![Берестейський мир 1918 року: другий, проте так і не реалізований шанс Української Центральної Ради](https://thumbor.my.ua/JLjvHnlF5CXPKOAESXlBzwBUOkg=/800x400/smart/filters:format(webp)/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F45%2Feaca4a0f3cf718cd6a7988acff96e56e.jpg)
Берестейський мир 1918 року: другий, проте так і не реалізований шанс Української Центральної Ради
Мирний договір між Україною та Четверним союзом не був принизливим для УНР – на відміну від договору з більшовицькою Росією
Пізно ввечері 9 лютого 1918 року в Брест-Литовському, де знаходилася штаб-квартира німецького командування Східного фронту, відбулося підписання сепаратного мирного договору між країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією) та Українською Народною Республікою (УНР). Це був перший мирний договір у рамках Першої світової війни (1914—1918).
Історія Берестейського мирного договору багатошарова і мала чимало підводних каменів. Мирні переговори у цьому місті розпочалися після ініціативи, озвученої 3 грудня 1917 року урядом Радянської Росії – Радою народних комісарів, який в ситуації початку громадянської війни на теренах величезної імперії був вимушений шукати порозуміння з німецькими та австро-угорськими військами, що наступали.
Східний фронт Першої світової війни з російської сторони фактично розвалився. Проте громадянська війна вже охопила і терени України, де у Харкові було оголошено про створення радянського уряду, який підтримували російські більшовики. Отже, першим кроком у цих переговорах було підписання перемир’я 15 грудня 1917 року між петроградським урядом і державами Четверного союзу. Ленін та Троцький всіляко відтягували підписання договору, хоча їхня обіцянка якомога швидше укласти мир після майже трьох з половиною років кровопролитної війни, яка забрала життя багатьох мільйонів людей, мала чималу підтримку робітників і селян. І не тільки в російських губерніях, але і на Лівобережній Україні.
25 грудня 1918 року до Берестя приїхала і делегація українського уряду, яка намагалася з перших кроків мати незалежну позицію, оголосивши, що Україна "визнає для себе обов’язковим лише той мир, який буде підписано представниками українського уряду". Відтягування підписання договору більшовиками було пов’язано із намаганням маріонеткового уряду в Харкові за допомогою багнетів червоногвардійців та моряків-балтійців опанувати якомога більшу частину території України. У разі остаточної перемоги російських окупантів українська делегація вже б автоматично втратила легітимність – з ким тоді вести перемовини?
Розпочалися свого роду перегони, в яких представники українського уряду, які не мали жодного дипломатичного досвіду, виявилися спритнішими. Український соціал-революціонер, 26-річний міністр закордонних справ УНР Микола Любинський так відповідав на закиди червоних московитів (яких вважав нелегітимною владою) про цілковиту військову поразку УНР і неправоздатність київських делегатів: "Голосні заяви більшовиків про цілковиту волю народів Росії – це лише грубі, демагогічні заяви. Правительство більшовиків, яке розігнало Установчі збори, та спирається лише на багнети, ніколи не наважиться перевести в Росії справедливі засади право на самоозначення, бо воно добре знає, що не лише численні республіки – Україна, Донщина, Кавказ та інші їх не признають своїм правительством, але й сам російський народ відмовляв їм це право". (На жаль, як і багато прибічників соціалістичних ідей в Україні, Микола Любинський в 1920-х роках залишився в УСРР, працював у ВУАН, був заарештований у "справі Українського національного центру"; розстріляний в урочищі Сандармох 8 січня 1938 року).
Насправді ситуація була вкрай складна. Після того, як наприкінці січня 1918 року, післятрагічного бою під Крутамибуло завершено окупацію більшовиками Лівобережної України, війська під проводом підполковника Муравйова підійшли до Києва і розпочали бомбардування міста. 8 лютого, тобто саме в день підписання мирного договору у Бересті між УНР і державами Четверного союзу, червоні банди увірвалися до Києва, де розпочалася кривава вакханалія, в якій загинули кілька тисяч містян.
Український історик Станіслав Кулчицький відзначав: "На відміну від укладеного пізніше (3.03.1918) мирного договору з Росією (більшовицькою. – С. М.), договір між Україною та Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов’язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов’язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 року поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м’яса (живою масою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину".
Попри те, що підписання договору у Бересті вимусило червоних росіян терміново відступити з усіх українських земель, військова допомога німецьких і австро-угорських військ мала всі ознаки окупації. І з цим важко не погодитися. Україна була поділена на дві зони. Більша частина України, Крим і Донбас опинилися під контролем Берліну, Поділля, південна Волинь, Херсонщина і частина Катеринославщини – Відня.
1-2 березня 1918 року разом із німецькими військами до Києва повернувся уряд УНР. Проте повернення української влади практично на багнетах іноземних військ не викликало особливих радощів у містян. "Після трагічного досвіду більшовицької окупації жителі Києва сприйняли повернення Центральної Ради без особливого ентузіазму. Її безпорадність перед радянськими військами обернулася масовими жертвами серед місцевого населення. Тим не зрозумілішим був її союз з німецькими і австрійськими військами – запевнення, що вони йдуть на Україну для того, щоб "знищити нелад і безвладдя" і "завести спокій та добрий лад на нашій землі", не допомогло. В очах багатьох мешканців України власне Центральна Рада становила символ "неладу і безвладдя", – писав український історик Ярослав Грицак в "Нарисі історії України".
Євген Коновалець, майбутній лідер Організації українських націоналістів, а на той час командир корпусу Січових стрільців, у своїх спогадах писав: "Найбільше попеклись ми на нашій вірі в провідників тодішнього українського революційного руху. Вони користались в наших очах недосяжним авторитетом. І хоч як боляче ми відчували їх нехіть до нашої ідеї самостійної та незалежної Української держави, а проте ми не зневірювалися в них. Та швидко ми були змушені ставитися критичніше до діяльності діячів Центральної Ради, бо бачили наглядно, що їх політика вводить у краї замість ладу щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організації Війська, але веде державу до неминучої руїни… При всьому нашому недосвіді ми бачили ясно, що політика Центральної Ради, не дивлячись на сприятливі умови, що виникли по приході німців, не йшла по лінії позитивного державного будівництва".
Вже в тексті першого по-справжньому "самостійного" IV Універсалу Української Центральної Ради, який було проголошено 25 січня 1918 року, є слова, які виявилися ефемерною мрією очільників УНР, і вже у найближчі роки: "З усіма сусідніми державами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й іншими ми бажаємо жити в згоді й приязні, але ніяка з них не може втручатися в життя самостійної Української республіки".
Наші сусіди "втручалися", й наприкінціУкраїнської революції 1917—1921 роківновопостала держава завершила своє існування і була розділена між більшовицькою Росією, Другою Річчю Посполитою, королівською Румунією та демократичною Чехословаччиною.
Співпраця між соціалістичним урядом УНР і німецькою та австро-угорською військовою адміністрацією буквально з перших днів призвела до конфліктних ситуацій. Радикальна земельна реформа (запізніла, і дуже схожа з більшовицькою за духом), яка розподіляла поміщицькі наділи серед селян, виявилася неприйнятною для командування окупаційних військ, бо становила загрозу для постачання продовольства до Німеччини й Австро-Угорщини. На той час в Австрії та частині Німеччини вже вирував голод. І німецький головнокомандувач Герман фон Айхгорн, бачачи неспроможність молодих і недосвідчених українських чиновників виконати договір з постачання продовольства, 6 квітня 1918 року видав в обхід уряду УНР наказ про засів землі. Розпочалося протистояння, в результаті якого німецькі військові зробили ставку на політичних противників УНР з табору землевласників, заможних селян, людей зовсім не соціалістичних поглядів. Їхнім лідером був відомий військовий, генерал-лейтенант Російської імператорської армії Павло Скоропадський.
І от, 28 квітня на засідання Центральної Ради увірвалися німецькі офіцери і солдати, які заарештували кількох міністрів уряду УНР, що мали відношення до викрадення мільйонера-банкіра Абрама Доброго (ця цікава з детективним присмаком історія варта окремої розповіді), до якого були причетні найвищі очільники уряду, й серед них міністр військових справ Олександр Жуковський. На захист законної української влади, яка була фактично паралізована через некомпетентність і корупцію високих чиновників, ніхто не встав! Єдина реальна військова сила – українські січові стрільці Євгена Коновальця – заявили про нейтралітет. 29 квітня 1918 року на з’їзді хліборобів у київському цирку його делегати оголосили Павла Скоропадського гетьманом України. Так безславно завершилося "друге пришестя" до влади УНР.
![loader](/files/images/preloader.gif)