Сумний травень, який ми забули

08.08.08. 8 серпня 2008 року Росія напала на Грузію. Менш ніж за рік агресор отримає індульгенцію, яка дасть можливість час від часу воювати деінде. Якщо вам цікаво, чому ж росіяни такими стали, шукайте відповідь десь там.

Можна довго казати, що Грузію кинули напризволяще. Можна мірятись, при кому та війна почалась і як завершилась. Та я дивлюсь на тих людей, які зробили вигляд, наче нічого й не сталось. Просто вирішили перезавантажити відносини з Росією.

А сталось це невдовзі, у травні 2009-го.

Нагадаю стан подій. Росія вторглась на територію чужої держави, застосувавши кадрову армію. Зачепилась за певні територіальні надбання. Грузинам, які стояли ошелешені, радила тішитись, що не забрала все. Чи це погано? Так.

Одного з моїх знайомих ця подія застала в Грузії. Туди приїхав, бо раптом звільнилась чудова вакансія з його спеціальності. Політикою дядько, звісно, на той момент не надто цікавився. Приїхав, обжився, попрацював місяць — і тут почалося. Ситуацію він згадує з гумором. Та, думаю, на момент тих подій жартувати йому не дуже хотілось. Зараз поясню, що там за історія така.

На їхній роботі було прийнято виконувати певні показники та ближче до вихідних гучно вибиратись на природу. Взагалі гарна річ. Колективна дегустація алкогольних напоїв із вивченням страв місцевої кухні.

Ймовірно, компанія покращувала демографічний фон Грузії. У Держстаті не уточнював.

Не дивно, що головний спогад у фігуранта — повне розслаблення.

Ще не ті часи, коли телефон щохвилини блимає новим повідомленням із WhatsApp. Інформування не існувало. А тут війна. Еге-гей, всі побігли кудись.

Початок знайомий проспав у стані посталкогольного токсикозу. Його розбудила місцева дівчина, теж учасниця гулянки. Сама перелякана. Повідомила, що «почалось», та сказала негайно пакуватись у машину. Коли у відповідь почула ледь тверезе: «Е-е-е-е», — пригрозила поїхати без нього. До речі, це спрацювало.

Дівчина була налякана не просто так. Грузія сама по собі невеличка, і відпочивати компанія заїхала якнайближче до театру майбутніх бойових дій.

Десь за пару місяців, уже сидячи в Україні, герой-дегустатор зрозумів, чому звільнилась вакансія. Попередній виконавець працював достатньо довго, але тоді зібрав манатки та звалив практично моментально. Передав справи, та й вистачить, літак чекає. Судячи з усього, щось передчував. Або все ж навчився уважно стежити за новинами.

Це були зовсім інші часи.

Зараз будь-хто в компанії друзів просто відкрив би пару телеграм-каналів. Думаю, вже за 20 хвилин мотор автомобіля було б заведено.

Знайомий згодом виїхав за кордон. Тоді пережив війну в Грузії, а згодом і невдалий шлюб, після чого прийняв іслам. Не в тому сенсі, що помер, як можна подумати з огляду на інтернет-сленг 2000-х. Ні, живий. Просто так йому стало затишніше. А ще він досі вдячний тій грузинській дівчині. Хтозна, що б накоїли росіяни, якби зрозуміли, що саме цього українця нікому шукати.

Вибачте за замальовку. Така собі таблетка пам’яті.

Шпигуни йдуть по музеях, усе в порядку.

Росія почала війну, не знаючи її наслідки для себе. І все ж наважилась. Та жодне окуповане село в Грузії не було варте того, що сталось наступного травня. Бо там раптом виявилось, що надпотужній демократії західного світу не так-то й важливі ті села.

Важливо зберегти відносини з Росією.

Потиснути руки, посміхнутись Лаврову. І я зараз кажу не про образу — раптом комусь подобається обійматись із конями.

Весь світ навіть не розумів, що саме відбувається. Від людей, які прийшли до влади у США, залежало головне: як ставитись до агресора, що породив нову війну та забрав чужі території. Звісно, з їхнім рішенням ніхто не сперечався. Не ті часи, знову ж. Та я не можу слухати казочки про «Крим, після якого Путін усвідомив власну безкарність». Ні, вибачте. Ля-ля не за адресою.

Коли він усвідомив, у Криму все було добре. І ще кілька років було.

Той, хто мав стати прокурором, закрив очі заради дружби зі злочинцем. Так останній зрозумів, на що тиснути наступного разу. «Наступний раз», думаю, тоді й почав планувати.

І знову таблетка пам’яті. Одна з новин про сумну травневу зустріч.

Виступаючи на спільній прес-конференції, Сергій Лавров визнав, що «є очевидні розбіжності щодо ситуації на Південному Кавказі», але обидві сторони одностайні в тому, що «потрібно зробити все необхідне, щоб там була стабільність».

Він також додав, що Росія вітала б повернення місії ОБСЄ до Південної Осетії, і заявив, що розбіжності стосовно Грузії ніяк не повинні вплинути на переговори про скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

Хілларі Клінтон підтримала російського колегу. З її слів, наявність розбіжностей в одній сфері не означає, що потрібно перервати діалог з інших питань. Це було б «ознакою старого мислення», заявила Клінтон.

Злочинець у повсякденному житті знає, що його чекає в разі невдачі. Є досвід. Та й карний кодекс ніхто не засекретив, як-не-як.

Як назвати того, хто платить бандиту та жертві водночас?

Однак Росія до травня 2009 року не могла бути впевнена, що дійсно прорахувала кожну можливу відповідь. Утім, нічого страшного. У травні виявилось, що рахувати нічого. Відповіді не буде. Бо, як сказали розумні люди, це було б ознакою старого мислення.

Зате війна в Україні, яку Росія розв’язала далі — мабуть, не старе мислення. Слава Богу.

Тепер наші розвідники загинають пальці, коли Росія вторгнеться до країн Балтії. Листопад? Грудень? Може, у січні? Та, як не крути, мислення точно не старе. Пані Клінтон не дасть збрехати.

Особисто я давно увійшов до клубу прихильників Третьої світової війни. Свою позицію не змінював. І не планую це робити.

Не вміємо «за»? Почнемо «проти», а там як піде.

Бачите, моє мислення також дуже нове. Я б сказав, новітнє. Бо все це — наслідки трагічної зустрічі, де агресору все пробачили, аби лишень нічого не міняти у своєму житті. Дарма це забувають. Це ж наче сусід застрелив вашу дитину, але його не посадили. А навіщо? Це ж нікому буде стригти газон коло церкви.

Та потерпи ти, чого стартуєш. Тупо впадло з ним розбиратись. Що тобі не так?

На цій мажорній ноті, сповненій любові до людства, знову дозволю собі згадати 2008 рік. По-перше, ми зі знайомим саме тоді озвучили решті знайомих свій прогноз — судячи з усього, після Грузії ми наступні. Це не було продуктом складної аналітики. Ніяка ворожка нам не допомагала.

Все просто. У Грузії була гівняна армія та відрізок спільного кордону з РФ.

Якщо не брехати собі, армія в нас тоді була не дуже. Зате відрізок кордону — такий, що важко не помітити його існування. Нещасній Грузії такий кошмар і не снився.

Війни не буде. Тільки морги перевіримо й мішки купимо.

Звісно, багатьом людям висновки здалися кумедними. Так я дізнався, що Грузія взагалі сама винна, а на нас росіянам точно нападати немає жодного сенсу. Ще почув, що з росіянами треба вести справи — тоді не полізуть ніколи.

Нагадаю, це не про час потужного перезавантаження відносин між США та РФ. Російська армія ще воювала.

Звісно, я злопам’ятна людина, тож найбільш затятих критиків запам’ятав. Гірко посміхався, коли 2014-го вже вони бігали, на ходу міняючи штани та політичну позицію. Ясна річ, біда таки прийшла. Інколи треба відпустити віжки та подивитись на самозакоханих дебілів, яких раптом нагнуло їх же відображення у дзеркалі.

Може, мені й не хотілось бути правим. Тоді не мав якихось аналітичних даних, злитих знімків чи OSINT. Вистачило розуміння історичних процесів.

Бо, мабуть, саме тоді пішли перші тріщини по ситих часах, які почались із розпадом СРСР. Коли ворогом цивілізованого світу вважався якийсь мужик в арафатці, що сидить далеко в горах. Коли чужу армію спровокувати міг хіба Джеймс Бонд у виконанні Пірса Броснана. Так гарно жили, наче не тужили. Пробачили Росії Молдову з Придністров’ям, бо то ж коли було. Чечня? Так Росія ж на своїй території.

Губарєвскіс та Стрєлковскіс на підході?

Грузія була першою пробою пера вже не у виконанні Єльцина та Лєбєдя.

За це точно можна було покарати ще ту Росію, яка не встигла перебудувати армію. Ту Росію, яка гралась в імітацію демократії, тому Путін замість обнулення конституції давав президентство Мєдвєдєву.

За що карати? Та хоча б за воєнні злочини. Про них намагались доповідати журналісти, але кожне серйозне звинувачення розбилось об заперечення російського Міноборони. Наприклад, місто Горі. Коли ЗМІ писали про пограбування школи мародерами, яке повністю ігнорувала російська армія — це вже одна стаття Женевської конвенції. А були інциденти набагато гірше, як ви розумієте.

Донт воррі. Містер Конашенков сказав, у Грузії знайшли штаб «Азова» й біолабораторії.

Було що помітити. Не було бажання помічати.

Тепер зовсім інші часи. Росія утворила вісь із Китаєм, Іраном та КНДР. Їх роботу легко помітити. Це чи не єдині держави на планеті, які готуються до світової війни. Їхні економіки синхронізовані. Їхня оборонка доповнює одна одну. Дехто встиг і комбатантів закинути на війну з нами. А дехто — лише інженерні війська. І все одно по-дебільному отримав скандал із двома першими полоненими.

Росіяни знайшли найслабшу ланку в Балтії. Так, уже.

У нас досі популярна думка, нібито Росія не чіпатиме країни НАТО. Бо, бачте, досі вона цього не зробила. Може, й так. Але я притримуюсь іншої думки.

І щось я одного разу таки виявився правим. Хоч сам не радий.

Росія накопичує особовий склад і техніку. Витрачає в Україні малі штурмові групи замість здоровенної орди. Це, як на мене, ознака підготовки до конфлікту. Політично Москва залежить від Пекіна. Тому з товаришем Сі російський президент мав зустрічі і перед окупацією Криму (Сочі, привіт), і перед вторгненням, і перед новими витками ескалації.

До речі, скоро в них чергова зустріч. І не кажіть: «Ой-ой-ой, як же так сталося?».

Росія стала такою давно. Китай — теж. Хто не вірить — нехай подивиться, як після приходу Сі до влади змінились навчання НВАК. Вони вже друге десятиліття готують операцію з висадкою на якийсь острів, про що свідчить характер маневрів. Як думаєте, який це острів? Бо американці вважають, що Тайвань. А раптом це про Шпіцберген насправді.

Росії це дозволили ті, хто рятував її від голоду за десять років до того. Дарма рятували. Було б дешевше бідкатись.

А почалося все в сумному травні 2009-го.