Любов, яка живе попри смерть. Як війна виявляє справжні сенси
Любов, яка живе попри смерть. Як війна виявляє справжні сенси

Любов, яка живе попри смерть. Як війна виявляє справжні сенси

Любов, яка живе попри смерть. Як війна виявляє справжні сенси

Я тричі не змогла надіслати цю статтю до редакції. Протягом тижня наше суспільство переживало трагедію за трагедією. І на тлі загибелі дітей і дорослих, на тлі скорботи їхніх родичів писати щось на тему прийняття неминучості здавалося блюзнірським. Що означає «прийняти» втрату? Чому одні наполегливо радять щось геть неможливе для розуміння «прийняти», а інші вважають прийняття синонімом поразки? Навіщо психологи, філософи, духовні особи так багато говорять про «прийняття» в часи випробувань? І чи є та межа, де закінчується вплив неминучого й починаються наші власні воля, сила та свобода? Приймаючи неможливість відповісти на всі ці запитання в одній статті, я все-таки роблю те, що залежить тільки від мене, — натискаю кнопку «відправити».

Ганна Петрівна й…

Листоноша знає, що безглуздо стукати Ганні Петрівні у ворота, щоб віддати пенсію. Вранці її ніколи не буває вдома. І в будень, і у вихідні, й у свята вона пішки йде на кладовище. Там прибирає могилки. Розчищає доріжки, коли сніжить. Згрібає в купи мокре опале листя, коли дощить. Косить траву, коли тепло. Коли таке було, щоб на старому сільському кладовищі серед могил — та й жодної занедбаної?

— Я жінка молода, роботяща, мені неважко. А раптом хтось приїде могилку відвідати з рідні? Їм приємно буде, — знизує плечима вона у відповідь на мій запитальний погляд.

Мені можна запитувати. Я чужа. Свої не запитують. Усе село знає, як чекала молода роботяща 62-річна жінка звісток із окупованої території з лютого до квітня страшного 2022 року. Син, дорослий уже, із сім’єю, дітьми, зателефонував востаннє, сказав: «У дітей — незаплановані канікули, ми їх обіцяли до бабусі привезти. Ти, головне, не хвилюйся. Цілую, чекай завтра зранку». Й пропали всі. Невістка подзвонила вже з-за кордону, коли її з дітьми з окупації волонтери вивезли. Розповіла, що ховали сина Ганни Петрівни сусіди у дворі, бо тіл мирних загиблих росіяни не забирали з вулиць, а самим на кладовище везти — тільки мерців множити.

Уже три роки пенсію за Ганну Петрівну сусідка Алла Львівна забирає. Вона на місцеве кладовище не ходить. Її син в іншій області похований. Де жив і служив у теробороні, там і залишився в землі. Алла Львівна Ганні Петрівні просто так грошей не віддає, каже, через поріг не можна. Тому раз на місяць із пенсії поважні пані випивають філіжанку кави з ложечкою коньяку, хоч і не подруги вони. Обговорять пенсії, ціни на корм для курей, справи городні, нових сусідів, переселенців із Харкова (мовляв, міські, а картопля раніше, ніж у місцевих, зійшла) — і по домівках, кожна до своєї самотності. Це радістю з усім світом можна ділитися. Горе ж, за сільським звичаєм, заведено в собі тримати, людей зайвий раз не тривожити, ран не ятрити.

Ця історія спонукає співпереживати її героям, коли про неї читаєш. Але коли чуєш її в прямій мові головних дійових осіб, мозку дуже важко зіставити мирні розмови за філіжанкою розчинної кави й жах воєнної реальності. Як психолога цей сюжет вразив мене ще й тим, що в ньому переплелися відразу всі чотири екзистенційні даності, представлені філософами як неминучі. Психотерапевт і засновник екзистенційного підходу Ірвін Ялом назвав ці даності «Смерть», «Самотність», «Безсенсовність» і «Свобода». А прийняття цих даностей, зустріч із ними, з погляду екзистенційної філософії, повертає особистості цілісність.

На мою думку, українці своїм безпрецедентним опором російській агресії серйозно розхитали основи філософського поняття «неминучість» і надали особливо глибокого сенсу слову «прийняття». Чому я так вважаю?

Причина перша. Любов проти смерті

Смерть за всіх часів і практично в кожній культурі є даністю, яка найбільше лякає. Кінець земного людського життя неминучий, але коли видимих загроз цьому життю не видно, цілком природно уникати теми смерті й не зазнавати при цьому жодних мук, спричинених екзистенційною кризою. Ба більше, один із найефективніших захисних механізмів нашої психіки, що дає змогу зберігати бадьорість, оптимізм і працездатність у мирний час, має назву «ілюзія безсмертя». Саме цей захисний механізм ламається першим, коли ми зустрічаємося зі смертю близької людини чи близькістю власної смерті. Війна зминає цей механізм, мов папір, у всієї нації. І раптом людина, яку ти секунду тому навіть не знав, стає близькою вже тому, що є українцем. Коли гинуть захисники України, мирні українці, це величезна трагедія та горе для їхніх близьких, але певною мірою це й біль жителів усієї країни.

До останнього часу найпоширенішою схемою переживання втрати була всім відома періодизація Кюблер-Росс. Пам’ятаєте? Заперечення, торг, гнів, депресія, прийняття… Забувають згадати, що її робота стосувалася хворих у термінальній стадії захворювання, і під «прийняттям» вивчалося конкретне «прийняття неминучого діагнозу пацієнтом» і його подальша підготовка до смерті. Однак пізніші дослідження показали, що родичі померлих пацієнтів переживають схожі етапи. Останнім часом з’явилося чимало свідчень того, що різні люди неоднаково проходять ці стадії: у різний час повертаючись до певного періоду чи взагалі пропускаючи більшість із них.

В умовах війни — тривалої, руйнівної, жорстокої — у людей може спостерігатися швидка зміна фаз, що повторюється по колу раз у раз. Причина — у відсутності умов і часу для проживання почуттів, що супроводжують кожну фазу, в усій їх повноті. Удари завдаються один за одним. Війна призводить до все нових і нових жертв. На фронті для довгого прощання із загиблими побратимами або посестрами немає часу — щодня новий бій. У тилу скорботні родичі оплакують втрату й водночас зобов’язані вживати всіх заходів, аби убезпечити себе. Горювання як психічний процес має свої закони. Скорбота занурює людину в змінений стан свідомості, де можуть порушитися процеси, пов’язані з життєзабезпеченням. Ось чому так важливі люди, які допомагають у буденних справах тим, хто в скорботі: сходити на закупи, приготувати їжу для дітей, організувати похорон. У прифронтових містах порушено навіть ритуали прощання — ворожі удари націлені на місця скупчення людей. Людська психіка погано підготовлена до того, що нелюди можуть бити по кладовищах і місцях поминальних служб. З погляду ворога, дух нації слід зламати втратами й остаточно знищити неможливістю вшанувати загиблих.

Про що ж завжди забувають тирани? Про те, чого ніколи не мали.

Коли я згадую події Революції Гідності, Майдану 2013/2014 років, першим мені спадає на думку СМС від подруги: «Вночі під ялинкою побили моїх студентів. Я — на Майдан». Викладачка, яка любить своїх студентів. Мати й батько, які люблять своїх дітей. Дорослі діти, які люблять своїх літніх батьків. Усіх цих людей можна було побачити на Майдані. І всі вони обстоювали право любити свою країну, навіть якщо за це право вони могли постраждати фізично. Те, чого ніколи не зрозуміти тиранам і їхнім послідовникам, — це почуття самовідданої та безкорисливої любові. Його немає в тиранів. Його немає в тих, хто їх підтримує. Саме тому тиранія будується на залякуванні, неухильному підпорядкуванні й утягуванні населення в злочини влади. Я не є експерткою з історії й можу помилятися, але мені здається, що протягом усієї своєї історії Україна намагається позбутися зовнішньої тиранії й не дуже здатна створювати власну. І більше, ніж смерті, українці бояться втратити своє право любити.

Причина друга. Волонтерство проти самотності

Екзистенціалісти пропонують прийняти той факт, що людина ніколи повністю не зрозуміє іншу людину. Це й породжує відчуття самотності навіть серед людей. Відмова прийняти цю даність може бути джерелом додаткових моральних страждань, коли бажання, щоб тебе максимально зрозуміли, може переродитися у вимогу до оточення не просто зрозуміти, а й повністю поділяти погляди, думки, цінності. В граничному своєму прояві ця відмова може перетворитися на встановлення контролю над іншими особистостями, аби придушити будь-які зовнішні прояви інакодумства. Для інших, навпаки, це може означати прагнення «злитися з ідеалом» — відмовитися від цінності власних ідей і бажань, розчинитися в підпорядкуванні особистості чи групі, що дарує ілюзію порятунку від самотності.

Не треба проводити глибокий аналіз, аби зрозуміти, як використовують цю даність і наполягають на її неминучості механізми російської пропаганди. Постійно підігріваючи конфлікти в соціальних мережах, граючи на різниці в ситуаціях громадян країни, стравлюючи між собою різні групи з формальних приводів — військових із цивільними, внутрішньо переміщених осіб із біженцями, виборців із обранцями тощо — прихована та явна пропаганда щосили намагається розхитувати агресію всередині громадянського суспільства. Наскільки успішно? Якщо жити тільки обговореннями в соціальних мережах, то може виникнути враження, що дуже. Однак суми донатів, які збирають громадяни України для армії, поранених військових і цивільних, на відновлення інфраструктури, лише зростають. Мільйони громадян добровільно перераховують сумарно десятки мільярдів гривень із особистих рахунків у благодійні фонди й на приватні збори.

Коли я пишу ці рядки, впадає в око текст про черги до пунктів переливання крові. Після російського удару по Сумах, коли балістична ракета з касетним зарядом вибухнула в центрі міста, вбивши 34 людини й поранивши сотні, люди прагнуть допомогти всім, чим можуть. У Харкові — місті, яке обстрілюють щодня, місцеві жителі наполягли на тому, щоб лікарі продовжили приймати донорську кров після офіційного часу закриття пункту переливання, бо охочих здати її зібралося неймовірно багато. Я б хотіла, щоб до майбутніх підручників із новітньої історії України ввійшли не тільки факти героїзму наших захисників, а й згадки про цю небачену взаємну підтримку, що виникла з найперших годин широкомасштабного вторгнення. Ми пов’язані одне з одним незліченною кількістю ниток, про наявність яких іноді навіть не підозрюємо. І це — наша протиотрута від ізоляції й самотності: об’єднання поза межами звичних незгод заради цінностей, вищих за всі розбіжності.

Причина третя. Віра проти безсенсовності

З усіх екзистенційних даностей безсенсовність буття видається найневиннішою. Хоча саме відсутність сенсу життя називають однією з найпоширеніших причин суїциду. Дуже часто в нашому суспільстві можна почути, що пошуки сенсу життя — це для ледарів, яким нема чим себе зайняти. Ліпше б десять соток картоплею засадили, а інші десять — помідорною розсадою. Картопля з помідорами — це їжа, її сенс у тому, щоб жити. А жити потрібно так, щоб не соромно було перед сусідами за незасіяний город. Так казала покійна мама Ганни Петрівни, яка народилася 1941 року й навідріз відмовилася переїжджати до міста, коли вже потребувала догляду. Донька, як на пенсію вийшла, повернулася до села, два роки доглядала маму й двадцять соток, поховала її поруч із батьком, який помер десять років тому: «Добре, хоч мама не знає, що улюблений онук власну матір не пережив. А може, й знає. Може, зустрілися вони там. Мене радянська влада атеїсткою в дитинстві ростила. Тут панотець хороший, знає про моє горе, до церкви кличе, а я не можу до храму. Яка віра після такого?».

Директор соціологічної служби Центру Разумкова Михайло Міщенко каже, що до 2022 року майже три чверті українців вважали себе віруючими. До початку 2025 року їх кількість зменшилася на шість відсотків. Водночас, згідно з опитуваннями, звертатися подумки або вголос у молитві до вищих сил ми почали частіше. А церкву відвідувати — рідше. В умовах кровопролитної війни слухати проповіді про смирення перед випробуваннями, посланими Богом, мало хто здатний. Особливістю прийняття воєнних реалій у нас є не пасивне споглядання та спроби пристосуватися до ситуації, що змінилася, а активне вивчення способів її змінити, творчий підхід, креативне мислення, співпраця для досягнення цілей, які здаються недосяжними для однієї людини.

Зовнішньополітичні події початку цього року принесли не тільки розчарування в діях впливового союзника, а й зростання віри в себе. Невиразній екзистенційній невідворотності безсенсовності буття українці протиставляють сенс власного існування. «Хай живе вільна Україна!» Ці рядки пісні є символом нашої віри, що видають сенс життя українця: існування України, такої особливої й неповторної країни, де українці почуваються вільними.

Причина четверта. Життя безцінне, а свобода дорожча за життя

Власне, про четверту даність можна й не писати. Відомий мислитель, філософ і психотерапевт Еріх Фромм писав свою знамениту книжку «Втеча від свободи» 1940 року, спостерігаючи, як суспільство сучасної йому Німеччини крок за кроком обмінювало свободу на мрію про «народний автомобіль» від улюбленого фюрера, оплачуючи насправді підготовку до найкривавішої в історії людства світової війни. Водночас кожен рядок у книзі української історії виглядає як безперервна боротьба за цю саму свободу.

Для мене сучасний світ виглядає так, ніби країни, які колись виграли битву за незалежність, вирішили відпочити. За цей час громадянські свободи одну за одною обмінювали на матеріальні блага й залежність від викопних ресурсів країн, де з громадянськими свободами ситуація є значно гіршою. Іноді складається враження, що найбільше свободу цінує саме країна, якій попри всю запеклу боротьбу її народу історично дісталося не так багато незалежності.

Проблема свободи в тому, що вона невіддільна від відповідальності. Й домагаючись свободи, завжди слід пам’ятати, що захист незалежності — тепер справа самих вільних людей. Союзи та співпраця з тими, хто поділяє цінність громадянських свобод, призведе до посилення захисту. Й навпаки, компроміси з будь-яким тоталітаризмом і диктатурами, продиктовані навіть вельми вигідними матеріальними пропозиціями, ставлять незалежність під удар. Україна заплатила за це знання максимально дорого — життями своїх громадян. Можливо, тому цінність свободи в Україні нині виглядає як абсолют на тлі нечітких контурів цього поняття у світі, де постправда стрімко витісняє свободу слова.

Сьогодні Україна, громадяни якої борються за існування своєї країни як незалежної держави, за життя й свободу кожного українця, стала прикладом того, як стійкість, гідність і відданість цінностям протистоять самим поняттям «неминучості» й «непереборності». Виходячи за межі власних можливостей, ми формуємо нове розуміння себе як окремих особистостей і суспільства, що не може спиратися на наявні зразки й усталені правила. Прийняття неминучості та незворотності цих змін — ось іще один екзистенційний виклик у цей момент. І ми його прийняли.

Джерело матеріала
loader
loader