Не можна ось так взяти і зняти в Україні «Аватар 3»

Нардеп від «Слуги народу» Мар'ян Заблоцький написав пост, в якому підтримує призупинку американських грантів. Бо, каже, що ж це робится, людоньки? На зйомки кіно виділили стільки грошей, що можна було «Аватар 3» зняти! А де «Аватар»? Нема. То і нема чого виділяти гроші, якщо сидим мов дурні без «Аватару».

Тут мені згадалася розмова з одним нашим продюсером, який твердив, що навіть якщо в Україні знімуть «Аватар 3», то він провалиться у прокаті. Бо ринок маленький — бюджет не відіб'ється. Це було в контексті розмови на тему «Чому наші стрічки такі провальні».

Заробити може хіба досить дешевий фільм. А дорогий — ні.  До чого це я? В кожній справі треба знати контекст. Якби пан депутат його знав (а також розумівся бодай трохи на культурці та мав стратегічне мислення), він би розумів, що не можна ось так взяти і зняти «Аватар 3». Для цього потрібні навіть не гроші, а найперше тяглість індустрії. Простіть мене за такі слова.

А ще — Джеймс Кемерон. Який перед тим зняв би «Аватар 2». А перед тим — «Аватар». А перед тим — «Титанік». А перед тим — «Термінатор». А перед тим — «Чужих». А перед тим — іншого «Термінатора».

А перед тим — всяке про піраньї. І до 30 років — усілякі малобюджетні фільми, тренувався. Робив він це у, ще раз перепрошую, потужній кіноіндустрії, яка нараховувала десятиліття досвіду і тяглого процесу.

А не так, що ось вам в країні три кінофабрики, побавтеся трохи, а потім ми вам прикрутимо все. Тому подякуймо, що у нас є те поетичне кіно, яке нині телевізійники так люблять постібати. Мовляв, дурниці якісь. Як і цей ваш артхаус незрозумілий.

Наша кіноіндустрія сяк-так почала розвиватися нехай 15 років тому. І то які успіхи. І комерційне кіно є, і авторське, чудова документалістика, прекрасні актори та акторки, виявляється, є. І навіть українською добре грають. І перемог скільки на престижних світових майданчиках.

Між іншим, останні три роки наш міжнародний кіноімідж переважно тримається на іноземних грошах. І перший Оскар, і, дасть бог, другий.

Кіно і загалом культура — це тривалий процес, який, як правильно написала Marina Stepanska, формується колективно. Ми всі разом його творимо. Всі разом і довго. Бо так звана «м'яка сила» — це те, що кристалізується довго, впливає довго, але і тримає теж довго. Бо це навчання, вироблення наративів, міфів, чогось спільного, традицій, помилок, провалів, успіхів.

А пан нардеп каже,  мовляв, навіщо це нам програмка Дантеса «Будинок культури» на ютубі? Хай вона і популярна. Навіщо українцям показувати цікаві місця у їхній країні? Нащо того Гамлета показувати? Тільки ото харківські будинки обмальовує різними дурницями.

Хоча, якщо Гамлета назвати «українським Бенксі», то для нардепа він тоді покатить?

Питання лише одне, чого у нас з 2020 року така халепа з Держкіно? А що сталося? Як і з іншими культурними інституціями. Що там УКФ? Що там культурна дипломатія? Що там культурна стратегія?

Хочеться тут іншого Гамлета процитувати, але ви і самі здогадаєтеся.

На фотці — кадр з фільму «Штольня». 2006 рік. До року 2017 люди масово казали: «Українське кіно? Воно є? Я крім "Штольні" нічого не бачив».

Лєна Чиченіна, кінокритикиня, артоглядачка «Детектора медіа» та «Еспресо»

Оригінал публікації за посиланням