Пам’яті старшого прапорщика внутрішньої служби, херсонця Юрія Онищенка

Після деокупації Херсона встановив український прапор на виправній установі, де працював.

До повномасштабного московитського вторгнення Юрій Онищенко був начальником варти Північної виправної колонії №90 у Херсоні й носив погони старшого прапорщика внутрішньої служби. Мешкав у тепер всім відомій Антонівці - передмісті Херсона, де розташована основна логістична артерія через Дніпро. Дуже любив своє обійстя, де майже все з любов’ю та смаком зробив власними руками, де намагався створити комфорт і затишок для коханої дружини Тетяни і сина Владислава. Але ранок 24 лютого того клятого 2022 року скасував усі сценарії щастя.

У перші дні наступу ворог окупував колонію. Її співробітники намагалися виконувати службові обов’язки, аби засуджені не порозбігалися околицями. Варта практично у повному складі лишилася в установі на казарменому положенні. Але швидко настала пора визначатися: ти працюєш на окупанта, оформляєшся до них на службу і стаєш колаборантом - або йдеш звідти. Юрій налаштовував свою зміну, що слід бути справжнім патріотом, не переходити на бік ворога, не співпрацювати з ним. Декого він зміг переконати.

«Юрій вирішив, що йому не по дорозі з окупантами й їхньою прислугою і звільнився з установи, намагаючись якось вижити з родиною. Відносне щастя було в тих, хто мав город чи хату в селі – можна було щось виростити, навіть продавати на базарі й не померти з голоду. А після вигнання російських військ ворота колонії виявилися навстіж відкритими. Ув’язнених тут вже не було, скрізь панував безлад, обладнання й багато офісної техніки з установи розікрали. Одразу постала потреба організувати охорону й розподіл того, що вціліло і не потрапило до рук мародерів. Тоді багато спільної роботи було з Нацполіцією в контексті документування збитків та відкриття відповідних проваджень і розшукових справ. Після деокупації, десь 16 листопада, Юрій Онищенко одним із перших повернувся до служби, одразу узявся за проведення стабілізаційних заходів, наводячи в установі лад. Звісно, всі колишні співробітники пройшли належні фільтраційні заходи», – розповідає начальник відділу по роботі з персоналом згаданої виправної установи Тетяна Миснікова, і додає, що наразі у складі Сил оборони воює п’ятеро її колег.

Тієї осені, коли прийшло звільнення, Юрій Миколайович невтомно працював, був на службі, чергував «за себе і того хлопця», якого ще треба було перевірити, а потім залучити до роботи, оскільки дехто з персоналу не повернувся після деокупації.

«Онищенко був моїм підлеглим. Коли зайшов ворог, настали нелегкі часи. Начальник установи став колаборантом, і нас змушував. Але я й чимало колег, зокрема і Юрій, відмовилися. Він був лідером у своїй зміні та власній родині, реальним патріотом. За своїх хлопців стояв горою, й завжди знаходив правильні виходи з робочих ситуацій. Він одним із перших прийшов у колонію, коли місто звільнили від росіян, подивитися на обстановку й оцінити, що робити далі. Також саме Юрій разом із колишнім співробітником, який давно на пенсії, встановив український прапор на прохідній колонії, – його з ризиком для себе зберегла інша колега. І позривали російські пропагандистські білборди, встановлені тут у час окупації», – згадує очільник відділу охорони Північної виправної колонії №90 Ігор Хохітва.

Він зауважує: до колег, які відмовилися від співпраці з ворогом, у будь-який час могли приїхати з тієї чи іншої окупантської «контори». Тому доводилося деколи змінювати місця проживання, якомога менше вештатися вулицями, щоб не викрали російські спецслужби.

«З майбутнім чоловіком познайомилася в гостях у друзів. Тоді він уже працював у колонії. Юрко був настільки говірким, що я спершу подумала: ну що в нас може бути спільного? Але чим, тим більше подобався цей хлопець, хоч характери в нас – дуже різні. Якби ви знали, яким Юра був турботливим і уважним, зразковим сім’янином! І надзвичайно працелюбним. От приходив з добового чергування, 2-3 години відпочивав, просив зварити кави й брався за домашню роботу. На обійсті все майстрував сам, бо дбав про комфорт родини», – згадує коханого чоловіка Тетяна Миколаївна.

А найбільше уваги Юрій приділяв сину та його успіхам на арені кіокушинкай карате. Хлопець рік ходив на цю секцію ніким не помічений, його не брали на змагання... Тато сказав: зробить усе, аби прізвище Онищенко звучало скрізь, - й узявся за додаткове тренування Владика. За словами пані Тетяни, готував сина до змагань ще й удома, придбавши необхідний інвентар. Разом об’їздили багато міст України, де відбувалися турніри. Були перемоги і поразки, що стало великою наукою для хлопця. Але війна перекреслила мрії.

«У моєї дитини, враховуючи окупацію, а після звільнення – щоденні обстріли Херсону і загибель чоловіка, війна забрала все… Щасливе дитинство, спорт, наш дім в Антонівці, від якого тепер стирчать самі руїни. Та й Юра тепер на кладовищі – у тому ж селищі, куди тепер страшно потрапити без ризику бути вбитим», – веде Тетяна Онищенко.

Час окупації вона згадує з невимовним жахом.

«Якось на одному з російських блокпостів, що на Молодіжному пляжі, син захотів полуниці. Юра поїхав на ринок. І пропав. Зв'язок тоді був нестабільний, щось довідатися практично неможливо. У голову лізли нехороші думки. Десь за чотири години він таки вернувся. Коли росіяни перевіряли в чоловіка телефон, знайшли проукраїнський контент, надісланий у Telegram з вільної землі. Його врятувало те, що не встиг переглянути листа й ніде не поширив. Вдалося якось відбрехатися. Але крові йому тоді спецура попила: «пробили» одразу, де він служив, закидали запитаннями, чому не залишився в установі. Мовляв, отримував би «величезну російську платню». Але Юрій прямо сказав, що не збирається ставати зрадником України. Той військовий, певно, був непростий і мав залишки інтелекту, намагаючись вибудувати аргументовану розмову. «Цікаво з тобою розмовляти, і не хочу відпускати… Але таки відпущу», – вирішив. Інші росіяни здивувалися, що старший офіцер відпустив Юрка зі своєї «будки», адже зазвичай ті, хто туди потрапляли, вже додому не поверталися…» – згадує дружина.

Пережили Онищенки і кілька серйозних обшуків. Першими по домівках ходили буряти. Коли вони почали грюкати у хвіртку, пані Тетяна немов прикипіла до підлоги. Їх було багато, як мурашок, вони зазирали через огорожу, проте поїхали ні з чим. Удруге, також уранці, приїхали обвішані автоматами «формені росіяни». Юрій саме поїхав на риболовлю. Зайшли, наказали відкрити двері у кімнатах, розбудили Влада. А в малого – музей спортивних досягнень, з кубками, грамотами, медалями, все з українською символікою, – Юрій все дуже гарно оформив. Запитали про чоловіка, але не повірили, що той пішов ловити рибу. Тим часом його знайомі вже передали: «Йди до своїх додому, в тебе багато “гостей”!» Тоді росіяни його не дочекалися - бачили, що повернувся, але не зачіпали.

Але наступного, третього разу в хаті все перевернули догори дриґом.

«У прихожій «гості» почали відкривати ящики в тумбочці, а там – два Юриних шеврони. Ми за них забули! «Ваш чоловік – співробітник пенітенціарної служби? І чому не працює?» Я себе опанувала і видала відмовку, що в нього хворі батьки, які потребують постійного догляду. Старший по рації закликав у двір та в будинок усю ватагу, немов знайшли якихось терористів. Шукали сейф зі зброєю, якого у принципі не могло бути. «Трус» тривав довго, поки їм не дали команду згортатися чи вони втомилися», – розповідає Тетяна Онищенко.

Найтемніший день всього життя для Тетяни та Влада Онищенків – 3 травня 2023-го. Тоді росіяни спершу обстріляли місцеву АЗС, потім – херсонський залізничний вокзал. Юрій саме садив город на своїй ділянці й зателефонував, сказавши дружині, що знає про обстріли і збирається їхати додому. Лише дорогою зайде у супермаркет. Це була їхня остання розмова…

«Почався страшний обстріл, під який потрапив і магазин, де був мій чоловік. Його телефон мовчав. Одразу запідозрила лихе, бо Юра першим зателефонував би: за себе не переживав, а переймався завжди про нас. Аж от слухавку взяв працівник «швидкої» і сказав, що чоловік у реанімації. Ми рятували його, як могли, майже тиждень. У Херсоні, потім у Миколаєві. Він зазнав багатьох поранень, але смертельним виявилося влучання уламка в район сонної артерії, що поступово призвело до катастрофічних наслідків», – оповідає про російський обстріл з РСЗВ і загибель чоловіка Тетяна Онищенко.

Пані Тетяна дуже вдячна колегам чоловіка, які допомогли й підтримали, коли вона з дитиною залишилася у такій біді.

Фото — з родинного архіву Онищенків