Коли мікрофон - перепустка за кордон, а не інструмент правди
Коли мікрофон - перепустка за кордон, а не інструмент правди

Коли мікрофон - перепустка за кордон, а не інструмент правди

Останні місяці в Україні активно обговорюють тему «культурних ухилянтів».

Здебільшого – це історії про співаків, музикантів або стендап-коміків, які виїжджали за кордон нібито на гастролі чи концерти, а насправді – залишалися там, використовуючи «культурне прикриття», щоб уникнути мобілізації.

Проте проблема набагато глибша.

Міністерство культури та стратегічних комунікацій – центральний орган, що надає дозволи на тимчасовий виїзд під час дії воєнного стану – дозволяє перетин кордону не лише артистам, а й журналістам.

Зокрема – співробітникам Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ), яка є державним мовником і фінансується з бюджету.

За процедурою, Міністерство погоджує списки представників сфери культури, яким дозволяється тимчасово виїхати за кордон.

Це можуть бути як учасники гастролей, виставок, фестивалів, так і журналісти, що їдуть «висвітлювати український контекст» – наприклад, для участі у міжнародних медіафорумах чи створення матеріалів для іноземної аудиторії.

Сама по собі така практика може бути виправданою – за умови контролю, наявності чіткої мети та обов’язкового повернення у визначений термін.

І саме тут виникають проблеми.

Журналісти поза фокусом.

За інформацією нашого видання, серед тих, хто не повернувся з відряджень, є і колеги-журналісти.

У тому числі – працівники НСТУ, які виїжджали за державними листами-підтвердженнями.

Подекуди йдеться не лише про неповернення, а й про подання на політичний притулок.

Так, це індивідуальні ситуації – однак відповідальність має бути однакова для всіх.

Джерела у правоохоронних органах повідомляють про низку випадків, коли упродовж 2024 року журналісти державного мовника виїжджали за кордон у рамках офіційних культурно-медійних заходів – і більше не поверталися.

Серед них – Євгеній Каранов, який 5 лютого вирушив до Чехії з дозволом, погодженим Міністерством культури на підставі листа АТ «НСТУ».

Передбачена дата повернення – 21 лютого – залишилася лише на папері.

У травні кордон перетнули Владислав Чернай та Іван Лебедь – обидва прямували до Бельгії та Нідерландів, також маючи документи від НСТУ.

Повернення очікували 12 червня.

Але минули місяці – і в Україні їх так і не побачили.

За інформацією слідства, частина фігурантів уже розпочала процес зміни громадянства.

Це – лише верхівка айсберга.

У 2022–2023 роках, за попередніми оцінками, понад десять чоловіків призовного віку, які мали стосунок до НСТУ, виїхали за кордон – і так і не повернулися.

Проблема не лише в процедурах.

Ці факти – не просто про недосконалість регулювання.

Вони – про глибокий дисбаланс у ставленні держави до власних правил.

Бо поки одні громадяни повертаються, щоб надягти бронежилет і йти на фронт, інші – використовуючи довіру та ресурси держави – безслідно зникають за кордоном.

І навіть не ховаються.

Це не лише про людей.

Це про систему, у якій одних гучно засуджують, а інших – воліють не помічати.

Якщо для когось буква закону – обов’язок, а для когось – формальність, то говорити про цілісну державну політику не доводиться.

Ми бачимо класичну схему подвійних стандартів.

Автор: Анна Зленко.

Джерело матеріала
loader
loader