Добровільна мобілізація 18-24-річних: як Захід змушує Україну домовлятися з РФ

Теоретично спецконтракти для 18-24-річних мають стати мотивацією для залучення військових до ЗСУ. Але за цим може ховатися бажання Заходу домовитися з РФ.

Наполягання західних партнерів на зниженні призовного віку, які відбуваються останнім часом, я розцінюю як елемент маніпуляції. Президент України постійно наголошує, що наші партнери не виконали зобов’язань, які публічно брали на себе, зокрема щодо постачання техніки та озброєння. Обіцяли, але в реальності ці обіцянки не були виконані.

Це, своєю чергою, породжує питання: якщо Україна піде шляхом зниження призовного віку й навіть теоретично збільшить кількість військовослужбовців, чи будуть вони належним чином забезпечені? Чи, можливо, західні партнери просто розраховують, що це саме по собі якось вплине на ситуацію на фронті?

Однак такі заяви можуть бути спробою перекласти відповідальність на Україну, щоб у разі зменшення підтримки заявити: "Ось, ми готові були допомагати, але Україна навіть не хоче знижувати призовний вік". Використовується певний асоціативний ряд: мовляв, під час Другої світової війни воювали з 18 років, а якщо українці цього не роблять, то, виходить, війна "не справжня".

Теоретично спецконтракти для 18-24-річних юнаків мають стати мотивуючим фактором для залучення нових військових до ЗСУ. Яким буде реальний результат — сказати важко, але певний ефект, мабуть, буде.

Водночас я не пов’язував би це рішення напряму із закликами наших партнерів. Тут швидше йдеться про цілком об’єктивну необхідність забезпечення притоку поповнення до Збройних сил України. Адже те, що українцям потрібні нові солдати й необхідне поповнення, думаю, ніхто заперечувати не буде.

Проте питання зниження призовного віку, з точки зору, мабуть, українського президента й української влади, пов’язане з викликами, зокрема у сфері політичної стабільності в суспільстві. Крім того, цей призов все одно не забезпечить відповідного зростання кількості озброєнь та оснащення для нових військовослужбовців. Тому ця ініціатива виглядає не зовсім виправданою.

Разом із тим, згідно з інформацією, яка була оприлюднена, тим, хто підпише контракт, обіцяють доволі серйозне матеріальне забезпечення. Виникає питання: яким чином це планується виконувати й реалізовувати? Очевидно, що для цього потрібні значні фінансові ресурси. Не виключено, що це може бути одним із варіантів обговорення з нашими партнерами, а саме залучення їхньої фінансової допомоги для реалізації цього проєкту.

У суспільстві це може викликати враження, що всі інші ресурси вже вичерпані. Загалом, ідея зниження призовного віку не надто популярна, хоча багато хто визнає, що рано чи пізно до цього доведеться вдатися. Водночас, враховуючи низьку народжуваність в Україні, це рішення не стане "чарівною кулею", яка радикально змінить ситуацію на полі бою в контексті наповнення ЗСУ військовослужбовцями, проте може мати негативні наслідки для соціальної стабільності українського суспільства.

Тобто це наче палиця з двома кінцями. Наші західні партнери, ймовірно, не надто заглиблюються в ці деталі та висувають певні вимоги, не враховуючи особливості українського суспільства. І тут виникає ще одне логічне питання: мобілізація – під що? Американські партнери кажуть, що Україні доведеться йти на "болісні компроміси". Але як проводити мобілізацію в таких умовах? Що казати українським громадянам? Виглядає так, що ситуація насправді дуже складна і не має однозначного вирішення.

Тим паче, що допомога Україні залежить виключно від інтересів тих, хто її надає. Наприклад, питання далекобійних ракет. Воно взагалі ніяк не пов’язане з мобілізацією, але тривалий час їх не дозволяли постачати чи використовувати. А пізніше щодо них впроваджували відповідні обмеження просто через небажання допустити розгрому Росії.

Тому обсяги допомоги для України визначатимуться виключно тим, які завдання ставитимуть перед собою західні партнери. Чи буде це, наприклад, завдання – натиснути на росіян? Чи, навпаки, це буде завдання – домовитися з Росією? Саме від цього залежатиме рівень допомоги, бо насправді за цим може ховатися бажання досягти домовленостей із Росією та укласти угоду, в першу чергу прийнятну для західних партнерів України, а не для самої України.

Але чи взагалі потрібні ці переговори Росії, і чи готова вона йти хоча б на якісь поступки? Поки що вона цього не демонструє. Більше того, російська позиція залишається жорсткою: там не готові йти на жодні компроміси. Наприклад, нещодавно російський представник заявив, що вони й далі вимагають, аби Україна повністю віддала всі регіони, які вони внесли до своєї Конституції під російський контроль. Окрім того, звучать інші політичні вимоги, які фактично є вимогами капітуляції.

Як саме США планують схиляти всіх до компромісів – незрозуміло. Які інструменти для цього вони мають – теж не зовсім ясно. Тому не виключено, що жодних серйозних зрушень у цьому напрямку найближчим часом, тобто у першому півріччі цього року, взагалі не відбудеться.

Петро Олещук, політолог, викладач КНУ імені Тараса Шевченка, спеціально для Главреду