Наталія Корецька – про свою історію кохання, доньку-акторку та як проходила конкурс в театр
24 квітня на каналі 2+2 - прем’єра містичного детектива «Злі духи». Одну з ролей - дружину сільського дільничного Івана Басюка у виконанні Олександра Яреми – грає акторка театру та кіно Наталія Корецька. За сюжетом, у карпатському селі Ясени стаються загадкові вбивства, розслідувати які й доведеться Басюку та столичному слідчому Маркіяну Сичу (Олександр Яцентюк).
В інтерв’ю Коротко про Наталія Корецька розповіла про свою героїню, роботу в Театрі на Лівому березі, де вона працює разом з чоловіком Костянтином Корецьким, як вони працювали в ресторані на початку повномасштабної війни, щоб прожити, доньку-акторку та сімейні стосунки.
Щаслива, що зараз граю в Театрі на Лівому березі Дніпра
- Наталю, готуючись до ролей, актори вивчали карпатський діалект. Вам це як далося?
- Я не знаю суто карпатського діалекту. Але оскільки мої бабуся і дідусь жили в Хмельницькій області, то в їхньому селі було дуже багато закарпатських слів. Так я колись вчила мову. Тому мені давалося доволі легко.
От коли вже вчила класичну українську мову, так би мовити, у мене було багато відкриттів, бо володіла мовою, яка притаманна більше для заходу країни.
- Ви граєте дружину сільського дільничного Басюка, героя Олександра Яреми. Яка вона жінка?
- Як на мене, це типова українська жінка. Вона хазяйновита, пробивна, трішки знає більше за чоловіка, яка опікується і чоловіком, і сином, і господарством, і всім навколо. Займається всім одразу.
- Візуально це має бути красиве кіно, адже знімали і в національному парку «Сколівські Бескиди». Є у вас улюблене місце в Карпатах?
- Я Карпати дуже люблю. Бувала в різних куточках і в Карпатах, і на Закарпатті. Скрізь така краса, що навіть не знаю, як можна щось виділити. Прекрасні гори, ліси, повітря, люди.
- У Театр на Лівому березі Дніпра ви з чоловіком прийшли працювати у 2023-му. Складно було пройти конкурс?
- До цього я працювала в Театрі ляльок, оскільки я за освітою акторка театру ляльок. Це було на самому початку моєї кар'єри. Потім пішла з театру і дуже довго основну свою кар'єру будувала в кіно.
Я виросла в театральній родині, в мене батько - режисер, мама - акторка і режисерка. В принципі, все своє дитинство я провела в театрі. І з дитинства театр у мене чомусь асоціювався з якимись інтригами, заздрощами, тобто не виключно з мистецтвом. Можливо, так театр тоді сприймав мій дитячий мозок. Тому довгий час не хотіла йти в театр, не розглядала для себе таку історію. Але з часом, з віком дуже захотілося все ж таки повернутися.
Ми пройшли з чоловіком конкурс. Скажу чесно, це було тяжко морально. Адже ти доросла сформована акторка, тобі здається, що вже начебто багато чого знаєш, вмієш. А тут тобі перед комісією треба щось прочитати, заспівати, станцювати і так далі. Це моральний стрес для актора. Навіть не думала, що буду настільки сильно переживати (сміється). Але в мене повірили.
Абсолютно щаслива, що зараз знаходжуся в Театрі на Лівому березі Дніпра. До речі, у нас абсолютно відсутні всі ці історії, які були в моєму дитячому мозку (сміється). У нас прекрасний професійний колектив. Ми не просто колеги, ми одне для одного друзі.
- Це, напевно, й заслуга керівника – так об’єднати колектив, зробити сім’єю?
- Так. Є відомий вислів, що риба гниє з голови. У нас прекрасний керівник, наша подруга Леся Вікторівна Жураківська, з якою ми дружимо вже дуже багато років. Це людина, яка вболіває за свій театр, за своїх людей. Я не бачила людини, яка б з такою ж відданістю ставилася до свого колективу.
По-перше, вона сама акторка і розуміє акторські потреби, проблеми, ставиться до цього дуже чуйно. По-друге, збирає навколо себе людей, які ставляться до театру так само, як вона.
Театральний колектив – це живий, творчий, тонкий, пульсуючий організм. І тільки-но запустиш туди якусь червоточинку, все буде валитися. Тому вона прямим текстом говорить: якщо будете ходити сюди просто на роботу, просто відігравати виставу, нічого не буде. То ж, якщо в театрі потрібна допомога, навіть фізична, з якою можуть справитися і монтувальники, у нас дається клич - і всі артисти приїжджають в театр і допомагають.
Ми постійно збираємося поза театром, збираємося в самому театрі. Можливо, так все склалося, що ті люди, які не були готові віддаватися, і не працюють в нашому театрі. А залишилися ті, яким справді не байдуже.
У серіалі «Злі духи» акторка грає дружину дільничого Басюка у виконання Олександра Яреми. Фото: 2+2
На початку війни рік працювали з чоловіком кухарями
- З початку повномасштабної війни і до того, як прийти в театр, ви більше року жили без роботи. У вас акторська родина. Як вижили в цей час? Мали якісь підробітки?
- Ми мали навіть не підробітки, а конкретну роботу. Спочатку пішли волонтерити в ресторан до наших друзів, бо треба було десь себе подіти. І якось потрошку і ми, і колеги зрозуміли, що в нас виходить, тому залишилися в цьому ресторані. Рік працювали з чоловіком кухарями в ресторані «Чорноморка». Таким чином і виживали.
- То тепер вдома у вас ресторанні подачі!
- Так, бувають. Мені робота в ресторані далася трішечки тяжче, бо вдома ми готуємо по-своєму. У кожної жінки свої механізми. А Костік - молодець, він перелаштувався на цю роботу, як на творчу. Тепер мені взагалі прекрасно. Переважно вдома готує чоловік. Він знайшов в цьому натхнення і тепер готує нам всілякі прекрасні ресторанні страви.
- Ви ж разом ще з часів університету?
- Так, ми познайомилися ще в університеті. Наша історія кохання була доволі складною. Костя вступив до університету 16-річним хлопцем після школи, а я вступила до університету вже заміжньою жінкою. Я була одружена, але між нами спалахнуло кохання. Якщо коротко, то Костя мене відбивав від чоловіка років сім. Все ж таки наше з ним справжнє кохання перемогло. 12 квітня було 28 років, як ми разом.
- Ви працюєте в одному театрі, граєте спільні вистави. Не втомлюєтеся одне від одного?
- Не знаю, чи можу говорити за Костю. Але ми з ним це обговорюємо, в нього така ж думка. Навпаки, чим більше точок, де ви перетинаєтеся, чим більше спільного, тим міцніші стосунки. Для мене дуже дивно, коли люди кажуть: «Ми постійно разом, ми набридаємо одне одному». І мені цікаво: а про що вони говорять увечері? Ми провели цілий день разом і нам є про що поговорити вдома. У нас складна емоційно і душевно робота. І коли ти цю роботу проходиш разом зі своїм чоловіком, мені здається, це тільки збагачує стосунки.
Наша донька зараз навчається в університеті Карпенка-Карого, і я кажу їй: «Соню, так класно, що ти теж вибрала цю професію». Коли збираємося втрьох, говоримо однією мовою. Тепер і з Сонею вже можна говорити на професійні теми. В нас дуже міцні стосунки, бо ми постійно на одній хвилі.
- Костя в інтерв'ю розповідав, що дуже любить з вами працювати.
- І я дуже люблю з ним працювати. Люблю, бо, як мені здається, в нас добре виходить. Коли, окрім професійних навичок, є й тісний зв'язок з людиною, зі своїм партнером, результат виходить набагато кращим. От тому в театрі треба дружити і дуже ніжно одне до одного ставитися, бо людські зв’язки завжди дуже видно на сцені.
- Те, що донька теж обрала професію акторки, – це вона на маму й тата надивилася? Хоча в неї й дідусь з бабусею - люди творчі.
- На мій погляд, причому не на мамський, а на професійний, Соня - талановита людина, так Бог дав. Якби в неї не було таланту, чесно скажу, я б кістьми лягла, щоб не пустити її в цю професію. Бо це дуже складна професія, і якщо немає таланту, тобі немає що тут робити. Це будуть тільки муки все твоє життя.
Але з самого дитинства вже мала підозру, що їй дорога в акторську історію. Вона з нами на майданчику ще зі слінгу (сміється). Бабусі й дідусі були в інших містах, про няню я чомусь навіть думати не хотіла, тому ми брали її з собою на зйомки. Мені хотілося, щоб вона була зі мною. І в кого з нас була зручніша локація або в кого було менше знімальних сцен, той і брав її з собою.
Раніше Соня казала, що буде працювати виключно в кіно, що театр - це не її, вона його не розуміє. Так було до першого її походу на хорошу виставу. До речі, в нашому театрі. Ця вистава абсолютно перевернула її бачення. Тепер вона марить театром. Кіно її також цікавить, але основне її завдання зараз - навчитися і працювати саме в театрі.
- У Софії, між інших, уже багато зіграних ролей в кіно, як для її віку.
- Так, доволі багато. Хоча ми ніколи не лобіювали цю історію. Але оскільки вона була з нами на майданчику, її помічали і запитували, чи хоче вона зіграти. Вона хотіла.
Могло би бути й набагато більше, але я вважала, що важливо навчатися і в школі, не забувати про свою освіту, бо хороший актор - це розумний актор. Тому коли були запрошення, вона періодично знімалася.
На сцені в Театрі на Лівому березі разом з чоловіком Костянтином Корецьким. Фото: drama-comedy.kiev.ua/
Як у кожної людини є своя доля, так і у кожного фільму є своя доля
- У вас багато запрошень в кіно?
- Зараз не дуже багато роботи. Але останнім часом мені щастить на повні метри, чого не було раніше. Раніше я, скажімо так, в основному була серіальною акторкою.
Щойно в кінотеатрах пройшла «Відпустка наосліп». Зараз знімається повний метр «Лютий березень» - історія про початок повномасштабної війни, окупацію Ірпеня. Ще один цікавий проєкт, це авторське кіно - «Мрія Кіри». Ця стрічка не про війну, але часи пов’язані з війною. Не можу все розкривати, але це був цікавий досвід - я в цьому фільмі танцювала і співала.
- Фільми про війну – це дуже складні проєкти, і вони можуть зачіпати багато болючих точок. Особливо в тих людей, які пережили ті події, про які розповідається. Як ви обираєте для себе, де зніматися? Бо буває, що акторам не дають повністю читати сценарій, буває, сценарій пишеться ще по ходу зйомок.
- Буває, й кіно не виходить таке, як було в сценарії. Не знаю, як відповісти на це запитання. Просто я люблю свою роботу, мені пропонують роль, я читаю, і якщо мені цікаво, погоджуюсь. Не знаю, наскільки актор у наших умовах може реально вибирати, чесно скажу.
Звісно, й мови не може бути про кіно, де є хоч якісь натяки на російські історії. Це табу.
Ти просто можеш гарно і чесно зробити свою роботу, допомогти режисеру втілити те, що він тобі каже. Результат все одно завжди буває інакшим.
Вважаю, як у кожної людини є своя доля, так і у кожного фільму є своя доля. Наприклад, для мене якісь фільми є не самими значущими, а доля в них складається прекрасна, вони збирають зали, мають прихильників. Буває, до якогось фільму можуть причепитися, особливо в ці часи, коли у людей різні емоції і сприйняття. Людина дивиться через свою призму, через свою біду, емоції. І ви знаєте, як зараз працюють соціальні мережі. Один вкид – і доля фільму буде покалічена.
- Прочитала, що у 2003-2005 роках ви працювали у Верховній Раді на посаді парламентської кореспондентки. Це правда?
- Правда. Я тоді пішла з Театру ляльок, бо зрозуміла, що мені вже стало там трішки тісно і душно. І мені елементарно була потрібна робота. Одна газета запропонувала мені цю посаду, і я вирішила спробувати.
Але це був непростий досвід. Всі ми розуміємо, як люди живуть в політиці, як вони себе поводять в політиці, які справи там робляться, тому намагалася максимально відсторонятися від цього і просто виконувати свою роботу. Вивчала купу законів, бо треба було знати, про що пишу, і це було тяжко.
Потім почалася Помаранчева революція, і дуже яскраво почали проявлятися всі ці політичні історії – «а ти за кого, а давай за нас»… Цього я вже не витримала і пішла з цієї роботи.
І, до речі, дуже скоро почала зніматися в кіно. Невдовзі в нас народилася дитинка, і коли їй було пів року, мене запросили у великий серіал. З того часу все пішло, слава Богу, і я почала займатися своєю професією, а не політикою (сміється).
- Зайти у зйомки великого серіалу з маленькою дитинкою – оце ви молодець!
- І все якось прекрасно встигалося. Як я казала, ми з Костею були абсолютно взаємозамінні, я з легким серцем залишала доню на Костю, бо знала, що він впорається зі всім.
У виставі «Легенди Києва». Фото: drama-comedy.kiev.ua/
Донька теж зіткнулася з дуже серйозною історією в університеті
- Ви з чоловіком виходили на акції протесту проти харасменту біля Молодого театру. А ще казали, що у доньки теж був гіркий досвід у виші. Що Софії довелося пережити?
- Софія теж зіткнулася з дуже серйозною історією. Я про це говорила відкрито ще тоді, коли все це відбувалося. Казала колегам, друзям, максимально всім розповідала. Але не розуміла, що ще можу зробити.
Соня після закінчення школи вступила до університету і потрапила в майстерню до народного артиста Льва Миколайовича Сомова. Те, що там відбувалося, це було суцільне жахіття. Дитина отримала серйозну моральну травму. Думаю, це залишиться з нею на все життя. Дякувати Богу, вона кинула навчання в перший же семестр.
Він - людина, яка максимально принижує, причому в грубій формі. Видає постулати, які не мають ніякого відношення до акторської професії. Яка фізично знущається над дітьми. От вам приклад. На першому курсі в першому семестрі вони ставили уривки, що вже само собою дивно. І Соня дуже сильно розбила коліно, фактично в м'ясо, бо падала на коліна. Адже на першому курсі ти ще не знаєш, як це зробити професійно, цьому мають навчити, актору не має бути боляче фізично. Це професія не про страждання, це професія про споглядання.
Вона приходить на репетицію і каже: «Можна, я не буду зараз падати, бо в мене дуже болить розбите коліно». І у відповідь чує: «Падай, це професія така, падай, я сказав».
У нас в сім'ї взагалі не заведено розмовляти матом, це всі знають. А там люди не просто вживали ненормативну лексику, вони розмовляли ненормативною лексикою. Російська мова, ненормативна лексика, босими грали в холоді, куріння прямо на майстерності, коли всі сидять і задихаються…
Казала тоді Соні: «Будь ласка, запиши якось на диктофон, щоб в мене були якісь докази, щоб я могла з цим кудись піти». Але оскільки був сильний моральний тиск, вона побоялася. Тому я лишилася в ситуації, коли нічого не можу довести, як мені здавалося.
- Добре, що вам хоч розповідала, а не тримала це в собі.
- Дякувати Богу, в нас дуже відкриті з нею стосунки. Ми завжди обговорюємо, як пройшов день, чому навчалися, що робили, які етюди ставили.
Але тоді не знали, що робити, і врешті-решт вона звідти пішла, ми дуже сильно підтримали її в цьому рішенні.
Зараз вона навчається в Карпенка-Карого у чудового майстра Станіслава Анатолійовича Мойсеєва, де панує абсолютно протилежна атмосфера, яка спонукає до творчості. Коли тихо, спокійно, з добром, коли пояснюється, а не кричиться.
- Хтось забороняє собі сьогодні мріяти, мовляв, це безглуздо. Ви дозволяєте собі мріяти?
- Я не забороняю собі мріяти. І так життя зараз у всіх на паузі, бо воно розвивається не так, як хотілося.
Мені здається, тим, що плекаю в собі мрії, я наближаю якось нашу перемогу. Впевнена, що Україна переможе і все у нас буде добре. Я мрію про перемогу.
Мрію про те, чого хотіла і все життя - побільше працювати, бо я дуже щаслива в своїй професії. У своїй роботі я бачу свій максимальний розвиток, незважаючи на те, що мені вже багато років. Вважаю, людина ніколи не має зупинятися в своєму розвитку.
А особисто… Про що може мріяти мама? Щоб її донечка, прекрасна принцеса, найкраща в світі, так само була в професії дуже щаслива, як я і її батько. Щоб збувалися її мрії.
Як і всі, мрію, щоб були здорові і живі батьки. Отакі прості житейські потреби чи мрії. Віра і мрії допомагають йти вперед.
Наталія з чоловіком Костянтином та донькою Софією. Фото: надано Наталією Корецькою

