![На подіум у 48 років. Як переселенка втекла від "русского міра" і знайшла себе](https://thumbor.my.ua/nvwfyn7svB0pPiQl8Z-dgxhS6kE=/800x400/smart/filters:format(webp)/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F45%2F0f8da5e76af0cc5d5f5a9cdb7503755b.jpg)
На подіум у 48 років. Як переселенка втекла від "русского міра" і знайшла себе
Оксана Гриниченко з Луганщини була електромеханіком, а стала журналісткою, моделлю й громадською діячкою
Оксана Гриниченко — усміхнена моложава брюнетка з модною стрижкою й тату у вигляді ієрогліфів на шиї. Вона ж модель-початківець, вона ж редакторка газети у Кременчуці на Полтавщині, вона ж волонтерка й громадська діячка. Одне слово, людина надзвичайно різнобічна й успішна в багатьох справах, за які береться.
Втеча з "гетто"
Втікаючи до Кременчука від "русского міра", вона не збиралася професійно працювати в журналістиці. Ще на початку вторгнення окупантів в Україну жінка зрозуміла, наскільки це небезпечна професія під час війни.
Мрію ж стати моделлю Оксана виношувала ледь не пів життя. Ще 25-річною в одному з жіночих журналів вона побачила модель, якій було 50, і це її дуже надихнуло.
— Але у невеликому шахтарському місті на Луганщині, де я тоді мешкала, не було жодної модельної школи, тож мрію довелося відкласти, — усміхається Оксана. — Я вивчилась на підземного електромеханіка, працювала на високовольтній підстанції з напругою 110 кіловольтів, розбиралася у величезних схемах включення-відключення електрообладнання. Потім спробувала себе диспетчером, слідкувала за безперебійним постачанням електроенергії на підприємстві. Мені це все дуже подобалося, але в якусь мить зрозуміла, що немає куди далі розвиватися. Робота перестала приносити задоволення. І тоді я круто змінила своє життя — пішла в журналістику. Поштовхом для цього стало оголошення про набір кореспондентів у нову газету. Вирішила спробувати. Адже, окрім фізики й математики, мене завжди приваблювала літературна творчість.
Це виглядало нелогічно, оскільки я багато втрачала у грошах, та й фахової освіти не мала. Мене ніхто тоді не зрозумів, окрім чоловіка, який сказав: "Якщо тобі подобається, то кидай усе й займайся тим, що принесе тобі задоволення". Олексій завжди підтримував і продовжує підтримувати всі мої божевільні ідеї.
Оксана досить швидко опанувала ази журналістики, її кар’єра стрімко зростала. У 2010-му вона вже була заступницею головного редактора. Газета продовжувала виходити й на перших порах після вторгнення російських військ на Луганщину в 2014 році.
Але одного дня у редакцію завалились так звані ополченці й забрали її у штаб, де допитували, залякували "підвалом", схиляючи до співпраці.
— Після допиту в штабі мене почав домагався один "добрий ополченець". Коли мене відпустили, думала, що найстрашніше позаду. Та коли повернулася додому, він мені зателефонував і запросив "відпочити в бані". В ту мить я пережила ще один шок. Якби до нього вийшов мій чоловік, його убили б. Якби я не пішла, мене знайшли б. І я прийняла нелегке рішення йти "на побачення", розуміючи, що мене чекає. Бо моє життя й життя мого чоловіка мені було дорожче…
Я благала того "залицяльника" відпустити мене. Казала, що дуже дорожу своєю сім’єю, що люблю свого Олексія, що я вінчана, що не повернуся в газету, що зранку поїду з міста…
І він мене відпустив. Пам’ятаю очі свого чоловіка — він був напівживий від невідомості й дуже радий, що зі мною все добре.
Після цього жінка, маючи чітку проукраїнську позицію, виїхала у безпечне місце.
— Довгий час мені складно було говорити з кимось про пережите. А коли наважилась розповісти подрузі, то, на диво, замість слів співчуття почула від неї: "А чого переживати? Тебе ж не зґвалтували". Так, мене не зґвалтували фізично. Мені зґвалтували душу…
Я не змогла самостійно справитися з тим стресом, довелось звертатись до психолога.
Рятувала робота. В умовно безпечному місці Оксана тривалий час працювала на фрилансі, публікуючись під псевдонімами, пізніше очолювала оргвідділ громадської профспілки.
Але у те умовно безпечне місце через десять років також прийшов "русскій мір".
— Росіяни одразу ж закрили кордон для чоловіків призовного віку. Тож виїхати зі штучно створеного "гетто" було неможливо, — зітхає моя співрозмовниця. — Життя було нестерпним. Ми задихалися в окупації. Нарешті напередодні 2023 року, через десять місяців після повномасштабного вторгнення, у нас з чоловіком з'явилося "вікно" можливості. Ми придумали легенду, що їдемо в гості до родичів у Польщу. Сіли в автівку й за кілька діб опинилися на західному кордоні України, проїхавши 3500 кілометрів, які пролягли аж через шість держав. Як тільки перетнули останній кордон, я стала на коліна, доторкнулася долонями до землі й заплакала. Чоловік, завжди стриманий, теж витирав сльози. То були сльози щастя…
Думки лягають на папір
Вже наступного дня по приїзду до Кременчука, де в Оксани давно живе сестра з родиною, подружжя вимушених переселенців включилося у пошуки роботи. Олексій — він професійний водій і майстер з ремонту пластикових вікон — невдовзі знайшов роботу за своїм профілем. Оксана ж мала намір влаштуватися організатором свят у дитячих чи шкільних закладах або у турфірму. Однак ці ніші в місті були зайняті.
— Безуспішно потикавшись туди-сюди, в очікуванні хоч якоїсь пропозиції, я сіла писати про власну історію втечі з окупованої території, — веде далі мову Оксана Гриниченко. — Статті дала заголовок "Життєва історія: довга дорога додому". Прикріпила до неї резюме й відправила у кілька місцевих ЗМІ. Після цього мені зателефонувала директорка "Кременчуцького Телеграфу" Леся Лазоренко — їм потрібен був SMMник, тобто спеціаліст, який просуває бренд у соцмережах. Я в цьому, якщо чесно, майже нічого не тямлю, але одразу погодилась. І опанувала б нову для себе професію, бо коли маю ціль, то досить швидко вчуся. Але так сталося, що людина, від якої залежало моє оформлення на роботу, поїхала на два тижні у відрядження. А я тим часом написала ще 5 чи 6 статей. Це були враження від міста, яке одразу стало для мене рідним. Їх опублікували, після чого я отримала пропозицію стати редакторкою друкованого додатка "Кременчуцького Телеграфу" — газети "Для дому і сім’ї". "Ну, редакторкою, так редакторкою", — сказала я. В цій справі я розуміюся. Це моя стихія.
Та просто редагувати газету Оксані було мало. Вона взяла на себе шматок роботи у "Кременчуцькому Телеграфі": пише великі інтерв’ю з військовослужбовцями та надихаючі історії з внутрішніми переселенцями, які, так само, як і вона, змогли реалізуватися на новому місці. Окрім того, знаходить можливості підтримувати захисників та людей з інвалідністю, організовуючи збори та роблячи донати. Домовляється про реальну допомогу для тих, хто зазнав сексуального насилля внаслідок війни. Водночас шукає фінансування для втілення своїх нових творчих проєктів…
— Якось усе так нанизується одне на одне у мене в Кременчуці, — продовжує Оксана. — На початку минулого року я під псевдонімом Мирослава Українська, який взяла собі вже тут, видала невелику збірку оповідань "Думки, що лягли на папір". До неї ввійшло 15 реальних історій людей, які пережили окупацію, одна з них автобіографічна.
Читачі кажуть, що оповідання написані легко, але читати їх важко. Особисто мене найбільше вразила історія літньої жінки, син якої вивіз з окупованої території всю свою родину, навіть тещу, а матір залишив. Старенька щоранку й щовечора виходила на узбіччя дороги, все чекала, що він за нею повернеться. Аж поки в її будинок не прилетів снаряд і вона не загинула.
Авторка за власний кошт видала загалом близько 200 примірників книги. Спочатку замовила 10 — мінімальну кількість, яку приймає до замовлення друкарня. Вони миттєво розлетілися, і наступний тираж був уже 30…
— Я рекламувала свою збірку в інтернеті, зазначаючи, що виручені кошти від продажу підуть на ЗСУ. Зі мною зв'язувалися вимушені переселенці з Канади, Японії, Польщі, Німеччини, Угорщини, Ірландії, Косово і робили свій внесок у підтримку наших захисників, — розповідає Оксана. — А ведучий проєкту "Медіа-кава" з Луцька реалізував кілька моїх книг через аукціони та теж виручені кошти переказав на армію.
Перша збірка оповідань Оксани Гриниченко стала переможницею кількох творчих конкурсів.
— До написання книги мене спонукав журналіст з великим досвідом, очільник творчої спілки журналістів Кременчуччини НСЖУ Володимир Шевченко, — каже Оксана. — У нас зав’язалася плідна співпраця. Разом з Володимиром і його заступницею по спілці Тетяною Булат ми вже підготували сім книжок під назвою "Криниця памʼяті — Герої Кременчуччини" про загиблих в російсько-українській війні.
Оксана виношує ідею написати збірку реальних історій про постраждалих від сексуального насильства, пов'язаного з війною. Але поки що це для неї морально важко. Кілька вже написаних історій вона передала Володимиру Шевченку, і він включив їх у три останні томи літературного проєкту "Крізь морок війни. Кременчук". Одне з оповідань має автобіографічний характер і торік отримало відзнаку Національної спілки журналістів України.
Тому не випадково вона погодилась стати співзасновницею всеукраїнської громадської організації "Нумо, сестри" (її голова Людмила Гусейнова три роки провела у рашистському полоні), що об’єднує жінок, проти яких були скоєні злочини сексуального насильства, пов’язаного з військовим конфліктом.
Моделі не дивляться по боках
А рік тому в житті Оксани Гриниченко з’явилась модельна школа. Її запросила на навчання молода й амбітна Валерія Лисиця, яка очолює першу в Кременчуці різновікову модельну школу "Unique.model.project". До цього Оксані відмовили у кількох з огляду на вік. У моделі, як виявилось, беруть зазвичай до 25.
— Тоді я ще не знала, що бути моделлю — це дуже важка праця, — зізнається пані Оксана. — Багато моїх уявлень було нещадно зламано. Найперше — хода. Необізнаній людині видається, що моделі ходять, виляючи стегнами. Насправді вони ходять рівно, з прямими плечима й зведеними лопатками. Настільки зведеними, щоб аж руки назад подаються. І щоб між лопатками можна було вставити хіба мізинчик. Це, до речі, одразу здорово витягує шию.
Моделі не можна ні відводити погляду в бік, ні опускати очі. Вона мусить дивитися чітко в одну точку перед собою.
Зате коли ти так гарно йдеш, з трішки піднятим підборіддям, і ні на кого не зважаєш, почуваєшся королевою. Це чудові відчуття, хочу я вам сказати.
Щодо власних параметрів тіла, Оксана самоіронічна:
— Я зовсім не худа дівчинка. Така собі здобна булочка. Але не комплексую ні через це, ні через свій вік. Бо вважаю, кожна жінка красива, якщо вона здорова фізично і психічно, якщо усміхається, ставить перед собою цілі й реалізує їх… Я саме така.
Вперше на подіум Оксана Гриниченко вийшла перед Новим роком. Власне, в неї було аж чотири покази — найбільше з усіх учениць. Під час демонстрації товарів відомих брендів, що працюють у Кременчуці, Оксана була різною. І "домашньою" в кімоно, і спортивною — в джинсах та худі, і діловою з чорною сумочкою на короткому ремінці, і стильною з шикарною біжутерією.
— Тобто на моделі 40+ сьогодні існує особливий запит? — уточнюю.
— Як сказати… Чомусь я припала до вподоби власникам брендів і дизайнерам, які обирали нас за фотографіями в повний зріст у лосинах і водолазках.
— Не чули від колег, що зазналися?
— Подіум і життя — це різні речі. Так, я дуже люблю ходити з розправленими плечима, оцією модельною ходою. Це мені допомагає і спинку тримати, і впевненості додає. А своїх колег я з посмішкою попередила: "Якщо я з вами раптом не привітаюсь, не ображайтесь. Моделі не дивляться по боках".
Загалом модельна школа — це не тільки про ходу й не тільки про фотозйомки. Це такий різнобічний розвиток! І обов’язково спорт, щоб тримати себе в формі. Це й пілатес, і йога, і танці…
Віднедавна Оксана втратила статус найстаршої учениці модельної школи в Кременчуці. Він перейшов до 63-річної містянки.
— Дивлюсь на цю гарну, доглянуту й упевнену в собі жінку й захоплююсь нею, — каже Оксана. — А рівняюсь на двадцятип’ятирічних, заряджаюсь від них енергією молодості. В ході спілкування кожна з нас щось бере одна від одної, і це робить нас кращими, досконалішими.
"Чоловікові подобається, коли в мене горять очі"
— Знаєте, я дуже хвилювалася, що люди, дізнавшись про те, що я пішла в модельну школу, почнуть мене засуджувати, казати: "У країні йде війна і це не на часі", — зізнається Оксана. — Так от, я скажу: все на часі. Ми, незважаючи ні на що, маємо чимось надихатися, щоб не вигоріти й мати сили зробити більше для Перемоги. Хіба краще впасти у депресію, нічим корисним не займатися і лише бурчати, що все не так? Вважаю нещасними людей, які сидять і тільки на щось скаржаться. Мені важливо, щоб мене оточували люди, які насолоджуються життям, бути на позитиві. Набагато краще знаходити для себе якусь активність, реалізовувати себе.
Оце, модельне, особисто для мене воно на часі. Адже я займаюся дуже багатьма серйозними речами та потребую чогось позитивного, що надихає. Тоді з'являється бажання когось підтягувати, комусь допомагати. Може, комусь із перехожих, коли я йду з гарним настроєм, передасться моя усмішка, а комусь вона врятує життя.
Півтора місяця тому в Оксани з’явилося ще одне захоплення, яке надає їй енергії. З нового року вона моржує. Вирішила спробувати зануритися у крижану воду після того, як робила репортаж про місцевих любителів зимового пірнання.
— Мені дуже подобаються ці відчуття, коли тіло ніби прошивають мільярди крижаних скалок, — захоплено розповідає жінка. — Це дуже бадьорить. Того дня, коли я вперше занурилась, в мене було заплановано дуже багато різноманітних і складних справ. Навіть не сподівалася, що до вечора справлюся з ними. Але вже до 17-ї була вільна, при цьому зробила навіть більше, ніж планувала. А ввечері ми з чоловіком обійшли пів міста, гуляючи. Він втомився, а я іще гуляла б…
Занурюватися, радить Оксана, краще зранку — тоді більша ймовірність, що не буде вітру. І загалом зранку завжди можна побачити те, що ти не побачиш в інший час.
Звісно, каже, в 48 років бути моделлю не так просто, треба тримати себе у формі: дотримуватись здорового харчування, висипатись, робити ранкову зарядку, ставати під контрастний душ, балувати себе пілінгами, скрабами (найбільше полюбляє каву з сіллю), живильними кремами…
А ще дуже важливо мати підтримку найближчих людей.
— У мене чоловік це три в одному, — усміхається Оксана. — Я завжди можу поспілкуватися з ним по душах, довіритися йому, і мені стає легше. Чоловікові подобається, коли в мене горять очі. А сама я дуже люблю навчатися всього нового, я від цього кайфую.
У мене гарні сини, які також стали моєю міцною опорою. Я почуваюся зі своїми чоловіками, мов за кам’яною стіною, хоча я сама сильна жінка. Але сильною легко бути, коли знаєш, на кого можеш спертися…
Фото надані Оксаною Гриниченко
![loader](/files/images/preloader.gif)
![loader](/files/images/preloader.gif)