«Пропаганды разные нужны, пропаганды разные важны»
«Пропаганды разные нужны, пропаганды разные важны»

«Пропаганды разные нужны, пропаганды разные важны»

Сучасний світ увійшов у новий період, де розмежування правди й неправди стає дедалі більш невизначеним.

Пропаганда є найпостійнішим потоком інформації, що супроводжує людство практично весь час. Спочатку була релігійна пропаганда, саме вона задавала правила поведінки, розповідаючи, що таке добре і що таке погано, але для дорослих. Навіть саме слово «пропаганда» звідти — з практики єзуїтів. Тоді воно означало ефективні практики навернення небоговірних до вірян і пов’язане з ім’ям Ігнатія Лойоли. Ця інтенсивна технологія зацікавила навіть Сергія Ейзенштейна як ефективний варіант впливу на масову свідомість, звідки кіно може брати свої прийоми.

Пропаганда незмінно завжди з людством і конкретною людиною. Це певне нормування поведінки, оскільки такого роду правила існують у будь-якому суспільстві. Напевно, можна виділити такі періоди розвитку пропаганди:

  • релігійна — вона, зокрема, була спрямована на виправлення поведінки, дозволеної в минулі століття, інструментарій ішов як від людини — молитва, так і до людини — проповідь;
  • тоталітарна, яка виникає з появою технічної підтримки, що охоплює все населення одночасно, це час Гітлера і Сталіна, інструментарій — мас-медіа, пропаганда мала монологічний характер, позитивно описуючи себе і негативно ворогів;
  • комерційна: інструментарій — реклама і паблік рілейшнз, які диктують нам наш світ споживання;
  • комунікативна: інструментарій — інтернет, соцмережі, де створюються індивідуально орієнтовані повідомлення, від яких важко ухилитися;
  • майбутня.

Якщо Микита Михалков ходить сьогодні до Путіна набріхувати, наприклад, про відому «голу вечірку», то його батько Сергій Михалков (перефразовані рядки з вірша якого про мам ми винесли в заголовок) писав не тільки дитячі вірші, він був автором слів до гімну СРСР. І це найвищий рівень офіціозу — і пропаганди. Коли «заздрісники» йому дружньо цим дорікнули, він відповів кривднику, що той слухатиме ці його вірші, щоразу встаючи.

Був конкурс, до другого туру пройшли твори десяти осіб: Заболоцького, Ісаковського, Кушелєва, Михалкова (два тексти), Острового, Панченка, Рилевського, Рильського, Саянова, Чиковані. Усі цілком відомі особи. Пропаганда в цьому плані може розглядатися як витвір мистецтва, але з чітким політичним підтекстом.

Сталін запросив творців гімну до себе. Це були композитор, диригент і автор слів Сергій Михалков. Ще при них Сталін щось підправив у тексті, сказавши потім: «Вибирайте, що хочете як нагороду — дачу, квартиру, машину». Один сказав — квартиру, інший — дачу, а Михалков попросив... олівець, яким Сталін правив текст. Вождь посміхнувся у вуса, а Михалков отримав і дачу, і машину, і квартиру... У радянському фільмі «Старша сестра» була фраза, яку можна застосувати до цього контексту: «Добре слово і кішці приємно»...

У пропаганди добре виходять образи минулого і майбутнього, але гірше — сьогодення, оскільки вони сильно перетинаються з реальністю і їх можна бачити на власні очі. Тоді особливо помітною стає їхня розбіжність. Держава «гасить» такі розбіжності, запроваджуючи репресії за не ту інтерпретацію дійсності.

СРСР добре створював пропагандистські образи для того, чого не було перед очима громадян. Наприклад, добре виходив «жахливий» Захід. Це було постійною темою — американські безробітні або американські безхатні, що сплять під газетами... Вони в кожної радянської людини були перед очима, коли вона спала під своєю теплою ковдрою...

Розвал СРСР прийшов із позитивною картинкою Заходу... Сталінська пропаганда утримувалася репресивними методами, її ніхто не міг критикувати. Спецслужби саджали всіх незадоволених. І міць пропаганди проникала всюди: від школи до університету, від вулиці до музею, від роману до фільму... Практично не було непропагандистського твору літератури й мистецтва. Щоправда, у будь-якому творі завжди є модель світу, і на цю модель накладається героїка. А пропаганда особливо любить героїв...

Ефективність пропаганди підтримувалася роботою спецслужб. Коли після 1917 до 37-го минуло рівно двадцять років, різко посилилися репресії. Можна розглядати цей час як вичерпаність пропагандистської картинки. Її треба було підкріплювати гоніннями на прихильників іншої думки. До речі, як демонструють документи з фонду Олександра Яковлєва, з Москви в період масових репресій спускалася вниз кількість людей, яких слід було заарештувати. Тобто плановою була не тільки економіка, а й репресії. Усе це працювало на підтримку пропагандистської картини світу, яка завжди має виглядати кращою за реальність.

Надалі теж були піки, але не тільки посилення, а й послаблення. Наприклад, так звана хрущовська «відлига». Такі періоди характеризувалися одночасним «розквітом» літератури й мистецтва. У цей час «прокльовувалися» цікаві люди й твори, які дозволяють пом’якшувати жорсткість режиму і дають поштовх майбутнім змінам.

Навіть лише література і мистецтво при загальному догматичному настрої на «цитатництво» дозволяють пробуджувати нові покоління, оскільки входять нові талановиті молоді люди. Правда, як правило, в історії СРСР за такими періодами слідує «підморожування», оскільки влада добре розуміє небезпеку свобод.

Період так званої «відлиги» на російському сайті «Культура» характеризують так: «Помітно ослабла цензура в літературі та кіно, легше задихало неофіційне мистецтво, яке перестали заганяти в рамки сталінського соцреалізму. СРСР став більш відкритою країною, і навіть США в офіційних джерелах тепер позиціювалися не як вороги, а як “опоненти”».

У такі періоди практично завжди підіймається нова література і кіно, багато нових імен, це певна спроба ковтнути повітря свободи. Але потім, як правило, влада хмурить брови, і все повертається на круги своя...

Після трансформації пропаганди в хрущовську «відлигу» наступним розворотом була «перебудова» Михайла Горбачова. І знову у пропаганди раптом з’явився людський голос, який усі почули. І найголовніше — прийшли позитивні наслідки: «У пам’яті більшості залишився тільки загальний образ якихось дій керівництва країни в особі Горбачова, який цю перебудову оголосив, видав якісь нові правила і закони про послаблення в економіці та про потепління в міжнародних відносинах, прибрав із влади зовсім ідеологічно замшілих ретроградів і справді вимовив слово “вибори”. А потім і влаштував їх, і, як результат, з’явилися нові люди, нові обличчя: Попов, Собчак, Старовойтова... Той час пригадується як стрімкий калейдоскоп подій, абсолютно несподіваних і для свого часу багато в чому дивовижних, коли те, що здавалося непорушним, починало раптом змінюватися, розсуваючи обрії: як особисті в окремих людей, так і в цілому в цілої країни», — ідеться у статті Олени Панфілової на російському сайті «Горбі».

Цензура і пропаганда керовані, в СРСР ними займалися окремі органи влади. І якщо цензури офіційно не було, то був Головліт, який виконував ці функції, і ніщо не могло вийти на публіку без дозвільної візи звідти.

Нормальні люди хочуть жити у вільній країні. Але керувати такими людьми, звісно, складніше. І потім влада з неминучістю починає забирати ті свободи, які заважають їй керувати. Але в соціальній пам’яті все це залишається.

З погляду влади, нове завжди небезпечне: «Дійсно, все, що сталося в країні в другій половині вісімдесятих, відкрило для багатьох абсолютно нову картину майбутнього. Практично все, що з’явилося тоді й поступово стало природною частиною життя, так чи так майбутнє наших співрозмовників сформувало. Навіть “нове мислення”, яке чомусь здається багатьом із них смішним, залишилося в них у пам’яті та в їхньому життєвому арсеналі. Як з’ясувалося, можна сьогодні бути впевненим у чомусь, що в тебе втовкмачили, а завтра щось у житті змінюється, з’являються нові вступні та нові контексти, і можна думати по-іншому, бачити зовсім інші важливі смисли. Для багатьох відкрилися нові соціальні ліфти, відкрилася зовсім інша дорога до самореалізації. Нехай і припало це на тяжкі дев’яності, але тим не менш стало здійсненим на практиці альтернативним майбутнім», — ідеться у тій же статті.

І ще ностальгічні спогади: «Знак оклику з упевненого в собі минулого частіше змінювався на знак запитання, кристалізуючи на екрані людину-сумнів. І данський принц у виконанні Інокентія Смоктуновського сприймався якнайліпшим сучасним героєм. У назвах фільмів також відбулися зміни. Нерідко можна зустріти особисті займенники: “Я крокую Москвою”, “Вони билися за батьківщину”, “Дім, у якому я живу” тощо. Навіть робочий колектив більше не маса безликих людей, гайок і гвинтиків, а зібрання індивідуальностей, особистостей, об’єднаних духом товариства. На перший план вийшли проблеми повсякденного життя, прості почуття, відсунуті в запалі ідеологічної боротьби на другий план, явили бездонний драматургічний матеріал», — пише користувач Матвій Фофанов на російській платформі «Дзен».

Тоді СРСР був урятований тим, що всі недоліки були списані на епоху Сталіна. Однак політична система може легко розгортатися у зворотному напрямку. Було заявлено інше майбутнє, але потім двері в нього зачинилися і почався повтор...

Світ повинен мати майбутнє, інакше в ньому не хочеться жити. «Перебудова», наприклад, відчинила двері в таке нове майбутнє. У СРСР майбутнє було, але воно слабко відрізнялося від сьогодення за вікном, тому не було таким цікавим. Не дарма для періоду СРСР характерний бурхливий розвиток фантастики, причому справді науково-фантастичної, а не казкової, яка теж прийшла, але пізніше.

Можливо, за радянських часів спеціально запустили фантастику для стимуляції науково-технічного прогресу, подібно до того як, приміром, створювалися факультети кібернетики. Стругацьких читали всі, хто мав мізки... І було багато перекладів закордонної фантастики.

Академмістечка вирізнялися ще любов’ю до фестивалів авторської пісні, що також є стимулятором творчості. Усе це поступово зійшло нанівець, але сформувало мізки науково-технічної інтелігенції того часу. Ракети і ядерна зброя вимагали нових мізків, і партія, ймовірно, згнітивши серце, їх дозволила.

Фантастика й авторська пісня в будь-якому разі працювали на розкріпачення мізків, а вони якраз і були затребувані. При цьому певними «гальмівними стрижнями» слугували в університетах предмети під шапкою марксизму-ленінізму. Тут не можна було не те, що критикувати, а просто відступати на крок від процесу цитування, який був головним у такому типі вивчення.

Водночас сучасний світ увійшов у новий період, де розмежування правди й неправди стає дедалі більш невизначеним. Можливо, це результат поширення виборів, де розмежування правди й неправди стає дедалі гнучкішим, а панує ідея «хто голосніше розповість, той і правий». Прийшли гучні політики, починаючи з Трампа, які не пов’язані старими умовностями. Раніше говорили, що у світі завжди є місце подвигу, сьогодні можна сказати, що у світі не завжди є місце правді.

Низка останніх виборів і політичних заяв на Заході виводять на перші місця аж ніяк не демократів, тобто відбувається певне охолодження політичного клімату. Хороші слова починають відрізнятися від поганої реальності. А людина — істота консервативна, вона продовжує існувати у світі слів, а не реальності, яка змінюється на очах.

СРСР весь час оголошував розворот у нове майбутнє, але потім знову повертався на стару колію. Виходить, що якщо схильність до структурних одиниць тоталітарного штибу лежить в умовних «інституційних генах», то схильність до правої ідеології лежить у когнітивній площині. А утримання все нових і нових поколінь у старій парадигмі має наслідком істотну роль спецслужб у цьому завданні.

Улюблену свою війну цитат СРСР програв, оскільки цитував класиків марксизму-ленінізму замість сучасних учених, а це несло не розвиток, а гальмування, як писав автор у статті «“Інститутційні гени” пропаганди».. Потрібні були нові цитати, а їх не було з суто ідеологічних міркувань. Принаймні цитування такого надобов’язкового типу якоюсь мірою мало гальмувати розвиток, а не сприяти йому.

Головним гаслом часу, напевно, було не «Москва сльозам не вірить», а «Москва не вірить новим цитатам», що занурювало країну в минуле. Тисячі студентів горбатіли над конспектами того, що не мало жодної цінності. І це була своєрідна політична релігія, яку не можна було критикувати...

LIKED THE ARTICLE?
СПОДОБАЛАСЯ СТАТТЯ?
Help us do more for you!
Допоможіть нам зробити для вас більше!
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги за темою
пропаганда
Джерело матеріала
loader
loader