/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F04b9f5a2c9c1bc09a900a1b79987a78d.jpg)
"Загроза буде постійно": інтерв'ю добровольця з Харкова про фронт, ухилянтів і закінчення війни
Владислав Терешин – доброволець з Харькова. У вільний від роботи час він їздить на війну або присвячує весь свій час навчанню, щоб ефективно нищити ворога. За освітою у цивільному житті Влад – програміст. У 2022 році долучився до Сил оборони й почав співпрацювати з різними підрозділами. Спочатку у складі "Госпітальєрів", потім – з 92 бригадою на Харківщині.
В інтерв'ю 24 Каналу, у подкасті "Воїн волі", він розповів, як поєднує роботу програмістом в компанії та бойові дії, яка ситуація на фронті та чи може війна закінчитися найближчим часом. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.
Про поєднання війни і цивільного життя
Як відбувається ваша співпраця з іншими підрозділами?
Зовсім по-різному. У 92 бригаді на той момент у нас служило доволі багато друзів. Ми з ними зв'язались, їм потрібна була допомога в евакуації. Далі, коли ми перейшли на інший рівень і почали займатися іншими речами, то завжди були їм корисні. Загалом це так відбувається.
Зараз майже у кожної людини в Україні є хтось, хто воює. І якщо у тебе є люди, ресурс, який хоче допомагати, то ти завжди зможеш знайти собі місце на лінії фронту, щоб якось допомагати лінійним Силам оборони.
У "Госпітальєрах" ти займався евакуацією, а з 92 бригадою і зараз безпосередньо – чим ти займаєшся?
Улітку 2022 року ми почали займатися аеророзвідкою. Спочатку допомагали 92-й бригаді. Майже три роки ми з ними пропрацювали на різних ділянках фронту, допомагали в розвідці, в пошуку та ідентифікації цілей, коригуванні артилерії, супроводі піхоти і так далі. З літа 2022 року, ми як почали цим займатися, то й досі цим займаємося.
Повне інтерв'ю з добровольцем: дивіться відео
А тебе офіційно можуть мобілізувати? Чи в тебе є причини, наприклад, не мобілізовуватися? Чи тобі не можуть прислати повістку і сказати, що забирають?
Станом на зараз мене не можуть мобілізувати, але це не заважає мені як брати участь у бойових діях як доброволець, так і долучитись до Сил оборони. До цього часу я маю постійну роботу, намагаюся поєднувати це все. І я дуже вдячний на роботі, що йдуть на зустріч у цьому питанні та дають мені можливість бути корисними там і тут.
Ти – програміст? У вільний від війська час займаєшся програмуванням, чи у вільний час від програмування займаєшся війною? Як ти взагалі поєднуєш ці два світи?
Насправді доволі по-різному. У 2022 році, коли гостро стало питання, що у нас повномасштабна війна, і я хочу долучитись до війська, – я поговорив зі своїм директором. Це американська компанія. Я пояснив йому ситуацію, що я або йду повністю з компанії, або ми можемо пошукати якісь шляхи. За його ініціативою ми почали шукати шляхи, де я можу працювати part time як програміст, а далі будемо дивитись. Так і вийшло.
Коли ти займаєшся аеророзвідкою, то працюєш позмінно, не як піхотинець – 24/7 на позиціях. У 2022 році ми взагалі вранці поїхали на позиції, політали, ввечері приїхали і є певний вільний час. У цей вільний від війни час я працював на роботі програмістом. Через те що у нас зі США 10 годин різниці у часі, я ще іноді встигав підключатися на вечірні дзвінки.
Трошки пізніше, десь з осені 2022 року, ми вже почали працювати подобово – одну чи дві доби на позиціях і так далі. Тоді коли ти дві доби на позиціях, то потім дві доби відпочиваєш. Під час цього відпочинку я працював.
Тобто у тебе немає відпочинку?
Можна сказати й так, але коли я відволікаюсь, то відпочиваю.
Які переваги бути добровольцем?
Морально-психологічний стан добровольця
Чому ти обрав такий шлях? Як ти "вивозиш" це морально-психологічно?
Почнемо з кінця. Як усе це "вивожу"? Насправді гріх жалітися. Я постійно порівнюю себе, наприклад, з тим, кому ще важче. Можливо, це не дуже правильно. Але коли ми працюємо у зоні бойових дій, ми насамперед працюємо для піхоти, на підтримку. Ми бачимо, в яких умовах працюють вони.
Нам взагалі гріх жалітись. У нас умовно комфортний бліндаж чи підвал. Ми створюємо там умови для більш-менш комфортної роботи, і жалітися взагалі немає на що. Потім, коли я приїжджаю безпосередньо з позиції, у мене є можливість попрацювати та заробити собі грошей на життя.
Щодо фінансової підтримки від держави мене це взагалі не дуже цікавить. Тому що та компенсація, яку я отримую у себе на основній роботі, трошки вища, ніж те, що платить держава військовим. Це не є першопричиною. І загалом весь "добровольчий двіж" з самого початку був таким, що давав свободу вибору.
Ця свобода вибору була корисна не тільки для людей, які на добровольчих початках долучалися до війська. Вона була корисна ще й тим, що сьогодні, умовно, є дірка в аеророзвідці чи в медичній евакуації на Харківському напрямку, а завтра ця дірка є на Донеччині. Ти не можеш просто взяти лінійний підрозділ, одну бригаду чи батальйон і зняти з одного напрямку. Ба більше, що у нас постійно дефіцит живої сили у порівнянні з живою силою противника.
Добровольці можуть це зробити. Іноді буває таке, що є певна операція, і під неї необхідна допомога в плані ресурсу аеророзвідки. Такі підрозділи добровольців, так звані пірати, якраз можуть домовитись і поїхати на певний напрямок.
Мене все влаштовує, тобто мені від держави нічого не потрібно. Фінансова компенсація не потрібна. УБД, звісно, було б приємно мати. Можливо, колись я матиму його, коли офіційно долучусь до ЗСУ. Станом на зараз питання, що мені потрібні документи чи фінансова підтримка від держави, не стояло.
Ти плануєш офіційно долучатися?
Так.
Чому тобі не сидиться на місці? Тобто ти маєш можливість не воювати, ти зробив вклад як доброволець.
Не "я", а "ми". У нас є певний колектив однодумців, ми знаємо один одного, мабуть, 15 років. Там є люди, які ще до повномасштабного вторгнення служили в армії, брали безпосередню участь у бойових діях. Дехто вже загинув, дехто до цього часу живий, сподіваюся, доживе до кінця цієї війни, і служить в абсолютно різних лінійних підрозділах Сил оборони.
Решта людей, можливо, трошки більше ніж половина, працювали весь цей час як добровольці, тому у нас зараз є декілька профілів аеророзвідки. Ми працюємо з безпілотниками ще з літа 2022 року й, можна сказати, отримували цей досвід самостійно.
Ми одні з перших на нашому напрямку зробили антени для Mavic, коли ще ніхто не думав про це. А у нас був такий запит, щоб можна було умовно сховатись десь і водночас літати, а не стояти десь у посадці та літати умовно з окопу чи бліндажа, щоб можна було покращити дальність і так далі. Завдяки цій свободі дій у нас була можливість розвиватись, бо в армії не завжди є можливість розвиватись через певну кількість завдань та інтенсивність бойових дій.
Повертаючись до запитання, чому мені не сидиться на місці – у мене за ці три роки є певний досвід, якого далеко немає у людей, які можуть долучитись до армії завтра самостійно чи не самостійно, бувши мобілізованими. Є певна користь, яку я ще можу принести цій державі й самому собі насамперед. Тому що війна не зупиняється, як всі ми можемо бачити. Зараз є активні бойові дії на Сумщині, на Харківщині.
Усі думали, що там вже не буде бойових дій, а вони є. Росіяни просуваються по всій лінії фронту. Мені здається, що всі, хто має якийсь досвід, мають або долучатись до війська, або працювати на якихось підприємствах, які можуть покращити стан справ в безпосередньо в армії.
Про мотивацію воювати та ухилянтів
Вже приблизно три роки, як ти їздиш добровольцем, тобто абсолютно свідомо піддаєш своє життя ризику смерті, а за це нічого не отримуєш, і за це нічого не отримують твої рідні. Ти продовжуєш працювати на основній роботі. Що тобою керує?
Мотивація проста. Зараз, можливо, ми не так це все відчуваємо, особливо перебуваючи в умовно тиловому місці, як Київ. Новини, як би це страшно не звучало, вже приїлися. Десь дитина загинула, ти прочитав і погнав далі. Ти так не звертаєш на це увагу. Але мені важко стояти у стороні.
Іноді ти втомлюєшся, коли умовно за кілька діб можеш поспати декілька годин. У тебе немає сил ні на що. Тобі потрібно відпочити, а в тебе немає такої можливості. Але завжди треба думати про те, що комусь ще важче, і хто, якщо не ми?
Нас тут неповні 40 мільйонів. З них ми зібрали якось приблизно мільйон в армію. І більшість не хоче йти воювати. Вони або жертви пропаганди, або ще чогось. Думають про те, як переплисти Тису, і як би жахливо це не звучало, але смішно, якщо вони вмирають, коли намагаються переплисти, замість того, щоб піти на якусь тилову посаду в армію, приносити користь, ще й нищити ворога.
Тому для себе я прийняв рішення, що залишаюся тут весь цей час, беру участь у бойових діях. Якщо не братиму участь в бойових діях, значить піду на роботу кудись в ІТ-сфері, тому що зараз є досить багато посад, професій, які потрібні в армії. Зокрема, думаю, що зможу бути корисним зі своїм досвідом в ІТ. Але мій характер і моє бачення життя не дозволяє мені просто відсиджуватися вдома.
Про адаптацію вдома після бойових
Ти губишся психологічно, коли повертаєшся додому?
Трошки є таке, але я досить швидко вхожу в ритм. Якби в мене не було основної роботи, де я працюю в комп'ютері, то тоді було б важче, а так – я що там працюю в комп'ютері, що тут. Наприклад, приїхав, прокинувся зранку, сів працювати, ввечері відпочиваю або провожу час з родиною. Мені, напевно, трошки легше, тому що я не так сильно переключаюсь. У мене всюди справа приблизно однакова.
До того ж вільний час в умовному тилу я іноді витрачаю на підготовку до того, щоб поїхати знову. Вивчаю нові інструменти, нововведення, які з'явились за 2 тижні – місяць. Адже зараз у сфері БпЛА, якщо ти місяць не залучений активно у весь процес, то потім не зможеш працювати. Все постійно розвивається. Ворог вчиться у нас, ми у нього. Іноді він нас випереджає, іноді ми його. Постійно йде змагання, тому потрібно бути в контексті.
Звісно, Київ ніяк не порівнюється навіть з Харковом чи Сумами. Коли ми працювали у Харкові влітку 2024 року – було важко, тому що ми виїжджали на 2 – 3 дні працювати на позиції. Тоді повертались в Харків, де є всі умови для комфортного життя, війна не так відчувається. Так, іноді КАБи падають, але ти звикаєш до того, що росіяни гатять по місту.
Увечері ти можеш зустрітися з друзями, випити кави, чаю, а буквально через пів години збираєш сумку і їдеш, а ще через 20 хвилин ти вже на позиції, де йдуть інтенсивні бойові дії. Це дуже сильний дисонанс у голові. Мозок не сприймає, що відбувається.
Ба більше, я сам з Харкова, добре знаю всі ці місця. Кудись їздив на дачу, чи на річку купатись, відпочивати, а зараз там йдуть бойові дії. Я приїжджав туди й бачив з дрона територію, яку колись знімав на свій власний дрон. Тепер там обстріли, десь піхота затягується, десь ворожі сили. Тому в Харкові важче бути, ніж у Києві, бо доводиться багато "переключатися", немає часу, щоб забутись, відпочити, а потім "включитись" знову, коли вже їдеш у зону бойових дій.
На Донеччині у цьому сенсі трохи легше, бо ти постійно там перебуваєш, навколо тебе завжди 90% тільки військових. Ти також можеш відпочити, піти в кафе, випити кави, але все одно перебуваєш у цьому військовому контексті. Так трохи простіше.
Яка ситуація на фронті зараз?
Ти був на Харківщині, коли відбувалися бої за її звільнення. Зараз ми знову маємо загрозу того, що Харківщина потрапить під окупацію. Звільнивши її у 2022 році з великими втратами, чому ми знову опинилися у такій ситуації? Що ми робимо не так?
Не можу сказати, що конкретно щось ми робимо не так. У нас банально не вистачає ресурсу для того, щоб не дозволити росіянам зайти сюди, перетнути кордон. Харків, Суми й ще багато міст на Сході – розташовані майже на кордоні з Росією, тому загроза буде постійно. Станом на зараз, якщо не враховувати весь Куп'янський район, то на півночі Харківщини – Липці, Глибоке, Вовчанськ – не так багато захоплено.
Ситуація на Харківщині: дивіться на карті
Чи варто зараз витрачати величезний ресурс для того, щоб вибити звідти Росію? Не знаю, я не військовий експерт. Але мені здається, що те, як відбувається зараз, – грамотне рішення. Неможливо там не залишити нікого, тому що на кордоні хтось має стояти. У нас зараз активні бойові дії на Луганщині, Донеччині, Сумщині. Просто банально не вистачає людей, не вистачає ресурсів, щоб закрити повністю весь кордон.
Але ми чуємо розмови про те, що нібито можна було підготуватися краще, у нас був час. Чи ти належиш до людей, які розуміють, що Харків – це місто на кордоні з Росією?
Одне не заважає іншому. Завжди можна підготуватись краще. Що саме підготувати – не буду уточнювати, бо я все-таки не перебуваю безпосередньо на першій лінії разом з піхотою, піхоті завжди видніше. Зі свого боку можу сказати, що ситуація влітку 2022 року, була максимально важка. Навколо Липців, села Глибоке, Вовчанська – точились дуже жорстокі бої.
Про це мало казали в новинах, але завжди говорю, що якщо ви не чуєте про якийсь напрямок в новинах, то це через титанічні зусилля хлопців, які там стоять. Просто зараз там йдуть бої, вони не закінчуються ніколи. Але, можливо, вони не такі активні й проблемні, як на інших ділянках.
Наприклад, на Сумщині дійсно є проблеми. Поруч із Запоріжжям теж щодня йдуть бої, одне селище переходить з рук в руки. Там кожен день гинуть люди. Але про Запоріжжя ми не чуємо так багато, як про Сумщину. Просто станом на зараз наші хлопці там краще обороняються, чи наступають, ніж, наприклад, ніж на Сумщині.
Тому підготуватися краще можна завжди. Я не хочу критикувати наші оборонні споруди та все інше, маємо, що маємо. Треба працювати з тим, що є зараз. На жаль, Харківщина завжди буде у небезпеці. Думаю, це може змінитися тільки, якщо збільшиться сіра зона, не буде Бєлгородщини, але поки я в це не вірю. Після війни нам треба будувати потужні Збройні Сили, потужну економіку, копати між нами й Бєлгородщиною рів, море – я не знаю. Але загалом ми постійно будемо в небезпеці, як Ізраїль.
Чи може війна закінчитися найближчим часом?
У що ти віриш сьогодні і що тримає твоє "завтра"?
Нічого, насправді. Немає ніякого плану. Мені трошки легше, ніж цивільним, які не дотичні до Сил оборони, бо я розумію ситуацію на фронті. Я усвідомлюю, що завтра війна не закінчиться. Так, можливо, вона закінчиться, а ми просто не помітимо, прокинемось зранку, а там перемир'я чи щось ще, але загалом реальних причин для закінчення війни я особисто не бачу.
Люди хочуть якось планувати своє життя і це абсолютно нормально. Я б теж так хотів, але станом на зараз планувати взагалі не виходить. Живемо одним днем.
Я читала, що першими під час війни ламаються ті, хто думав, що вона ось-ось завершиться. Другими, ті, хто має надію, що вона скоро завершиться, а виживають люди, які взагалі ні на що не сподівалися.
Так, це про євреїв, які були в концтаборах.
Зараз чимало людей сподіваються на перемир'я, що для тебе перемир'я і чи може взагалі воно зараз бути?
Я вважаю, що не маю ніякого права казати, чи потрібно зараз закінчувати війну, підписувати перемир'я, чи ні. Усе через одну просту причину.
Якщо я скажу, що ми не маємо погоджуватись ні на які умови й укладати перемир'я, то в цей самий час десь умовно на Покровському напрямку стоїть піхотинець, йому 30 чи 50 років, неважливо. Він уже місяць сидить у своєму бліндажі й це ще у кращому випадку. До нього не доходить транспорт. Він має 10 кілометрів йти пішки, нести на собі купу всього. Поруч з ним щойно загинули його побратими. Він сам вбив кількох росіян і перебуває у стані шоку. Він 30 днів не спав, нормально не їв, не купався, не ходив в душ.
Думаю, він зі мною посперечається щодо перемир'я, бо в цю конкретну хвилину він би від нього не відмовився.
Я розумію, що якщо подивитись на дії Росії історично, то жодне перемир'я вона не використовувала для того, щоб досягти тривалого миру. Це неможливо, бо це взагалі не про Росію. Наприклад, 9 травня росіяни кричали про триденне перемир'я. На напрямку, де ми працювали, вони штурмували. Тому до них немає ніякої віри, просто жодної.
Єдине, що, мені здається, було б логічним, це те, що сказав в інтерв'ю Андрій Білецький. На його думку, зараз росіян треба повністю виснажити, максимально сточити їхній наступальний потенціал, ресурси, стати в стратегічну оборону й тоді підписувати перемир'я. Але всі розуміють, що зараз Росія намагається захопити якомога більше.
Багато хто каже, що це з останніх сил. Я не вірю в "останні сили", бо так вони воюють вже четвертий рік. У них працює мобілізація, є достатньо техніки. Так, вони беруть снаряди у Північної Кореї, але потенціал у Росії великий. Вони можуть воювати ще довго. У цьому принциповий момент. Тому для мене станом на зараз перемир'я не існує.
Звісно, дуже хочеться, щоб всі перепочили. Ті, хто 3 роки на лінії фронту, – їм хочеться додому. Але їх треба кимось міняти. Це все важкий процес, який зараз, мені здається, ніяк не реалізувати.
Дві обов'язкові умови, щоб війна не повторилась
Є люди, які думають, що після перемир'я ми будемо добре жити, а ти віриш у те, що справді буде спокій?
Я хотів би вірити, що ми зможемо спокійно жити, але поки не бачу плану нашого спокійного подальшого життя. Мені б хотілось, щоб люди, які зараз не живуть війною, маю на увазі тих, хто при владі, – уже думали про те, що нам треба підготуватись до наступного етапу бойових дій. Наша держава має стати більш розвиненою у сфері оборони, а також економічно. Це обов'язкові речі для того, щоб війна не повторилась.
На жаль, я дуже песимістично ставлюсь до всього того, що зараз відбувається. Мені здається, щоб це все змінилось, мають прийти ініціативні люди. Я не буду називати прізвища, але бачу, що коли такі приходять, то через якийсь час їх просто збивають.
На жаль, вони не можуть реалізуватись повністю та реалізувати те, що у них в головах. Дуже багато перспективних людей, які мали певні плани, бачення, як все робиться – просто їдуть з України, бо їм не дають реалізуватись, зокрема виїжджають нелегально.
Важливе звернення до цивільних
Як людина, яка втрачала, яка проходить бойові дії, яка повертається сюди й бачить, що відбувається, чого не вистачає, – що ти хотів би сказати цивільному населенню, яке поки не бачить?
Насправді я часто думаю про те, що якби в мене була можливість їм щось донести, що я сказав би. Я не знаю, якщо чесно. Тому що якщо я їм скажу банальну фразу "готуйтесь", то вони мене проігнорують. Скажуть: "Яке готуйся? Я куплю собі білий квиток, поїду, правильно зроблю" і так далі.
У мене немає ніякого меседжу. Насправді є, але він такий: їм треба просто розвивати себе, своє оточення, цікавитись тим, що відбувається навколо, і намагатись покращити і себе, і своє оточення, і місце, де ви живете. Не треба зупиняти цю еволюцію нашого народу і того, що відбувається навколо вас. Тому що ми не можемо еволюціонувати, на жаль.
Ми вже попереду, наприклад, тієї ж Росії, щодо розвитку населення, чи багатьох інших країн, але ми хочемо розвиватися далі. Будь ласка, не зупиняйте цей розвиток для мене, для ініціативних людей, для тих, хто хоче розвиватися, рости та будувати майбутнє тут або десь ще, але наповнюватися усім цим для того, щоб будувати успішне майбутнє.
Тому що хочеться, щоб ми нарешті в історії прожили хоч трошки більш-менш щасливо, успішно, розвинуто і так далі. Тому меседж такий, що, будь ласка, не зупиняйтеся і розвивайтеся. І дивіться в правильний бік, а не в бік того, де буде навпаки занепад, а не розвиток.

