/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F53%2F2e69cbab32f3f6da47801d1c72bbf54c.jpg)
Шість років і один день: чи справді Друга свiтова вiйна завершилася 2 вересня 1945 року
2 вересня 1945 року на американському військовому лінкорі «Міссурі» відбулася церемонія капітуляції Японії перед арміями союзників. Японську делегацію очолив міністр закордонних справ Мамору Шігеміцу та представник генштабу Йошидзіро Умедзу. Генерал Умедзу погодився прибути лише після наполягання імператора Хірохіто. Після п’яти хвилин ганьби японська делегація підписала капітуляцію. Її прийняв командувач американськими військами генерал Макартур, представник СРСР українець генерал Кузьма Дерев'янко, представники Великої Британії, Китаю, Нідерландів, Австралії, Канади, Франції та Нової Зеландії.
В цей день завершилася війна, яка тривала рівно шість років і один день. Проте насправді ситуація дещо складніша. В самій Європі є певні питання щодо датування початку Другої світової війни. Та ж боротьба українців Закарпаття проти союзників Гітлера весною 1939 року опиняється поза хронологічними рамками Другої світової війни. Після 8 травня постріли по усій Європі теж не зупинилися одночасно, але тут все більш менш зрозуміло. Окремі збройні ватаги – це не регулярні війська суверенної держави.
Азійські особливості: війна в джунглях та в океані
В Азії ж ситуація значно складніша. По-перше, активні бойові дії тут тривали з 1937 року, а японська агресія проти Китаю по суті розпочалася ще у 1931 році. Напад на Перл-Харбор це скоріш була квінтесенція агресивної війни й аж ніяк не її початок. А напад нацистської Німеччини на Польщу до війни в Азії має суто теоретичне та символічне відношення.
Не стало все одразу на свої місця й після другого вересня. З самою Японією все було більш менш зрозуміло. Вона була окупована американськими військами. Імператор продовжував царювати, але правив за нього вже не японський уряд, а американська військова окупаційна адміністрація. А от на землях, визволених від Японії на зміну кривавій окупації настали часи суспільних заворушень.
Річ у тім, що японці у своїй війні активно використовували гасла азійського націоналізму і навіть часто расизму (геть білих колонізаторів з Азії). Це сприяло поширенню націоналістичних антиколоніальних рухів у багатьох народів Азії, які були підкорені європейськими чужинцями у ХІХ столітті. Але японська окупація часто виявлялася гіршою за європейську колонізацію, тож у багатьох країнах, зокрема у південно-східній Азії національно визвольні рухи стали антияпонськими та союзними антияпонській коаліції.
Якщо в океанських баталіях домінувала авіація та військово-морські сили союзників – в основному американців та британців, то у важкопрохідних джунглях південно-східної Азії допомога місцевих повстанців, які були добре знайомими з місцевістю стали суттєвим фактором у війні.
Імперії проти місцевих повстанців
Проте після вигнання японців колишні метрополії забажали повернути статус-кво. Тобто залишити ні з чим національні повстанські армії, чиї учасники ризикували своїм життям заради суверенітету своєї Батьківщини, але аж ніяк не за повернення європейським митрополіям їх колоній, що за обставин, які склалися означало реставрацію поневолення їхньої власної вітчизни.
Відзначимо, що у схожій ситуації за підсумками Другої світової війни опинилися й українці – наші землі було окуповано радянською армією, яка відродила довоєнний порядок, в якому не було місця реально суверенній українській державі.
Народам Південно-східної Азії певною мірою пощастило більше, адже у Лондоні й Парижі на відміну від Москви не були готові йти до кінця, відстоюючи своє право на загарбані землі. Велика Британія досить швидко відпустила свої колишні колонії, а от Франція вирішила боротися. Це рішення лише на кілька років відклало проголошення колоніями незалежності й призвело до серії кровопролитних боїв.
Зразком післявоєнної реставрації, мабуть, можна вважати Філіппіни. Щоправда, тут є один нюанс – цей архіпелаг був колонією не європейських імперій, а США, що передбачало свою специфіку. Ще на початку XX століття, коли Сполучені штати фактично відвоювали острови в іспанців їх було оголошено особливою територією, яка неодмінно отримає суверенітет як тільки доведе, що зможе з ним справитися. Паралельно із проголошенням такого формулювання, американські війська розгромили сили національного опору, тож в острів’ян не було іншого вибору окрім як погодитися з таким статусом. Але вже у 1935 році Вашингтон надав чіткий графік та дорожню карту руху Філіппін до незалежності. Навіть було вказано дату – 4 липня 1946 року. Тобто Філіппінам було надано чіткий термін упродовж якого вони мають "виконати домашнє завдання", результатом якого мав стати їх державний суверенітет. Звичайно війна, бойові дії якої відбувалися безпосередньо на островах суттєво ускладнила це завдання. Але від графіка попри суттєві складнощі в економіці, інфраструктурі та суспільстві, було вирішено не відмовлятися. Філіппіни таки стали незалежною державою влітку 1946 року як і було заплановано. Але їх історія – це суттєвий виняток із правила.
Найменше пощастило майбутньому В’єтнаму. Він був розділений на дві зони впливу по 17 паралелі. Північ зайняли китайські війська, а південь – війська європейської коаліції. Франція була окупованою в ході блискавичного наступу німецької армії влітку 1940 року. Нацисти пішли на переговори й погодилися утворити маріонеткову державу на частині французької території (так званий уряд Віші) в надії, що він зможе підкорити собі колоніальну імперію Франції. Проте де-факто французькі війська у колоніях продовжили діяти у союзі з британськими військами, тобто проти Німеччини в Африці та Японії в Азії. Французькі колонії й стали тією Францією, яка залишилася після окупації Парижа, тому ніхто їх просто так віддавати не збирався. Натомість в’єтнамські повстанці теж були досить організованою силою і просто так повертатися під владу метрополії бажання не мали. Тож за цих обставин говорити про мир у Південно-Східній Азії – це видавати бажане за дійсне.
Чи погодилися б воювати в’єтнамці за свою державність, якби знали які випробування їх чекатимуть у наступні три десятиліття – питання риторичне. Рішення було прийняте у 1946 році й врешті в’єтнамці змогли здолати після могутньої японської імперії по черзі Францію, США та КНР. Мабуть, це можна вважати найбільшою звитягою XX століття, але це вже зовсім інша історія.
Так само як В’єтнам була розділена й Корея, лише по 38 паралелі. Тут ситуація була дещо іншою. Корея була окупована Японією ще до Першої світової війни, з якої імперія вранішнього сонця вийшла переможницею, тобто анексію Кореї визнало світове співтовариство. Але корейський спротив у купі із намаганням СРСР зачепитися бодай за щось на далекому сході сприяв деокупації країни й звільнення її від японських військ.
Якщо комусь здалося, що найсумніша доля по завершенні війни спіткала в’єтнамців, то корейці могли б із цим посперечатися. Адже після японської окупації їх чекала окупація радянськими та американськими військами. Про всяк випадок нагадаємо, що в Азії американці та британці вважалися чужинцями, тож порівнювати окупацію Кореї та, наприклад, Нідерландів у4 Європі некоректно. Про особливості радянської окупації коментарі зайві – тоталітарний режим не передбачав альтернатив та напівтонів. Кремль усюди діяв одинаково – жорстоко насаджував свою владу, де лише мав таку можливість.
В результаті було утворено дві Кореї – Республіку Корея на півдні та Корейську народно-демократичну республіку на півночі. Так Корея повторила вже загадану вище дою В’єтнаму, а також Австрії та Німеччини у Європі. І якщо у Європі навіть з агресором Німеччиною надалі все обходилося мирно, то в Азії розділені країни таки стали полігоном нового глобального протистояння. В Азії Холодна війна була не зовсім холодною і некоректно буде сперечатися чия доля виявилася важчою – В’єтнаму який після трьох десятиліть кривавої боротьби таки переміг, об’єднався у єдину державу і навіть побудував суспільство із досить високим за регіональними мірками рівнем добробуту чи Кореї, де війна була короткою, але дуже кровопролитною, а частина народу досі живе в умовах найгіршої форми тоталітаризму, яку лише можна собі уявити. Справедливо буде додати, що Республіка Корея, яка займає південну частину півострова на шлях демократії стала лише у 1980-х роках.
Майбутня найбільша країна регіону (серед тих, які були колоніями до війни) Індонезія теж була змушена воювати за свою незалежність. Її ситуація відрізняється від тієї, яка склалася у на материку тим, що японська окупаційна адміністрація зіткнувшись із місцевим організованим національним та релігійним рухом пішли йому на поступки та погодилися долучати місцевих представників до управління окупованими територіями. Зроблено це було звичайно не з доброї волі, а через опір з яким могли б зіткнутися японці в іншому випадку.
Зрештою зі згоди японського контингенту в кінці серпня 1945 року Індонезію було проголошено незалежною республікою. Цей акт було представлено як доконаний факт перед британським військовим контингентом, який окупував острови після капітуляції Японії, так і перед Амстердамом – довоєнною метрополією, яка сама в цей час була окупована американо-британськими військами. У наступні роки Нідерланди намагалися проводити в регіоні "поліцейські місії", метою яких було якщо не відновлення статусу-кво, то принаймні нав’язування своїх правил гри на територіях колишніх колоній. Проте загроза приходу до влади лівих сил, які підтримував СРСР змусила втрутитися в ситуацію Вашингтон, який підтримав незалежність Індонезії, за винятком лише частини територій, де проживали інші етнічні групи. Так припинила своє існування Голландська Ост-Індія, яка кратно перевищувала за площею "материнську" європейську територію.
Доля Японії: ядерне бомбардування і сталий мир після війни
Парадоксально, але доля Японії могла б виявитися легшою, ніж доля деяких "визволених" країн. Так було б, якби не одне "але" — Японія стала єдиною державою світу проти якої було застосовано ядерну зброю. Важливо відзначити, що насправді ядерне бомбардування було не єдиною екзекуцією під яку потрапило цивільне населення імперії вранішнього сонця. Просто ядерне бомбардування було безпрецедентним і забрало десятки тисяч життів в одну мить, але більше цивільного населення загинуло внаслідок килимових бомбардувань американською авіацією тилових міст спеціальними бомбами із запалювальною сумішшю.
Ці бомбардування зламали японську націю, яку до того ніхто раніше не міг підкорити. Імператор, який веде свій рід від VII століття до нашої ери (тобто одна династія безперервно править країною двадцять сім століть – абсолютний рекорд) закликав своїх підданих не опиратися заради збереження життя перед лицем загрози, якої раніше не знало людство.
В умовах окупації американський уряд реквізував японські технологічні та наукові досягнення, зокрема в галузях розробки біологічної та хімічної зброї. А вже у 1947 році за аналогією із нацистською Німеччиною Вашингтон почав передавати владу до рук місцевого уряду – було прийнято нову конституцію. Щоправда, пройшло все не дуже гладко. СРСР чию думку не враховували ні під час окупації Японії, ні в умовах її припинення, відмовився укладати мирний договір з відновленою Японією (США та більшість інших держав уклали такий договір у 1951 році). Тож де-юре між СРСР та Японією війна так і не завершилася.
Також де-юре за конституцією Японія не має збройних сил, що не заважає їй оснащувати свої "сили цивільної оборони" найсучаснішими зразками озброєнь.
Азія — не Європа
Підсумки війни в Азії відрізняються від європейських не лише тим, що тут війна звершилася восени, а не весною. Ситуація після Другої світової війни в регіоні розгорталася зовсім по-іншому. В першу чергу це зумовлено зовсім іншим статусом-кво перед війною. Європа у міжвоєнний період будувала суспільство на базі ідеалістичних уявлень місцевих та американських інтелектуалів, в той час як Азія залишалася колоніальним придатком, який мав живити ту саму забезпечену Європу ресурсами для втілення її амбітних ідей. Якщо для багатьох країн на кшталт Данії, Нідерландів, Норвегії, Франції війна, що розпочалася першого вересня 1939 року стала вторгненням полчищ пекла у рай, то в Азії війна, яка розгорілася у 1930-ті роки стала лише черговим пекельним актом. Відновити рай набагато легше, ніж погасити пекельне полум’я.
Багато в чому доля ключових азійських країн нагадує українську долю – ми теж не мали власної державності й на наших землях розгорталося справжнє пекло на землі, можливо й гірше, ніж те, яке панувало в Азії. Відтак перемога не принесла мир і злагоду на багатостраждальну українську землю, як і не прийшли вони на більшість азійських земель. Але приклади таких країн як Філіппіни, Тайланд, Бруней, Малайзія доводять, що в історії завжди є альтернативи — й за схожих обставин ситуація у різних країнах може розвиватися геть по різному.

