Спроби вгадати, чого можна очікувати від 47-го президента Сполучених Штатів, протягом останніх тижнів псують сон політичним елітам у багатьох столицях. На подив одних і жах інших (останніх, схоже, у світі значно більше), Дональд Трамп, згідно з власними заявами, сповнений рішучості швидко покінчити з основними, на його думку, проблемами міжнародної політики.
Якщо винести за дужки всі «прикордонні» для Штатів питання від Панами до Гренландії, пріоритетами Білого дому (вважаю, саме в такому порядку) є арабо-ізраїльський конфлікт, російсько-українська війна та гіпотетична іранська ядерна програма. Дональд Трамп стверджує (і, ймовірно, сам у це вірить), що, якби в нього не «вкрали» перемогу чотири роки тому, нині не довелося б мати справу з цими проблемами. Саме тому йому так важливо продемонструвати ефективність за цими пунктами зовнішньополітичного порядку денного, щоб «повернути Америці повагу», а заодно й підкреслити свої переваги на тлі попереднього хазяїна Овального кабінету.
Для Тегерана позиція Вашингтона може мати без перебільшення доленосне значення. Водночас керівництво Ісламської Республіки й саме стоїть перед вибором лінії подальшої поведінки. Помилка в оцінці намірів опонентів під час вибору стратегії може дорого коштувати режиму аятол.
Нагадаю, що в результаті угоди щодо іранської ядерної програми, досягнутої десять років тому, 2015 року, під час президентства Барака Обами, Ісламська республіка погодилася на обмеження своєї наукової та виробничої активності, пов’язаної зі збагаченням урану та роботою ядерних об’єктів у обмін на часткове зняття санкцій. Дональд Трамп під час першої каденції 2018 року оголосив про вихід з угоди. Іран у відповідь інтенсифікував роботу зі збагачення урану. Нині, на думку більшості фахівців, Ісламська республіка має достатню кількість сировини для виготовлення кількох ядерних бомб у перспективі кількох місяців. Щоправда, оглядачі по-різному оцінюють точну кількість високозбагаченого урану й просунутість технологій, оскільки після зриву угоди Ісламська республіка обмежує доступ спостерігачів до своїх об’єктів. Однак усі сходяться на тому, що якщо іранські ядерники й перебувають на низькому старті перед ривком до створення зброї, постріл із сигнального пістолета ще не пролунав.
Ядерні амбіції режиму аятол десятиліттями не дають спокою сусідам, але особливі підстави для занепокоєння, звісно, є в Ізраїлю, держави, знищення якої — офіційно проголошена мета Тегерана. Прем’єр-міністр єврейської держави Біньямін Нетаньягу ще 2012 року демонстрував із трибуни Генеральної асамблеї ООН схематичне зображення бомби, яка символізувала прогрес Ірану на шляху до створення ядерної зброї. Червоною рискою на малюнку було візуалізовано неприйнятний рівень, якого не можна було допускати. Водночас Біньямін Нетаньягу був противником угоди. Він вважав, що пом’якшення економічної блокади тільки надасть додаткових ресурсів державі, яка, на його думку, нічим не відрізняється від Аль-Каїди.
Протягом останнього року напруженість між країнами сягнула апогею. Якщо ступінь участі безпосередньо Тегерана в терористичній атаці ХАМАС 7 жовтня 2023 року остаточно не є зрозумілою (досі час від часу з’являються різні суперечливі повідомлення стосовно цього), то подальша логіка конфлікту двічі призвела до прямого обміну ударами. Обидва рази ініціатором «розміну» виступав Тегеран. Обидва раунди закінчилися явно на користь Ізраїлю. Востаннє, зокрема, було демонстративно завдано істотної шкоди системам ППО, а також об’єкту на військовій базі Парчин, який раніше було залучено до ядерної програми, офіційно згорнутої 2003 року. З боку Ізраїлю це був радше символічний жест. Тоді Овальний кабінет, який займав Джо Байден, публічно застерігав Тель-Авів від атак по діючих іранських ядерних об’єктах, і Біньямін Нетаньягу виявив стриманість. Однак легкість, із якою ізраїльська авіація розправилася з іранською ППО, демонструє привабливі для ізраїльських «яструбів» перспективи.
Ще більше вразили успіхи ізраїльської армії в боротьбі з різними іранськими проксі-силами в регіоні. Руйнівна війна з ХАМАС у Газі й розгром «Хезболли» значно зменшили можливості стримувати Ізраїль, які раніше мав Тегеран. Падіння режиму Башара Асада в Сирії доповнило картину втрати Ісламською республікою зони впливу, яка протягом попередніх двох десятиліть тільки розширювалася.
Попри браву пропагандистську риторику, режим аятол не може не усвідомлювати, що втрачає позиції. Зовнішньополітичні невдачі накладаються на економічні труднощі. Важко сказати, чи можуть соціальні проблеми в нинішньому Ірані спричинити політичні бродіння. Однак на обрії в режиму маячіє перспектива зміни Вищого керівника. Алі Хаменеї далеко не молодий і, подейкують, нездоровий. Транзит влади в закритих авторитарних системах завжди супроводжується ризиками.
Якщо міркувати раціонально, то за теперішніх умов Іран зацікавлений укотре спробувати розрядити ситуацію із Заходом. Ісламській республіці потрібен перепочинок, а її економіці — зняття санкцій. Обраний президентом торік після загибелі попередника в повітряній катастрофі Масуд Пезешкіан старанно подавав міжнародній громадськості відповідні сигнали. Вочевидь, прихід в Овальний кабінет Дональда Трампа поставив хрест на перспективі поновити ядерну угоду в тому вигляді, як її уклали колись. Минулого тижня, в день зустрічі з ізраїльським прем’єр-міністром, американський президент підписав указ про санкційний режим «максимального тиску» на Іран.
Водночас Дональд Трамп кілька разів за останній тиждень публічно заявляв, що воліє домовлятися й не збирається бомбити, але сповнений рішучості запобігти тому, щоб Тегеран одержав ядерну зброю. Як і з багатьох інших питань, у деталі президент вирішив не вдаватися. На яких саме умовах Ісламській республіці пропонують домовлятися і що Сполучені Штати планують робити, якщо угоди не досягнуть, залишається незрозумілим.
Тегеран зі свого боку вирішив продемонструвати непохитну позицію. З публічних заяв Алі Хаменеї випливає, що Іран відмовляється від переговорів.
Про те, які опції нині на столі в Овальному кабінеті, може свідчити публікація The Wall Street Journal, яка вийшла в середу. Згідно зі статтею, Ізраїль прагне заручитися американською підтримкою в підготовці та завданні нищівного удару по іранських ядерних об’єктах у найближчі місяці. Зауважимо, що, за оцінкою більшості військових експертів, для успішної атаки, яка якщо не покладе край, то відкине іранську ядерну програму назад на роки, ізраїльтянам потрібна щонайменше американська технічна допомога. Як стверджують, матеріал ґрунтується на доповідях американської розвідки, підготовлених як в останні місяці каденції Джо Байдена, так і вже після того, як Дональд Трамп обійняв посаду. З публікації незрозуміло, чи плани Тель-Авіва одержали схвалення у Вашингтоні.
Коментуючи погордливу відповідь Тегерана на запрошення до переговорів із Вашингтона, російський іраніст Нікіта Смаґін висуває три припущення. Згідно з першим із них, Іран просто не готовий одразу ж демонструвати бажання погоджуватися з усім, що йому запропонують, і лише демонструє непоступливість, яка насправді є першою, завищеною переговорною позицією. Друга версія передбачає, що Тегеран уже ухвалив політичне рішення стосовно створення ядерної бомби. Зазначимо, що, за чутками, група представників вищого командування Корпусу стражів ісламської революції буквально вимагала в старого рахбара віддати відповідні розпорядження. На їхню думку, тільки так можна убезпечити ослаблену Ісламську республіку. Зрештою, можливо, в Тегерані змирилися з найгіршим і вважають, що рішення про завдання удару вже ухвалено й немає сенсу принижуватися, намагаючись його уникнути.
Який із цих здогадів підтвердиться, побачимо найближчим часом. А наразі іранська армія практично невпинно проводить навчання в різних регіонах країни, а інженери посилено працюють над підвищенням технічних характеристик далекобійних ракет.