Трамп заохочує Росію до агресії: Олександр Леонов - про план переозброєння ЄС

Європа намагається створити альтернативу НАТО, але єдина армія зʼявиться не скоро, вважає Олександр Леонов.

Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн представила план переозброєння Європи, який передбачає мобілізацію 800 млрд євро і включає кредитування на 150 млрд для оборонних потреб. Кошти будуть використані для виробництва засобів ППО та модернізації оборонної інфраструктури серед країн-членів Євросоюзу, і, зокрема, будуть залучені для інвестицій в оборонну промисловість України.

В інтервʼю Главреду виконавчий директор Центру прикладних політичних досліджень "Пента" Олександр Леонов розповів, як скоро Європа здатна переозброїтись та які країни цьому заважатимуть, чи включать Україну до нового військового союзу у Європі та чи стане він альтернативою НАТО.

Наскільки реалістичний цей план, і в чому він може найближчим часом проявитися?

Позитивний момент у цьому плані полягає в озвученій цифрі, яку мають виділити – 800 млрд євро. І це вже певна конкретика, особливо з огляду на те, що в ЄС було створено комісаріат з питань оборони та космосу.Таким чином, з’явилася інституційна можливість фактично направляти, уніфікувати та координувати витрачання цих коштів саме на питання зміцнення оборони Євросоюзу.

Вочевидь, важливо, щоб частина цих грошей була спрямована в Україну — можливо, у вигляді зброї чи продукції оборонних підприємств. Адже Європа, як виявилося у 2022 році, була фактично не готова до великої війни. Лише деякі країни мали можливість самостійно виробляти зброю в межах замкненого циклу — серед них Франція та Швеція. Також існує концерн Rheinmetall, який нині активно співпрацює з Україною та будує в нашій країні оборонні підприємства.

Один із важливих напрямів – створення європейських виробничих потужностей із замкненим циклом виробництва зброї. Важливо, щоб Україну теж залучали до цих процесів. Можливо, буде розглянуто варіант закупівлі зброї, якої ЄС не має у достатній кількості — наприклад, аналогів Patriot або навіть більш сучасних систем у Сполучених Штатах.

Як на мене, головне в цьому плані – не лише озвучення необхідності набуття Євросоюзом суб’єктності в питаннях оборони, а й обговорення таких деталей, як суми фінансування та механізми їхнього розподілу. Зокрема, вже зараз зазначається, що Угорщина та Словаччина не матимуть змоги застосувати право вето щодо витрачання цих коштів. Це надзвичайно важливо, адже це означає, що було передбачено різні сценарії розвитку подій, і обрано такий варіант, який буде робочим.

Дивіться відео інтервʼю Олександра Леонова Главреду про план переозброєння Європи:

З чим пов’язаний такий радикалізм умовного Євросоюзу зараз? Чому саме зараз Європа почала замислюватися над цими питаннями, оскільки російська агресія в Україні триває вже 11 років, і три з них ми бачимо у повномасштабному її вимірі?

Тут варто зазначити, що в 2013 році Європейський Союз майже не відреагував на ситуацію. Торгівля з Росією продовжувалася, закупівля російських енергоносіїв не припинялася, і багато хто не сприймав серйозно російську загрозу. Широкомасштабне вторгнення в Україну змусило європейські країни переглянути свої оборонні бюджети, проаналізувати власні виробництва.

Наприклад, як з’ясувалося, Німеччина на 100% залежить від китайського пороху, що змусило її шукати способи зменшити ці залежності. Протягом останніх років у Європі дійсно будувалися оборонні заводи, однак цей процес не був надто масштабним. Країни взялися це виправити, але лише Польща збільшила свій оборонний бюджет до 5% ВВП. Інші країни також збільшували витрати, але не настільки суттєво. До того ж значна частина держав НАТО досі не досягла навіть того показника оборонних витрат, який вимагає статут Альянсу.

Протягом тривалого часу в Європі вважалося, що американська "ядерна парасолька" НАТО гарантує безпеку континенту за будь-яких ситуацій. Але з приходом до влади Дональда Трампа стало зрозуміло, що розраховувати на беззастережну підтримку з боку США вже не варто. Саме тому зараз ЄС так відчайдушно і швидко намагається знайти власні механізми безпеки.

Цікавою є пропозиція Фрідріха Мерца, людини, яка, ймовірно, стане наступним канцлером Німеччини, про створення нового оборонного союзу. І тут важливо відзначити два моменти. По-перше, сама ідея його створення вже озвучена на високому рівні. По-друге, її ініціатором виступила саме Німеччина, яка традиційно дуже обережно ставилася до питань оборони та озброєнь.

Створення військового союзу на базі кількох європейських країн може розпочатися з тих держав, які готові надсилати війська в Україну. Це може означати формування нової військово-політичної структури, альтернативної НАТО, але з більш жорсткими зобов’язаннями для членів.

На відміну від НАТО, де кожна країна сама визначає формат своєї допомоги згідно з П’ятою статтею (яка дозволяє обмежитися навіть лише політичною чи гуманітарною підтримкою), у новому союзі можуть бути прописані більш чіткі механізми взаємодії.

Це особливо важливо, враховуючи дії таких країн, як Угорщина, яка відкрито торпедує євроатлантичну єдність. Варто згадати, як Угорщина майже рік гальмувала вступ Швеції до НАТО, хоча не мала жодних прямих претензій до цієї країни. Очевидно, що це було радше намагання сподобатися Москві.

Можливість створення союзу, у якому будуть передбачені механізми впливу на такі країни (аж до виключення), а також зобов’язання учасників безумовно підтримувати одне одного, виглядає доволі логічною.

Важливий момент: коли ми говоримо про п’яту статтю Статуту НАТО, вона теж доволі розмита. Її виконання не означає автоматичного військового втручання всіх країн-членів. Деякі можуть надати політичну чи гуманітарну допомогу – кожен обирає той формат підтримки, який йому більше підходить.

Очевидно, створення нового альянсу дозволило б запровадити більш ефективні та оперативні механізми управління. Адже ми бачимо, що і Європейський Союз, і НАТО часто страждають від повільного та складного процесу ухвалення рішень. Потрібно уникати цих пасток, адже нові часи вимагають нових рішень.

І буде цікаво спостерігати, як розвиватимуться ці ініціативи в Європі. Очевидно, ЄС рухається до набуття своєї оборонної суб’єктності. І, думаю, в Європі розуміють: щойно вони зможуть відмовитися від допомоги Сполучених Штатів, то зможуть спілкуватися з Америкою зовсім іншим тоном.

Чи спроможна Європа наразі швидко перелаштуватися і переозброїтися відповідно до вимог ситуації? Чи це просто будуть додаткові розмови без реальних змін?

Є проблема, і тут варто зважати на різну швидкість процесів. Адже очевидно, що реалізувати це негайно неможливо. І неможливо це зробити з суто технологічних причин, оскільки масштабування виробництва зброї, навіть тієї, що вже існує, потребує часу та значних інвестицій.

Наприклад, щоб не бути голослівним: у США наприкінці 2022 року випускали приблизно 15 000 артилерійських снарядів калібру 155 мм на місяць. До кінця 2024 року виробляли приблизно 100 000. Тобто на те, щоб, маючи технологію, фінансування та всі необхідні ресурси, масштабувати виробництво снарядів у кілька разів, знадобилося два роки.

А в Європі ситуація ще складніша. Наскільки я пам’ятаю, у 2022 році в Німеччині випускали лише 15 000 снарядів калібру 155 мм на рік.

Очевидно, все це потребує серйозних рішень і значних інвестицій. Той факт, що Rheinmetall, наприклад, будує заводи в Україні, свідчить про те, що концерн використовує співпрацю з Україною, зокрема, щоб обійти бюрократичні труднощі в ЄС, де рішення ухвалюються повільно і складно.

З цієї точки зору є країни, які готові швидко адаптуватися. Наприклад, Польща активно нарощує озброєння, збільшила витрати на оборону до 5% ВВП і оголосила про подвоєння чисельності армії.

Очевидно, що це може бути ситуація, коли одні країни, маючи можливість, швидше переозброюються і рухаються вперед, тоді як інші діють повільніше. Проте мають бути чіткі критерії, до яких слід прагнути, і конкретні терміни, впродовж яких це потрібно реалізувати.

Інакше це може повторити ситуацію з НАТО, де, хоча Статут і передбачає витрати на оборону на рівні 2% ВВП, більшість країн-членів Альянсу тривалий час не дотримувалися цієї вимоги.

Які країни можуть гальмувати цей процес?

Якщо говорити про Європу, яка намагається уніфікувати та координувати оборонну політику, проблеми можуть виникати з боку певних країн, про які ми говорили – Словаччину та Угорщину, у яких є проросійські лідери. Це можуть бути держави з нейтральним статусом, такі як Мальта та Австрія, які виступали проти створення фонду для модернізації європейського військово-промислового комплексу.

Також можуть виникнути труднощі з країнами, в яких можливі політичні зміни на користь проросійських сил. Наприклад, Болгарія, якщо там до влади прийдуть проросійські політики.

Тобто, це динамічний процес. З цієї точки зору актуальнішим може стати питання створення нового воєнного або воєнно-політичного союзу на європейському континенті, до якого поступово залучатимуться країни, що виявлять бажання долучитися. Водночас вони мають відповідати певним критеріям.

Адже, коли ми говоримо про країни, які можуть гальмувати цей процес, варто враховувати, що деякі з них можуть підтримувати ідею союзу, але їм буде складно швидко відповідати встановленим вимогам, наприклад, щодо певного відсотка ВВП, який слід витрачати на оборону тощо.

Чи можуть країни, які мають вплив на ухвалення рішень у Європі, такі як Франція та Німеччина, прискорити процес переозброєння? Ми вже бачили, що президент Франції Еммануель Макрон виступав із ініціативою створення загальноєвропейської армії…

Безумовно, від країн-лідерів, як Німеччина та Франція, які вже мають спільні військові проєкти, багато що залежить. Вони вносять левову частку у фінансування Євросоюзу, тому їхня політична воля відіграє ключову роль.

Цікаво, що до цього процесу готова приєднатися й Велика Британія, хоча вона вже не є членом ЄС. Наприклад, Лондон заявив про свою готовність відправити війська в Україну. Це свідчить про те, що Британія, навіть поза ЄС, може відігравати важливу роль у створенні нового воєнного союзу в Європі.

Крім того, важливо розглянути можливість залучення до такого союзу, наприклад, Канади як країни Великої сімки (G7), які можуть відігравати фінансову роль у прискоренні створення нових систем безпеки.

І тут, до речі, є цікава країна — Норвегія, яка має великі прибутки від видобутку газу і може стати одним із донорів прискореного фінансування створення єдиного блоку або європейських сил.

Чесно кажучи, я більше схиляюся до думки, що мова йде радше про воєнний союз, а не про створення єдиних збройних сил Європи. Адже цей процес дуже складний і тривалий, а оскільки часу обмаль, то, ймовірно, перевагу нададуть можливості об’єднання різних країн у єдиний воєнний блок, ніж створенню спільної армії. Хоча єдина армія, з точки зору управління, фінансування тощо, є привабливим проєктом, до якого можуть повернутися згодом.

Яку роль у цьому процесі може відігравати Україна?

Я переконаний, що роль України розглядається як надзвичайно важлива. І про це, до речі, говорив Дональд Туск під час виступу в Лондоні.

Коли він говорив про обороноздатність Європи, то зауважив: хоча ми боїмося Росії, наші об’єднані воєнні сили навіть перевищують сили Сполучених Штатів. Він наголосив, що на континенті є приблизно 2 мільйони військових, здатних протистояти Росії, і чітко зазначив, що враховує в цьому числі майже мільйонну армію України.

Це свідчить про те, що в системі колективної безпеки європейці покладаються на Україну, і в майбутньому саме Україна буде тією ланкою, яка збільшуватиме можливості для оборони Європи.

Варто бути відвертими: зараз ми є фронтіром Європи на кордоні з Росією, і не враховувати Україну в таких розрахунках означає дати Росії можливість краще підготуватися до подальших агресивних дій проти європейців.

Чи розглядає Європа загрозу від Росії як реальну в найближчій перспективі?

Як мінімум, про це відкрито говорять низка європейських лідерів. Причому і у Німеччині, і у Франції, що свідчить про те, що цей сценарій вони вважають достатньо реальним. І саме посилаючись на необхідність бути готовими до війни, при чому війни саме з Росією, там не фігурує будь-яка інша країна чи абстрактний ворог, означає, що в Європі дійсно побоюються, що Росія захоче силою нав'язати нові правила і Європейському континенту.

Тим більше, що на тлі заяв Трампа про те, що Америка не хоче захищати Європу, це виглядає як заохочення до агресії. І це дуже серйозно посилює небезпеку.

Напередодні видання Politico опублікувало матеріал, у якому йдеться про певний план із дев’яти пунктів, одним із яких є позбавлення Будапешта права голосу. У цьому контексті я хотіла б уточнити, наскільки реально здійснити такий крок у поточних умовах? Чи не створить це додаткових проблем для Євросоюзу, зокрема щодо його ініціатив із переозброєння та підтримки України?

Мені здається, що зараз ЄС, вочевидь, вже дозрів до того, щоб подбати про позбавлення Угорщини цього права голосу. І про це говорила ситуація минулого року, коли, хоча офіційно про це не говорили, фактично вже було запущено цей механізм. У Європейській Раді 11 країн мали виступити за цей крок, і деякі країни почали висловлювати підтримку. До речі, були й автори цієї ініціативи.

Але проблема в тому, що завершити цю процедуру зараз неможливо через наявність Словаччини. Адже для того, щоб позбавити країну права голосу, необхідне фінальне голосування, на якому всі інші країни повинні проголосувати "за".

Я думаю, що Словаччина, ймовірно, буде проти. Оскільки, на жаль, саме словацьке керівництво, хоча й на початку війни вони суттєво допомагали Україні, все-таки зараз діє в рамках російських інтересів. Важливий момент, що Словаччина не допустить того, щоб таке голосування пройшло щодо Угорщини.

Однак ситуація може змінитися: якщо зміниться уряд в Угорщині або в Словаччині, тоді це питання може постати на порядку денному вже серйозно.