівництва соціалізму" національних окраїн із заграванням з місцевим населенням.

«Піонер більшовизму в Україні тов. М. О. Скрипник разом з іншими піонерами». Світлина з «Універсального журналу». 1929 рік

Кінець політики "українізації"

Видатний український філософ Мирослав Попович писав в книзі "Червоне століття", що кінець політики "українізації" саме "припадає на 1933 рік, рік відставки та самогубства Скрипника, рік великого Голодомору. До цього часу продовжували писати – згідно з рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У – "лямпа", "кляса", вимагали від чиновників знання української мови і викладали українською мовою в школах і вищих навчальних закладах. Більшовицька партія не відмовилася від видимості захисту "народів СРСР" від пережитків російської "колоніальної експлуатації".

Згортання "українізації" відбувалося доволі стрімко, і після років "Великого терору", а це 1937—1938 роки, процес абсолютного розгрому української науки і культури вже практично завершився. Одночасно русифікація в радянській Україні прийняла потворні форми. Розстріли, відправлення представників національної еліти до таборів, цькування і ламання через коліно талановитих митців (таких як Павло Тичина чи Олександр Довженко), частина з яких стали на шлях пристосуванства, призвели до майже повного зачищення комуністичною владою культурного поля.

Звісно, на 1932 рік, коли в республіці розпочався інспірований московською владою Голодомор, діяльність Скрипника стала абсолютно неприйнятною для сталінської кліки. Розпочалося цькування, від Миколи Олексійовича вимагали визнати "помилки", а вже у лютому 1933 року він був звільнений з посади наркома освіти УСРР. І тут кремлівська влада, намагаючись зняти з себе обвинувачення в організації винищення українського селянства, вирішила, що саме Скрипник добре підходить на роль офірного цапа. Москві дуже допомогли в дискредитації Скрипника його соратники в українському уряді – колишні боротьбисти Панас Любченко та Андрій Хвиля, над якими також згущалися хмари. Цікаво, що обидва чиновники, на деякий час заспокоїлися, отримали підвищення (Любченко навіть очолив уряд УСРР), проте загинули у 1937 та 1938 роках відповідно. Любченко вкоротить собі віку, Хвиля буде розстріляний…

Микола Скрипник, 1933 рік

7 липня 1933 року відбулося засідання політбюро ЦК КП(б)У, на якому вже вкотре розглядалося питання "націонал-ухильництва", головним провідником якого й був "призначений" Микола Скрипник. Від колись всесильного партійного керівника вимагали визнання в саботажі – у питаннях літератури, мовознавства, взагалі в науковій сфері. Вже після засідання, не витримавши цих знущань, Микола Скрипник застрелився у своєму кабінеті…

Дії правовірного ленінця значною мірою все ж таки пригальмували процес денаціоналізації українців в умовах тоталітарної системи, створеної московською владою. Ця роздвоєність українського політика, можна сказати, його і згубила. Дуже важко поєднати загалом непоєднуване. Процес остаточної асиміляції українців в "російському морі" зазнав поразки, хоча метастази минулого ще залишилися на тілі нації. Це ми відчуваємо і зараз в ситуації широкомасштабної війни в Україні, розв’язаної нащадками тих самих кремлівських асиміляторів.

Джерело матеріала
loader
loader