/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F45%2F939657965bbff77499e5fd084e9d6f11.jpg)
Олександр Солженіцин: від в’язня сталінських таборів до ідеолога путінізму
Автор "Архіпелагу ГУЛАГ", Нобелівській лауреат, що виступав проти незалежності України, залишив неоднозначну спадщину
Сімнадцять років тому, 3 серпня 2008 року, помер видатний російський письменник і політичний публіцист, автор літопису злочинів сталінщини "Архіпелаг ГУЛАГ" Олександр Солженіцин. Він залишив варту уваги, але неоднозначну спадщину, переосмислення якої продовжується до сьогодні.
Це була постать без перебільшення світового значення: лауреат Нобелівської премії з літератури 1970 року, людина, яка насправді знаходилася в постійному пошуку правди про минуле своєї батьківщини. Трансформація життєвого і творчого шляху Олександра Солженіцина відбувалася не один рік: часто його думки про одну й ту саму подію чи проблему зазнавали несподіваних і неприємних, категорично неприйнятних для сучасників кульбітів.
Вісім років таборів за антирадянську агітацію
Народився Олександр Ісаєвич Солженіцин 11 грудня 1918 року у Кисловодську на Північному Кавказі в родині офіцера російської імператорської армії. Батько помер внаслідок нещасного випадку на полюванні ще до народження сина. Мати була українського походження, її батько був господарем великої економії на Кубані.
Навчався Олександр на фізико-математичному факультеті університету в Ростові-на-Дону (1936—1941). Під час радянсько-німецької війни восени 1941 року мобілізований до лав РСЧА; після завершення навчання в офіцерській школі вже наступного року потрапив на фронт. Бойовий офіцер, командир батареї звукової розвідки артилерійської бригади, нагороджений орденами і медалями. У званні капітана у лютому 1945 року заарештований у Східній Пруссії органами СМЕРШ за критичні висловлювання проти "пахана" (Йосипа Сталіна), радянської влади та "викривлення ленінізму" у листах до друга-офіцера.
Вирок: вісім років таборів "за антирадянську агітацію і спробу створення антирадянської організації" та заслання на довічний термін після завершення строку. Працював у Марфінській "шарашці" (НДІ МВС-МДБ) математиком. Потім табір в Екібастузі в Казахстані. Нарешті, після трьох років заслання в казахському аулі Кок-Терек у 1956 році, на хвилі "відлиги", реабілітований за рішенням Верховного Суду СРСР.
Справжнім вибухом стала публікація першого оповідання (повісті за рішенням редколегії журналу) Олександра Солженіцина "Один день Івана Денисовича" в "Новом мире" (№11-1962). Радянський Союз, а потім і світ буквально здригнувся від опису жахів і злочинів сталінської репресивної машини.
Український історик Юрій Шаповал пише: "Ця публікація, спрямована на викриття реалій сталінізму, приносить Солженіцину світову славу, його висувають на здобуття Ленінської премії. Оповідання "Матронін двір", "Випадок на станції Кречетовка", "Для користі справи" зміцнюють авторитет Солженіцина і одночасно сприяють атакам на нього як літератора, що викриває вади не лише сталінізму, а й системи в цілому". Цікаво, що саме в день повалення Микити Хрущова, 14 жовтня 1964 року на засіданні Комітету по преміях кандидатура письменника на здобуття Ленінської премії була відхилена.
Позбавлення громадянства СРСР
Настала епоха, яка отримала влучну назву "застій". Розпочалося поступове згортання реформ, в першу чергу в ідеологічній сфері та суспільному житті. Крок за кроком насувається процес реабілітації сталінізму, посилюються репресії проти інодумців, багато з яких відправляють у табори або закриті психіатричні лікарні.
Солженіцин опиняється під наглядом КДБ після публікації за кордоном романів "У колі першому" та "Раковий корпус"; у 1968 році завершує роботу над рукописом багатотомної праці "Архіпелаг ГУЛАГ". Уже наступного року його виключають зі Спілки письменників СРСР, куди він був прийнятий відразу після публікації "Одного дня Івана Денисовича". А ще за рік відбувається подія світового значення: письменнику-нонконформісту присуджують Нобелівську премію. В умовах холодної війни це був неабиякий удар для керівництва СРСР.
У 1973 році за кордоном виходить перший том документального роману-епопеї "Архіпелаг ГУЛАГ". Наступного року Олександр Солженіцин був заарештований КДБ, позбавлений громадянства СРСР і висланий літаком в один кінець – до Західної Німеччини.
Потім він із родиною переїжджає до США, де продовжує досліджувати історію Росії. Виходить друком 18-томне зібрання творів; але головним твором цього часу стає історичний роман-епопея "Червоне колесо" (про події 1914—1917 років, які призвели до революції), неоднозначно сприйнятий друзями Солженіцина, критиками та письменниками. Так, редактор рукопису "Один день Івана Денисовича" і критик Анна Берзер побачила у романі "сталінізм, який звертається до Столипіна", "релігійний фанатизм" та "національне хуліганство і ненависть крамаря до євреїв".
Вже тоді починається трансформація ідейно-політичних поглядів письменника. Солженіцин із кожним роком ніби поринає в небо у пошуках Олімпу, де немає місця нікому, крім нього. Месіанські, повчальні, абсолютно архаїчні (на особисту думку автора. — Ред.) нотки в його творчості стають все відчутнішими.
Повернення в обійми Москви
В 1990 році Олександру Солженіцину указом президента Михайла Горбачова повертають громадянство СРСР. Лише 27 травня 1994 року він із родиною повертається вже до Російської Федерації. Два місяці продовжувалася його подорож від Магадану до Москви. Ця поїздка з багатьма зупинками та виступами Олександра Ісаєвича також викликала неоднозначну реакцію сучасників. З новою російською владою (і особисто з президентом РФ Борисом Єльциним) стосунки не склалися, письменник навіть відмовився від високої нагороди – ордена Святого апостола Андрія Первозваного.
А от з новим президентом Володимиром Путіним Олександр Солженіцин знайшов не просто спільну мову — вони, можна сказати, потоваришували… Солженіцин так і не розгледів у колишньому працівникові КДБ, що не раз приїжджав до нього на дачу в Троїце-Ликово під Москвою, майбутнього злочинця світового масштабу, який розв’яже війну з "братнім" народом.
Останні дослідження Олександра Солженіцина з історії Росії, відносин росіян з іншими націями колишньої Російської імперії (а її апологетом він, мабуть, був більшу частину життя) викликали справедливу та аргументовану критику. Вони були якоюсь сумішшю правдивих і перекручених, із чорносотенським душком, фактів. Особливо це відчувалося в одній з останніх праць – "Двісті років разом", присвяченій взаєминам росіян і євреїв.
Але це все відбувалося на останньому етапі творчості Олександра Солженіцина. В "Архіпелазі ГУЛАГ", своїй головній, насправді фундаментальній книзі, присвяченій радянській табірній системі, він писав про те, що саме українські повстанці після війни стали призвідниками опору адміністрації: "Для всього цього руху вони повсюдно зробили дуже багато, та вони й рушили воз. Дубівський етап привіз до нас бацилу заколоту. Молоді, сильні хлопці, узяті прямо з партизанської стежки, вони… озирнулися, жахнулися цій сплячці і рабству — і потяглися до ножа". І саме ці молоді хлопці, члени УПА та ОУН, засуджені на 25 років (цей строк називали "бандерівський стандарт"), стали головною рушійною силою під час повстань в ГУЛАГу: в Норильську у травні—серпні 1953 року, в таборі "Річлаг" у Воркуті влітку 1953 року, а також Кенгірського повстання у травні-червні наступного року.
Буквально за кілька місяців до смерті Олександр Солженіцин написав для газети "Известия" статтю "Поссорить родные народы??" (її потім жваво обговорювали в Держдумі РФ депутати-українофоби), в якій у неприпустимій формі виступив проти проголошення 2008 року в Україні роком пам’яті Голодомору 1932—1933 років.Колишній політв’язень, відомий український письменник і публіцист Євген Сверстюк тоді сказав: "При жодному режимі в Росії останніх століть не розповсюджувалося стільки відверто брехливої інформації про Україну, як в наші роки. І це чомусь не турбує письменника, якого називали сучасним Толстим".
Академік і правозахисник Андрій Сахаров ще у 1974 році називав погляди Солженіцина "релігійно-патріархальним романтизмом". Багато дисидентів критично сприймали його яскраво авторитарний стиль і у спілкуванні, і під час дискусій. Олександр Солженіцин цілком серйозно і беззастережно вважав себе оракулом і месією…
Щоб не бути голослівними й не отримати порцію критики від симпатиків Солженіцина (а таких вистачає і зараз в Україні), процитуємо мовою оригінала лише кілька речень зі статті: "…провокаторский вскрик о "геноциде" стал зарождаться десятилетиями спустя — сперва потаенно, в затхлых шовинистических умах, злобно настроенных против "москалей", — а вот теперь взнесся и в государственные круги нынешней Украины, стало быть, перехлестнувшие и лихие заверты большевицкого Агитпропа?? "К парламентам всего мира!" — Да для западных ушей такая лютая подтравка пройдет легче всего, они в нашу историю никогда и не вникали, им — подай готовую басню, хоть и обезумелую".
Як бачимо, наприкінці життя Олександр Солженіцин остаточно став "посконним" російським шовіністом, чорносотенцем.
"Сам я – чи не наполовину українець, і в ранні роки зростав при звуках української мови… Ще б нам не розділити біль за смертні муки України за радянських часів. Але звідки цей замах: по живому відрубати Україну (і ту, де ніколи старої України не було, як "Дике Поле" кочівників — Новоросія, або Крим, Донбас і мало не до Каспійського моря). І якщо "самовизначення нації" — то нація і має свою долю визначати сама. Без всенародного голосування – цього не вирішити. Сьогодні відокремлювати Україну — означає різати через мільйони сімей та людей: якесь перемішання населення; цілі області з російською перевагою; скільки людей, які важко вибрати собі національність із двох; скільки — змішаного походження; скільки змішаних шлюбів — та їх ніхто "змішаними" досі не вважав. У товщі основного населення немає і тіні нетерпимості між українцями та росіянами", — написав Олександр Солженіцин.
Це невелика цитата з його статті "Як нам облаштувати Росію". Вона вийшла друком у липні 1990 року та стала квінтесенцією його ідейно-політичних поглядів на останньому етапі життя.
Насправді дуже скоро після оприлюднення цієї дещо дивної за змістом, абсолютно архаїчної статті 1 грудня 1991 року ще в УРСР відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України. "За" проголосувало 90,32% тих, хто брав у ньому участь. Лише 7,58% сказали "ні", а 2,1% бюлетенів визнані недійсними. Що це як не волевиявлення політичної нації, яка відроджувалася на наших очах? І де були "цілі області" (крім Криму, де демографічна ситуація змінилася після радянсько-німецької війни 1941—1945 рр. і депортації кримських татар), в яких насправді росіяни знаходилися у меншості. У Криму був найменший відсоток тих, хто проголосував за незалежність України – 54,19%. Навіть в таких областях, як Донецька, Луганська, Харківська, Одеська і Дніпропетровська, абсолютна більшість віддали свій голос за державну незалежність. Найменший відсоток серед вищеперелічених областей зафіксований на Луганщині – 83,86%.
Так, Олександр Солженіцин виступав проти державної незалежності України. Але ми мусимо пам’ятати і про його найкращі праці, які дозволили всьому світові подивитися іншим поглядом на те, чим був людиноненависницький комуністичний режим. І саме зараз він в Кремлі має своїх апологетів, які намагаються відродити російську імперію за сталінськими лекалами. А Сталіну у РФ вже є понад 115 пам’ятників! Все це відбувається під акомпанемент ракетних обстрілів міст і сіл "братньої" України росіянами. Чи такого майбутнього бажав своїм співвітчизникам і українцям Олександр Солженіцин?

