/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F53%2Fd7f02a15e67d0faa7739f6cda8a35756.jpg)
Горе переможеним: як відбувався та чим закінчився Токiйський трибунал над воєнними злочинцями в Азії
Токійський процес, або Міжнародний воєнний трибунал для Далекого Сходу — суд над японськими воєнними злочинцями, що проходив у Токіо з 3 травня 1946 року по 12 листопада 1948, 2 роки, 5 місяців і 9 днів — і був тривалішим за Нюрнберзький. Обвинувальний висновок у справі 28 головних японських воєнних злочинців було складено від імені США, Китаю, Великої Британії, СРСР, Австралії, Канади, Франції, Нової Зеландії, Нідерландів, Індії та Філіппін. Фокус занурився в деталі Токійського трибуналу.
Пізньою осінню 1948 року в Токіо було винесено 7 смертних вироків для найвищих чиновників колись могутньої Iмперії Вранішнього Сонця. Ще 16 було засуджено до довічного ув’язнення. 23 грудня того ж року смертні вироки були приведені до виконання — шляхом повішення. Колишній прем’єр-міністр Японії генерал Хідекі Тодзьо перед стратою сказав: «Я молюся, щоб божественний імператор продовжував правити в мирі на довгі роки». Так, а чому ж сам імператор Хірохіто не опинився на лаві підсудних? І чи став Токійський процес еталоном справедливого покарання для воєнних злочинців?
Токійський процес тривав понад два з половиною роки і розтягнувся аж на 818 засідань! Але попри такий значний часовий проміжок, що мав би створити умови для ретельного розгляду справи у найдрібніших деталях процес залишив по собі чимало запитань і увійшов в історію як досить неоднозначний. Апогеєм скандалу навколо процесу став суддя-дисидент — представник Індії Радхабінод Пал, один з понад десяти членів трибуналу, який висловив окрему думку, записану аж на 1 235 аркушах.
А судді хто
Суддівську колегію було сформовано з 11 суддів (в результаті замін де-факто суддів, які брали участь у процесі, було більше), кожен з яких представляв окрему країну. В основному це були країни-переможниці, але одне місце було вирішено надати Індії, яка на момент формування трибуналу ще не оголосила свою незалежність. Тобто де-юре це було британське місце, але, щоб уникнути двозначних суджень, суддею було призначено шанованого юриста, який відносився не до колоніальної адміністрації, а саме до місцевого суспільного руху.
Для підвищення легітимності суду в очах міжнародної спільноти важливим було аби серед представників суду був хоча б один азієць. Німеччина на момент приходу в ній до влади нацистів була тісно інтегрована у європейську правову систему. Вона була підписантом кількох конвенцій, які визнавали права людини та регулювали правила ведення війни. Фактично Німеччина стояла біля джерел виникнення міжнародного права європейського зразка. Більшість Азії тоді була тою чи іншою мірою колонізована європейськими країнами, які поширювали свої правові звичаї в регіоні. Певною мірою це стосувалося навіть Китаю з його тисячолітніми традиціями, зокрема й правовими. У Піднебесній вважали й продовжують вважати, що європейці не поширювали, а нав’язували свої права та звичаї в Азії.
Важливо 80 років від капітуляції Японії: роль ядерної зброї та участь українців у цьому етапі Другої світової війниЯпонія, яка мала досвід кількох тисяч років неперервної (на відміну навіть від Китаю, який час від часу захоплювали сусіди, в основному кочівники, які врешті самі асимілювалися, переймаючи китайську, зокрема й правову культуру) державності, природно мала й свою правову традицію. Японці в часи війни уміло використовували європейський колоніалізм у своїх пропагандистських наративах. Вони проголошували, що війна Японії проти європейців та американців є визвольною війною країн Азії проти колонізаторів. Чим була тоді війна японців проти китайців, зрозуміло що пропагандистів ніхто запитувати не наважувався.
Але коли Японія капітулювала восени 1945 року, її військова верхівка заявляла, що японців судять за чужими, нав’язаними ззовні законами. Тобто суд являється не квінтесенцією справедливості, а апогеєм колонізації Азії. Важко сказати чи наявність в суді представників інших найдревніших цивілізацій Азії — китайської та індійської суттєво змінила сприйняття суду. Філіппіни, які теж входили до країн, що формували суд асоціювалися з американською юриспруденцією. Троє з понад десяток суддів представляли США, а очолив трибунал представник Австралії Вільям Флад Вебб. Представник Сполучених Штатів очолив групу прокурорів. Тобто трибунал був не азійським за своєю суттю.
Як це часто буває в таких випадках, суд кожен сприймав як хотів сам. Співчуваючі Iмперії Вранішнього Сонця — як розправу переможців над переможеними, а самі переможці — як прояв справедливості до воєнних злочинців. Правда, мабуть, як завжди лежить десь близько середини, але декілька конкретних запитань до суду є навіть з точки зору європейської правової думки.
За що судили
Звинувачення ґрунтувалося на трьох основних пунктах:
- Злочини проти миру
- Воєнні злочини
- Злочини проти людяності
Проте постає запитання: чи можуть представники країни бути засудженими за злочини, які не визнаються у самій країні? Адже Японія не була підписантом більшості конвенцій, які трактували воєнні злочини та злочини проти людяності, а терміну «агресивна війна» узагалі тоді ще не було. Обвинувачення недаремно намагалося довести, що японське керівництво таємно планувало агресивну війну (саме планування агресивної війни трактувалося як злочини проти миру) ще у 1928 році. Саме тоді було укладено пакт Бріана-Келлога або Паризький пакт, який підписала і Японія. В ньому, зокрема вказувалося, що війна не може бути інструментом міжнародної політики, а усі суперечки підписанти зобов’язувалися розв’язувати мирним шляхом.
Проте Паризький пакт був скоріше декларацією. Крім того, він дозволяв війну з метою самооборони, при цьому не надавши чіткого визначення що таке «самооборона». Врешті саме Японія його й порушила окупувавши Маньчжурію (так званий Мукденський інцидент) у 1931 році. На суді це розглядали як злочин проти миру, проте залишається питання, чому ж провідні держави світу промовчали у 1931 році, коли це було актуально і можливо могло запобігти розгортанню великої війни?
Інше вагоме питання, яке підіймають критики — це вибірковість правосуддя. На лаві підсудних не опинився імператор Хірохіто, який був присутній у якості формального голови на усіх засіданнях інституцій управління імперією, де приймалися рішення про воєнні дії. Один з основних обвинувачених генерал Хадекі Тодзьо на суді засвідчив, що «жоден із японських підданих не міг чинити будь-що спроти волі його імператора». Ці свідчення є яскравим прикладом морально-етичного спліту в якому опинилися японські військові після капітуляції. З однієї сторони вони були повністю віддані імператору, з іншої — опинилися з ним у різних реаліях. Генерал Тодзьо не хотів нашкодити своєму суверену, але по-іншому він просто не міг схарактеризувати статус імператора в Країні Вранішнього Сонця.
Усі розуміли, що імунітет Хірохіто — це політичне рішення без якого була б неможлива капітуляція Японії навіть попри ядерні бомбардування. Але до чого тут тоді правосуддя?
Залишаються відкритими запитання щодо інших винятків, наприклад щодо розробників біологічної та хімічної зброї, яка масово застосовувалася в Китаї, проте пішовши на співпрацю з переможцями вони отримали імунітет.
Суддя-дисидент
Питання лицемірства, расизму та подвійних стандартів підняв навіть один із суддів — представник Індії Радхабінод Пал. У своїй окремій думці він заявив, що неприпустимим є судити японське військове керівництво за злочини, вчинені їх підлеглими в Китаї, але не судити тих хто приймав рішення про килимові бомбардування Японії та застосування ядерної зброї проти мирного населення. Тобто індійський суддя вимагав суду над переможцями у Другій світовій війні. Радхабінод Пал заявив, що колоніальні імперії судять теж агресивну імперію Японію за дії аналогічні до тих, які вчиняли вони ж самі.
Тут заради об’єктивності варто зазначити, що Спеціальний трибунал для Далекого сходу відбувався в момент розпалу Холодної війни та проголошення незалежності Індії, яка дрейфувала до антиамериканського табору.
Як виправдовували військову агресію
Що ж захист? Японські адвокати, розбавлені невеликою групою юристів, привезених зі США апелювали до принципу відсутності зворотної дії законодавства, тобто ніхто не може бути покараний за дії, які на момент їх вчинення не були заборонені законодавством. Адже більшість злочинів у яких звинувачували японське військове керівництво або взагалі ще не були злочинами на час їх вчинення, або не визнавалися злочинами у самій Японії. Щодо тортур над військовополоненими, якими були в основному американці, то захисники намагалися довести, що вище військове командування не мало до цього відношення. Тобто йшла мова про самодіяльність їх підлеглих.
Найцікавішим у позиції захисту було обґрунтування нападу Японії на Китай у 1931 і 1937 роках та американську військову базу Перл-Харбор у 1941 році. Нападом на Китай захисники пояснювали необхідність стримування поширення комунізму в Азії. Цікаво, що менш як за рік після винесення вироків у Китаї таки прийшли до влади комуністи. Тобто в цьому плані ретроспективно можна стверджувати, що японське вторгнення справді відтермінувало перемогу Комуністичної партії Китаю у громадянській війні. От лише на скільки це виправдовує військове вторгнення?
А на США за твердженням захисту Японія нападала аби зберегти свою державність. Станом на 1941 рік вона була затиснута в кільці ворогів і була змушена завдати удару першій аби зберегти хоча б якісь шанси на виживання.
Злочин і покарання
Проте суд не прислухався до аргументів захисту. Було вирішено, що усе, що відбувається в зоні відповідальності вищого військового керівництва стосується його безпосередньо і за злочини вчинені на визначеній території відповідальний воєначальник несе персональну відповідальність. Щодо відсутності визначення «агресивна війна», то французький суддя заявив, що війна загалом порушує загальнолюдські норми моралі, тож керівництво імперії мало це враховувати, коли приймало рішення про агресію.
Щодо участі імператора у процесі, то як обвинувачення, так і захист сором’язливо промовчали. Своє рішення суд виніс 12 листопада 1948 року. За ним сімох звинувачених, яких визнали винними в усіх трьох пунктах обвинувачення було засуджено до страти через повішання, шістнадцятьох обвинувачених було засуджено до довічного позбавлення волі. Двом присудили тривалі терміни ув’язнення, зокрема колишньому послу Японії в СРСР Мамору Шігеміцу.
Смертний вирок було виконано 23 грудня того ж року. Страта відбулася у в’язниці Суґамо, де раніше утримували політичних в’язнів. А от з іншими ув’язненими сталася досить цікава історія. Так Мамору Шігеміцу був помилуваний вже у 1950 році. І навіть згодом став міністром закордонних справ Японії та представляв країну в ООН і на переговорах з СРСР. Решту засуджених до довічного ув’язнення були помилувані до 1956 року. Тож даремно колишні прем’єр-міністри Японії намагалися покінчити життя самогубством перед своїм арештом. Фумімаро Коное зробив це успішно у вересні 1945 року, а от згадуваний вже Хідекі Тодзьо невдало вистрілив собі у груди й таки потрапив на шибеницю.
Важливо Шість років і один день: чи справді Друга свiтова вiйна завершилася 2 вересня 1945 рокуОкрім центрального трибуналу в Токіо в цей час відбувалися різноманітні локальні трибунали в яких окремо виносилися зокрема і смертні вироки щодо чиновників та офіцерів нижчої та середньої ланки, зокрема офіцерів Кваньтунської армії та чиновників окупаційних адміністрацій в Маньчжурії та інших окупованих Японією територіях.
Спеціальний трибунал для Далекого сходу став важливим етапом в історії розвитку міжнародного гуманітарного права та правил ведення війни. Він відрізнявся від Нюрнберзького трибуналу, хоча був побудований на досвіді його організації проведення. Все ж Токійський процес став ще одним прецедентом покарання за воєнні злочини, зокрема за звірства, вчинені окупаційною армією проти цивільних.
Проте його темні сторони все ж кидають надто насичену тінь на увесь процес. Основним висновком, якого можна дійти аналізуючи історію та контекст цього трибуналу — це те що право є породженням політичної доцільності та об’єктивних умов, що склалися в конкретному середовищі на даному історичному етапі. І політична доцільність домінує над об’єктивними правовими нормами. А якщо простіше, то Токійський трибунал став ще одним наочним прикладом давніх приказок та висловів — «горе переможеним» та «переможців не судять».

