Чарлі Кірк та зсув Шапіро

Чарлі Кірк загинув. У США відчувають, що втрвтили цілий символ нового покоління консерваторів. Втім, у нас багато хто зітхає з полегшенням і навіть дозволяє собі відверте зловтішання.

Мовляв, хай там, він був консерватором, скептично ставився до допомоги Україні – то й добре, що його більше немає. Але така реакція лише шкодить. Це емоційна дурість. Це стратегічна катастрофа. Бо Кірк устиг змінитися. Українці цього не помітили, біжучи наввипередки топтатись по труні.

Та це проблема не Кірка, а самих українців.

Смерть застала Чарлі вже іншим. Тим, хто все ж став на наш бік і почав переконувати мільйони американців своїм прикладом. Це насправді помітно, бо на старті повномасштабного вторгнення він виглядав типовим голосом американського ізоляціонізму.

Було дуже боляче бачити, як людина з великою аудиторією називає нашу біду «border dispute» – прикордонним конфліктом.

Це був холодний душ для нас, але справедливий зріз реальності в США: у Вашингтоні справді вистачало людей, готових махнути на нас рукою та іншими частинами тіла. Аби тільки не втягуватись у війну з Росією. Для консервативної аудиторії такий тон здавався природним. Америка насамперед, чужі війни на другому плані.

Зрадник чи наш козак? Проаналізуймо.

У липні 2025 року він усе ще озвучував стриманий скепсис: «I don’t love the idea of sending arms to Ukraine». Неприємно? Так.

Але це був прогрес. Ще не підтримка, але вже не відверта ворожість. Кірк продовжував балансувати між традиційною лінією американських правих і зростаючими настроями суспільства, яке бачило в Україні жертву агресії. Слід зазначити, аргументи підбирав дуже вправно.

Згодом щось змінилося. Ми не знаємо, що саме, і вже ніколи не дізнаємось.

Факт у тому, що Кірк почав говорити не лише про геополітику чи «бюджетні витрати», а й про конкретних українців. Про людську ціну війни. Його риторика ставала особистою, більш емоційною.

Кульмінація настала у вересні. Власне, за день до загибелі він написав: «If we want things to change, it's 100% necessary to politicize the senseless murder of Iryna Zarutska because it was politics that allowed a savage monster with 14 priors to be free on the streets to kill her».

Це вже був не Кірк із 2022 року, який відмахувався від «далекої війни». Це був Кірк, який говорив про українку як про жертву.

Він більше не бачив у нас «чужу країну». Він бачив людей, трагедії яких варто називати. Він зробив те, чого не робили навіть наші медіа: пояснив історію Ірини Заруцької для американців так, щоб її смерть відчувалася не лише як далека новина, а як власний біль.

Думаєте, співпало? Те саме відбулося з його другом та однодумцем – Беном Шапіро. На початку війни він теж був скептиком. Його позиція звучала знайомо: Америка не має нескінченної відповідальності за весь світ, тим паче за конфлікт на іншому континенті.

Панове Грем та Блюменталь, вдалих канікул!

З часом Шапіро змінив риторику. Він не просто почав визнавати правоту України, а й записав інтерв’ю з нашим президентом. І це стало переломним моментом. Один із найбільш популярних консервативних коментаторів Америки, старий друг Кірка, почав говорити з українцями напряму. Відкрив своїй аудиторії, що це не чужа війна, а частина боротьби за свободу.

Таким чином обидва – і Кірк, і Шапіро – стали мостами між Україною та американськими правими. Вони переконували тих, кого найважче переконати.

Чи зробила Україна бодай щось, щоб ці мости з'явилися? Ні.

Чи вона їх цінує? Ось і подивимось.

Бо тут починається найгірше. Український сегмент соцмереж вирішив святкувати смерть Кірка. У кращому разі ви побачите там щось на кшталт «ну й добре». У гіршому – відверту радість, що ще один «ворог» від'їхав. Але це людоїдство.

Америка все одно запам’ятає його як символ. А у нас багато хто замість подяки плює в цю пам’ять.

Може, треба хоч трохи розуміти США? Не ту маячню, яку вам залюбки напишуть люди з пула колишнього USAID. Справжню Америку. Ту, яка відповідає на чиїсь вологі мрії про перемогу Камали справжнім розгромом Демократичної партії.

Чарлі Кірк був далеко не ідеальним. Він сумнівався, змінював думки, йшов до нас дуже повільно. Бен Шапіро так само пройшов довгий шлях. Але вони обидва зробили кроки назустріч нам.

Сьогодні важливо не зруйнувати цей спадок. Навпаки, ми повинні визнати: їхні голоси у США були потрібні нам. Смерть Кірка має викликати радість лише у тих, хто не планує жодного майбутнього з США. А якщо комусь США подобаються лише при адміністрації демократів – нехай не створює своїм чорним ротом негативний образ решті українців.

Російські іпсошники й так зрежисують не одну ботоферму, де юзери з тризубом радітимуть смерті Кірка.

Хоч не ускладнюйте їх викриття такими ж тезами.