Взяти і відійти: чи можна в Україні створити 30-кілометрову демілітаризовану зону

США можуть надати фінансову підтримку для формування патрульних миротворчих або моніторингових місій, подібних до місії ОБСЄ. Але цього недостатньо.

​Спецпредставник президента США з питань України Кіт Келлог озвучив ідею 30-кілометрової демілітаризованої зони, яку контролюватимуть Україна і Росія.

Щоб зрозуміти, чи спрацює ця ідея, спочатку потрібно зрозуміти загальну ситуацію в питанні припинення вогню на дипломатичному рівні. На Україну з боку Вашингтона здійснювався серйозний тиск. Ми бачили навіть спроби перекласти відповідальність за ескалацію конфлікту на Україну. Зараз градус напруги трохи знизився.

Фактично, лише ми розуміємо, що Росія зараз не є договороздатною. Її вимоги не відповідають реальним результатам "успіхів" у війні проти України. Зі свого боку, ми зробили найбільшу поступку, коли погодились на фактичне замороження лінії бойового зіткнення і повернення наших територій дипломатичним шляхом, щоб зберегти життя і здоров’я наших військових та цивільного населення.

Що ж до стратегічних ресурсів, таких як рідкоземельні метали — ми сказали "так", але з умовою, що це відбувається в установленому порядку і без кабальних вимог. Ми також переламали позицію американців, як би складно це не було.

Ще один приклад — 30-денне припинення вогню в Саудівській Аравії. Американці вийшли з ініціативи, ми сказали: "Добре, давайте пробувати". І чим це завершилося? Російська Федерація, як завжди, не дотрималась домовленостей.

Ініціатива Келлога, яка зараз озвучується, на перший погляд, виглядає як конструктив. Ми нібито погоджуємось, але чітко усвідомлюємо: Росія зупинятися не збирається. І ця ініціатива Келлога, яка зараз озвучена, — так, ми погоджуємося. І тут американцям потрібно якнайшвидше використати всі свої аргументи. Ми, звісно, за конструктив — у межах розумного, без ідіотизму на кшталт заяв "Крим — російський", коли не спрацював "Овальний кабінет 2", а Рубіо просто розвернув літак і полетів назад.

Але щоб Росія стала більш договороздатною, потрібно повернутися до принципу, проголошеного самим Трампом — досягнення миру через силу. І ця сила має бути спрямована на РФ. Перш ніж сідати за стіл переговорів із хуліганом, треба дати йому по пиці.

Повертаючись до реалій на землі, то у тридцятикілометровій зоні ситуація суттєво змінилася. Війна сьогодні й війна рік тому — це абсолютно різний характер бойових дій. Лінія фронту насичена дронами, зв тому числіоптоволоконними. Наші війська, де це можливо, намагаються відходити назад, щоб між нами і росіянами утворювалися так звані кілзони — 8–10 км, де штурмові групи ворога, зокрема на мотоциклах або цивільних автівках, можна знищувати ще на підходах.

Коли ми бачимо, як зривається їхня броня, то це зазвичай означає, що відстань до позицій нашої піхоти становить приблизно 3–8 км. І приблизно 80% наступального потенціалу ворога знищується саме на цих підходах, а з рештою вже намагаються розбиратися наші піхотинці.

Втім, не всюди це вдається. Наприклад, у випадку міських боїв і щільної забудови — відійти не вийде, бо росіяни розуміють: у таких умовах вони об’єктивно програють. У них немає простору для маневру.

Тому, коли говоримо про 30-кілометрову зону, а пропозиція звучить так, що обидві сторони мають відійти на 15 км назад, — потрібно дуже уважно вивчати карту. Якщо це рівнинна або сільська місцевість, і села там уже знищені, то реалізація такої ідеї можлива. Але якщо це, наприклад, район оборони Покровська, то ми не можемо відійти на 15 км, аби лінія фронту проходила через Покровськ або опинилась поза ним – це просто нелогічно.

На практиці це майже завжди виглядає однаково: якщо ми хочемо, щоб лінія фронту стала стабільною, нам потрібен простір. Простір, щоб мінувати позиції, готувати фортифікації, мати час на реагування в разі порушення перемир’я. Бо російським військам знадобиться час, аби подолати ці 30 км, а у нас буде можливість завдати вогневого ураження. Потрібно також захистити логістичні шляхи до лінії оборони, тому що ворог збільшує "плече" удару й намагається бити дронами вже не на відстані 10–15 км, а подекуди — й на 25–30 км, щоб вивести з ладу нашу логістику. І, наприклад, брати під вогневий контроль, Костянтинівку чи автошляхи навколо неї.

Втім, поки що до практичної реалізації дуже й дуже далеко — особливо якщо в Кремлі вже заявили, що "нічого про це не чули".

А враховуючи те, що направлення американських військ в Україну не планується, проконтролювати дотримання умов розведення військ буде складно. Навіть той миротворчий контингент, про який ми говорили — 25 тисяч осіб, сформувати буде складно. До того ж, партнери одразу запевнили нас, що ці війська будуть розміщені не в зоні бойових дій. А 25 тисяч у масштабах нашої війни — чи може це стати стабілізуючим фактором? Це відкрите питання. Більшість населених пунктів зруйновано, але, можливо, десь ще залишаються цивільні. Чи працюватимуть там гуманітарні організації? Чи буде забезпечена евакуація з цих територій? Як взагалі облаштовуватиметься життя? Питань більше, ніж відповідей.

Що можуть забезпечити американці? Якщо чесно, виходячи з позицій, які зараз лунають із Вашингтона, — практичних важелів, м’яко кажучи, не так вже й багато. Якщо щось радикально зміниться на 180 градусів, чи має Америка силу втрутитися? Так. Чи наважиться вона це зробити? Скоріше за все — ні. Ми це частково вже проходили ще за часів АТО та ООС.

Нагадаю: розведення в Золотому-4 та інші подібні історії. Це були окремі ділянки фронту, де розведення сторін ще можна було забезпечити. Але в інших місцях — ні ми не могли відійти, ні росіяни не погоджувались залишати окуповані ними міста. Тому питання безпеки залишається відкритим та викликає чимало сумнівів.

США можуть надати фінансову підтримку — хоча й цього наразі не прагнуть — для формування патрульних миротворчих або моніторингових місій, подібних до місії ОБСЄ, ефективність якої, нагадаю, була доволі низькою. Можливий обмін розвідданими, адже наша територія під постійним супутниковим моніторингом, і можна було б фіксувати порушення режиму припинення вогню.

Тобто фінанси, залучення міжнародних організацій, моніторинг — це максимум, на що вони зараз здатні. Але тут слід згадати й позицію Трампа: спочатку заморозка війни, а потім — гарантії безпеки. Ми ж говоримо, що це має бути комплексно: і замороження конфлікту, і гарантії безпеки одночасно. Бо якщо Трамп піде, а Путін знову порушить перемир’я, то ми отримаємо новий виток війни.

На жаль, це ми вже бачили це з 2014 року. Також нагадаю досвід Балканських війн 90-х років, коли між сторонами також створювали подібні зони, працювали гуманітарні місії — але, м’яко кажучи, вони не завадили кровопролиттю.

Так, гуманітарна допомога доставлялася, але коли починалася гаряча фаза боїв — миротворці не втручалися іне могли гарантувати безпеку. І результатом цього стала операція НАТО в Югославії в 1999 році.

Тому ці заяви — чергова спроба показати конструктивність України. Але ми вкотре підкреслюємо: Російська Федерація до цього не готова. Не хочеться гратися у конспірологію, але можливо, це змусить американського президента та адміністрацію переглянути свої підходи до Росії. І відмовитись від намагання врятувати російську державу, а натомість усвідомити, що саме Україна насправді є стратегічним партнером Сполучених Штатів.

Дмитро Жмайло, співзасновник та виконавчий директор Українського центру безпеки та співпраці, спеціально для Главреду