Війна в Україні: як виховувати дітей і чому корисно матюкатись — відверта розмова з фахівцем
Війна в Україні: як виховувати дітей і чому корисно матюкатись — відверта розмова з фахівцем

Війна в Україні: як виховувати дітей і чому корисно матюкатись — відверта розмова з фахівцем

Петро Чорноморець: «Я вважаю, що повчати дітей немає сенсу»

Четвертий рік повномасштабної війни в Україні став випробуванням для кожного, але особливо для батьків. Їм доводиться захищати дітей не лише фізично, а й психологічно, шукаючи відповіді на найскладніші запитання. Як говорити з дітьми про війну? Чому важливо не приховувати правду і як зберегти психічну рівновагу в умовах постійного стресу?

ТСН.ua поговорив із Петром Чорноморцем, кандидатом біологічних наук, співзасновником «Змінотворців» та експертом з ментального здоров’я, освіти та системного мислення. У відвертій розмові він розповів, як виховувати нове покоління, чому деякі речі треба просто оплакати та де шукати сили для ефективної діяльності.

Петро Чорноморець

Діти і правда про війну

— Війна в Україні триває вже четвертий рік. Як виховувати дітей у таких умовах, що їм потрібно говорити, як пояснювати те, що відбувається на фоні обстрілів, трагедій та смертей?

— Я вважаю, що люди в будь-якому віці максимально мають знати саме правду про те, як усе відбувається. Треба, щоб діти так чи інакше зрозуміли, що і як відбувається — що таке смерть, що таке ворог, що означає захист і чому він важливий.

Інша справа — складність цієї правди, глибина розуміння, які потреби та які емоції ця правда може зачепити в людині, і чи готова вона в цей момент це опрацювати.

Чи стануть наші діти жорстокими через війну

— Дехто з науковців хвилюється про майбутнє сучасних дітей, мовляв, через війну вони можуть вирости занадто лихими, бездушними і навіть жорстокими. Чи варто нам цього боятися і чи треба з дітьми говорити на цю тему?

— Люди стають злими або добрими за дуже складним механізмом. Перше, що треба розрізнити одразу, — це те, як у людини працюють моральні потреби. Якщо з моральними потребами все погано, то тоді тут питання не у війні, а питання в тому, що так генетично або від народження чомусь склалося у конкретної людини, що у неї моральні потреби не працюють так, як мали б працювати або так, як працюють у більшості.

І з цією людиною, скоріш за все, ніколи не вийде взаємодіяти по-людськи. З нею завжди треба бути насторожі, завжди бути сильним. Мова про антисоціальний розлад особистості, або в інших термінах психопатію, нарцисизм і загалом темну тетраду. Це не питання виховання, ця людина завжди буде небезпечною для інших людей, для будь-якої групи і для соціуму, в якому знаходиться.

Інша справа — це всі інші люди та їх моральні потреби. Це, за різними оцінками, 97-99% людей. Ці люди можуть ставати злими через особистий травматичний досвід, на який накладаються, можливо, ще якісь додаткові наративи.

Тобто виходить, якщо людина росте в підтримуючій сім’ї, якщо її цінують і люблять, якщо їй пропонують у конфліктних ситуаціях якісь адекватні рішення, то злою вона не стане.

Люди стають злими або добрими за дуже складним механізмом

В принципі, за замовчуванням, майже будь-яка людина хоче, щоб все було «по-хорошому». Навіть якщо ми візьмемо людей у в’язниці, то виявиться, що переважна більшість із них хочуть саме «по-хорошому», але вони або не знають як зробити нормально і роблять шопопало, або мають моральну дилему, яку вирішують у неморальний спосіб і потім страждають, або у них є травматичний досвід, через який в певних ситуаціях у них просто зносить дах і тоді вони діють неадекватно.

З цієї точки зору війна в тому вигляді, як вона є для більшості українців, не буде чинником для того, щоб українці ставали злими і поганими. Це або якісь вроджені є передумови, або людина пережила щось дійсно дуже і дуже серйозне.

Якщо ми говоримо про людей, які вийшли з окупації чи полону, то там ці труднощі можливі, але це не про те, що люди погані, а про те, що у них більше травматичного досвіду і це означає, що в якихось соціальних ситуаціях вони можуть починати діяти умовно неадекватно.

Про моральні дилеми та виховання

— А чи потрібно дітей зараз повчати не бути лихими, бездушними, жорстокими?

— Я вважаю, що повчати дітей немає сенсу. Це трішки складніша штука. Базова логіка взаємодії насправді з моральними потребами: коли стається ситуація моральної дилеми, людина опиняється у гострому болі. Вона на розтяжці, де їй і так, і так погано. Якщо ти робиш щось одне, то тобі погано від цього, тому що ти йдеш проти своїх моральних потреб — робиш боляче іншій людині, обманюєш, хитруєш тощо. А якщо ти робиш якось інакше, то тоді виходить, що ти не отримуєш того, що ти хотів.

Коли ми говоримо про повчання, то зазвичай це про що? Це про те, що нам пофіг на те, у якій дилемі дитина опинилася, ми просто навалюємо їй своє розуміння того, що погано, а що добре.

Адекватний підхід виглядає так: ми запитуємо у дитини: а чому? що ти хотів досягнути цією дією, чому тобі так важливо було її зробити? І бачимо, що там, зазвичай, є якісь інші потреби.

Тобто дитина хотіла захиститися, хотіла отримати щось, чого їй не вистачає, бо їй було важливо виглядати класною чи крутою. У неї були якісь важливі потреби, які спровокували її діяти певним чином. І поки вона не знайде хороше рішення для того, щоб задовольнити ці потреби, вона так чи інакше буде регулярно опинятися у цій моральній пастці та знову і знову діяти аморально і відповідно її знову і знову за якісь моменти будуть карати чи засуджувати.

Дитині треба не повчання, а систематичний і дуже ретельний аналіз того, в чому суть кожної конкретної моральної дилеми з пошуком кращих рішень, кращих виходів із цих моральних дилем.

Краще рішення не може звучати так: «ось так треба робити», а «ось так а-та-та робити не треба», або ще гірше «мені пофіг чого ти хотів». Ні. Хороше рішення — це рішення, яке дозволяє вийти із дилеми і задовольнити обидві потреби, які у цій дилемі виглядали як взаємно-альтернативні.

За великим рахунком у нас зараз більшість дорослих так не вміють робити. Тому тут навіть питання не про дітей, а про те, щоб дорослі, які взаємодіють з дітьми, передусім вчителі та інші педагоги, а також батьки навчилися хоча б для себе ці моральні дилеми вирішувати, і тоді вони якось зможуть допомогти дітям.

Адаптація підлітків до нової реальності

— Реальність батьків була однією, а реальність, у якій живуть їхні діти, зовсім інша. Як підлітку вжитися у цій сучасній реальності? Чи є це на вашу думку проблемою?

— Немає готових універсальних рішень — життя занадто складне. Це постійна індивідуальна робота з тестування світу і пошуку кращих рішень. Ми в дитинстві займалися цим, можливо, не дуже усвідомлено, і цим займаються зараз діти та підлітки, десь більш усвідомлено, а десь менше. Так в принципі побудоване життя. А готового рішення для того, що зараз робити підліткам, немає. Тестувати світ і шукати правильні рішення.

Мабуть, для того, щоб знаходити кращі рішення, було б класно знаходити достатньо поміркованих і складних дорослих, які можуть запропонувати різні хороші варіанти цих рішень. Власне ми створили «Змінотворців» для того, щоби підлітки отримали контакт з іншими дорослими, з якими вони, можливо, ніколи би не перетиналися, а тут спілкуються і знаходять від них варіанти відповідей на запитання.

Мотивація та боротьба зі стресом

— Як під час війни людині не втратити мотивацію і де її шукати? Що в умовах війни може стати джерелом для ефективної діяльності?

— Я вважаю, що більшість ситуацій, коли людина каже, що у неї немає мотивації, насправді не про мотивацію. Перший рівень — це втома, стрес і хвороби. Це перше, на що варто звертати увагу. Якщо людині не вистачає мотивації — дивимось: «а чи достатньо я відпочиваю?», і організувати собі більше відпочинку. А що у мене зі стресом? І подивитися, як можна собі допомогти.

От, наприклад, я раптом усвідомив, що у мене помітна частина стресу через те, що я багато за кермом і намагаюсь дістатися на місце якнайшвидше. Коли я це усвідомив, то почав їздити повільніше, більше часу витрачати на дорогу, і замість 5 годин, дістаюсь за 6. Так, на дорогу йде більше часу, але я менше виснажуюсь за кермом — маю менше стресу і відповідно краще почуваюся.

Петро Чорноморець

Тобто зі стресом нам треба щось робити. Особливо зараз під час війни. У нас часто люди, бідкаючись, кажуть: «А у нас війна і нічого не можна зробити». Ні, бляха, розбери свої стреси на конкретні блоки! Після цього виявиться, що пов’язані з війною далеко не всі — може половина, а то й менше. По-друге — навіть ті, що пов’язані з війною, далеко не всі непідконтрольні.

Наприклад, новини можна не читати.

У якихось ситуаціях можна відключати сигнали повітряної тривоги. Особливо, якщо ти кудись поїхав на природу. Люди там продовжують зберігати ці сигнали — психують на відпочинку. Нащо? Ти все одно в лісі, ти все одно з цим нічого не будеш робити. Візьми і відключи на цей час сигнал «повітряна тривога». Увімкнеш, коли повернешся до міста.

Тобто є купа різних речей, завдяки яким можна зменшити вплив стресу. Як от я зробив під час поїздок за кермом.

По кожній із причин стресу треба працювати окремо. Так, ти не прибереш все, можливо, найболючішу частину стресу не прибереш, але можна усунути менш важливу і раптом тобі від цього стане краще.

Отже, якщо людина думає, що їй не вистачає мотивації, то перше, що вона має зробити — це відпочинок, друге — проаналізувати все, що її стресує, і те, що можна, — прибрати. Третє — зробити повноцінний медичний чек-ап, тому що у багатьох людей мотивація — це питання здоров’я. Є якесь хронічне запалення, пролікували його — хлоп — з’явилась мотивація і нормальний емоційний стан. Або усвідомили, що останнім часом харчуєтесь чим попало, а почали їсти кращу їжу — хлоп, і вже нормальний стан. Або людина усвідомила, що взагалі не рухається, почала гуляти кожного дня — хлоп, і вже з’явилася мотивація.

Це найперше, з чим треба працювати. Якщо немає мотивації, то передусім відпрацьовуйте втому, стрес і фізичне здоров’я. Це база.

Про стресостійкість, байдужість та «терапію криком»

— Зараз багатьом бракує стресостійкості. Звідки її брати і чи можна цьому навчитися, наприклад, вмикаючи байдужість?

— Байдужість має занадто складний нейробіологічний механізм і його дуже складно пояснити, не малюючи схему. Загальна ідея така: у деяких випадках байдужість — це окей, але у більшості випадків — це не найкраще рішення.

Якщо ми говоримо про стресостійкість, то повертаємося до того, що стосується мотивації — фізичне здоров’я і достатній відпочинок — це дуже важлива частина.

У роботі зі стресом, я найперше звертаю увагу на те, що нам потрібна не стресостійкість, а для початку прибрати ті тригери стресу, які можна прибрати. Якщо прибрати всі тригери стресу, на які ми можемо впливати, то тоді так може статися, що у нас вже буде достатньо ресурсів, щоб боротися з тими тригерами стресу, які ми прибрати не можемо.

І ще один потужний механізм — це кричати і матюкатися. Тільки не на інших людей, а просто. Якщо виникає будь-яка ситуація, яка викликає стрес, знаходимо місце, де це нікого не зачепить, — і там кричимо і матюкаємося, кидаємося речами і щось ламаємо. Або рвемо старі записники чи скручуємо пластикові пляшки — допомагає у стресовому стані.

Такі активні фізичні дії не мають тривати більше 5-8 хвилин. Тобто прокричались, проматюкались, щось зламали, розірвали чи кинули, а потім видихнули, заспокоїлися і пішли займатися справами.

Про вимоги і спротив

— Читав вашу думку, якщо від людини чогось вимагають, то вона замість збільшення мотивації чи старань, навпаки, вмикає категоричний спротив. Чому так відбувається?

— Це просто такий психічний процес. Ми його не дуже розуміємо, але якщо придивитися, то те саме роблять котики, песики та купа інших тварин. Цей психічний процес, так само, як і всі інші процеси, не є чимось абсолютним. Десь так, як ми говорили про моральну чи будь-яку дилему різних потреб. Так само і тут — це просто ще один психічний процес.

Виходить так, що як тільки починає звучати вимога, одразу виникає один із психічних процесів — спротив. Якщо з протилежного боку знаходиться, наприклад, великий страх не виконати цю вимогу, розуміння, що ця вимога справедлива, усвідомлення, що мені важливо зберегти стосунки, то ти злишся, але виконуєш цю вимогу.

А якщо з протилежного боку немає нічого, тобто є вимога і людина, яка цю вимогу висуває, — «хрін з гори», або ти не віриш, що вимога справедлива і не хочеш її виконувати, то цей додатковий спротив вимогам остаточно перекриває тобі дію. Тобто це додатковий психічний процес, який чомусь є у людини і, принаймні, у деяких ссавців.

Як прийняти, що «як раніше» вже не буде

— Часто чую від людей фразу: «Хочу, щоб все було як раніше, до війни». Чи буде так? І як такій людині переналаштуватися?

— Не буде. Це об’єктивна реальність. Що з цим можна зробити? Перша компонента суто раціональна — собі треба знову і знову нагадувати: так, як було, не буде і зупиняти себе від пошуку фантазій, що це можливо. Бо поки ми будемо залишатися у фантазіях, що може бути якось інакше, смирення, зазвичай, не приходить. Такі фантазії треба обрубувати.

Друга компонента — якщо переживання дуже сильне, то зазвичай смирення не приходить, поки ми його не прогорювали. Тому треба плакати. Або ж горювати якось іще, як людині хочеться в цей момент. Це доведеться зробити для того, щоб змиритися.

Третя компонента — варто розібратися, а що саме там такого було, що я би хотів повернути. Не з серії, «повернути як було колись», а саме які конкретно емоції у мене були раніше, яких зараз не вистачає. Які конкретні потреби були задоволені раніше, які зараз не задовольняються. І з кожною емоцією та конкретною потребою треба працювати окремо.

Наприклад, раніше було відчуття свіжості сприйняття світу. Чому цього відчуття немає зараз? Частково, тому що не відгорювали ті втрати, які вже сталися. Коли відгорюєш втрати, то свіжість сприйняття світу, може повернутися. Частково, тому що є постійний тиск якихось стресових факторів тут і зараз. Значить працюємо зі стресом. Також, щоби відчувати свіжість життя, потрібно достатньо відпочивати, бо якщо ти втомлений, то у тебе немає сили радіти. Також свіжості заважає фокус уваги на тому, що все погано: ми розучилися бачити хороше. Значить треба вчитися бачити хороше.

Нам потрібно розділити те, що ми хочемо, на конкретні окремі елементи — на емоції та потреби, і під кожну шукати свій комплект рішень.

Петро Чорноморець

Роздратування — причина чи привід

— Останні майже чотири роки українців дратують: Путін, війна, ТЦК, а ще необдумані дії влади. Чи не забагато роздратувань падає нам на голову і як у цьому виживати?

— По-перше, повертаємося до конкретних потреб — різні фактори впливають на різні потреби. По-друге, значна частина роздратування, скоріш за все, це не причина, а привід. Тобто основне роздратування у тому, що люди почуваються гостро незахищеними і далі просто починають шукати, на що злитися, на що біситися через те, що вони не захищені. Тут є сенс працювати з потребою в захищеності, для кожного по-своєму. І знову ж таки, розбирати по потребах.

Про роботу з військовими

— Ви працюєте з групою командирів і офіцерів-психологів. А які теми розбираєте? Можете назвати основні напрямки?

— Ми говоримо про мотивацію, про емоційний стан військових, частково про фізичний стан у тій частині, де я можу про це говорити. В принципі, всі ті ж самі теми, просто з фокусом на ті умови, у яких знаходяться військові і на ті можливості, які є у командирів для впливу на цей фактор.

Значна частина проблем військових пов’язана з тим, що командири просто не враховують механізми роботи тіла і механізми роботи психіки. Але коли вони починають це враховувати, то ефективність роботи підрозділів надзвичайно зростає. Просто тут виходить, що працювати треба не на «ефективність за будь-яку ціну», а над психічним і фізичним здоров’ям особового складу, з яких потім і народжується мотивація та ефективність. Тобто фокус уваги має бути трішки інакший.

Петро Чорноморець

Про зміни і повернення до нормальності

— Багато українців кардинально змінилися від початку війни. Хтось втратив інтерес до соціальних мереж, хтось до спілкування, а хтось отримав відразу до усього російського. Як ви гадаєте, чи зможуть люди повернутися до нормального життя, чи через війну воно вже остаточно втрачене?

— Попереднє життя точно не повернеться, воно буде інакшим. Але його можна побудувати кращим. Психічна стабільність передусім є найпершим фундаментом, який треба обов’язково збудувати опираючись на: відпочинок, роботу з фізичним здоров’ям, боротьбу зі стресом. З цього треба починати.

Наприклад, якщо ти в поганому фізичному та емоційному стані, то маєш високий рівень тривоги. Чуєш якийсь тригер — і ти одразу вибухаєш, коли його чуєш. Тому що ти відчуваєш себе катастрофічно незахищеним відносно цього тригера. Якщо ж ти в нормальному психоемоційному стані, і чуєш тригер, ти розумієш, що це потенційно погано або небезпечно, але ти вже здатен проаналізувати: а звідки воно береться?

Говорити українською — це спокійніше, комфортніше і лагідніше, ніж говорити російською.

Щодо тригерів від російської мови, то тут просто треба усвідомити, що людина, яка розмовляє російською, вона травмована. Вона може і хотіла б перейти на українську, але у неї є величезний набір внутрішніх фрустрацій, через які на цю дію у неї чомусь немає ресурсу. Тоді ти з такою людиною починаєш діяти інакше.

Я спілкуюсь з такими людьми українською мовою, але нічого не вимагаю. Цим даю їм відчуття, що вони прийняті, що з ними все в порядку. Зі мною переважна більшість російськомовних людей переходять на українську одразу або з часом. Вони відчувають, що поруч зі мною достатньо безпечно і їм починає хотітися бути зі мною в одному емоційному та культурному полі.

Якщо людина з дитинства російськомовна, то для неї російська мова — зона особистої емоційної безпеки. Коли їй небезпечно, вона тікає в те, що для неї колись було безпечним у дитинстві. І для того, щоб вона перейшла на українську мову, їй треба відчути, що українська краща ніж те, що було у дитинстві, що вона безпечніша.

Виходить, якщо я хочу, щоб поруч зі мною люди переходили на українську мову, я маю для них створити обставини, в яких вони відчувають, що говорити українською — це спокійніше, комфортніше і лагідніше, ніж говорити російською. Вони будуть тікати до мене в українську мову від стресів, які створює Росія і російська мова.

Отже, щоб все це зробити, якщо у мене немає ресурсу, я б не зміг. Якщо я втомлений або фрустрований, то мене теж все починає тригерити.

Те ж саме зі співробітниками ТЦК. Ми розуміємо, що це військові. Велика частина з них, це люди, які насправді воювали, отримали поранення. Вони зробили для захисту країни більше, ніж ти особисто. Вони не можуть демобілізуватися, і найкраще, що вони можуть робити зараз — шукати їнших людей, які будуть захищати Україну.

Якщо ти в ресурсі, ти починаєш адекватніше сприймати все, що відбувається навколо тебе, і будеш іншим людям давати часточку своєї сили. А коли ти не в ресурсі, ти будеш на всіх кидатися або ж від усіх тікати.

Під час війни про щастя не говорять

— Напевне зараз в Україні не знайдеться людини, яка зможе назвати себе щасливою. Як ви вважаєте, що людям потрібно, щоб таким себе відчувати?

— У нас суспільно заборонено відчувати себе щасливим. Це найперша і найголовніша частинка цієї теми. Мені здається, що це занадто ризикована тема для публічного обговорення, у той момент, коли значна частина людей ризикує власним життям на фронті.

Під час війни говорити про щастя, напевно не варто. Але треба говорити про власний ресурс, про піклування про себе з розумінням, що ти частину цього ресурсу будеш віддавати іншим — це мені звучить нормально, а «живу своє найкраще життя», ну для мене цей наратив зараз видається, м’яко кажучи, проблемним.

З іншого боку — це важливо, бо у нас у суспільстві дійсно є ця розтяжка — хтось на фронті, а хтось намагається втекти від стресів, які зараз є, у згаданий режим спротиву. Типу «йдіть ви всі в жопу», а я буду жити своє найкраще життя. Але мені здається, що це не дуже хороший рух, як з точки зору суспільної єдності, так і з точки зору довгострокової політичної перспективи. Тому що невідомо, наскільки безпечним буде світ через 5-10 років.

Зараз така загальна політична ситуація у світі, що, можливо, Україна буде скоро ледь не найбезпечнішим місцем у світі, якщо її вийде відстояти. Жорсткішим може бути протистояння у південно-азійському регіоні, а загалом усюди зараз може «вибухати», по всій планеті.

Тому стратегія: я втечу звідси, щоб жити своє найкраще життя десь в іншому місці, вона проблемна не тільки з патріотичної точки зору і відчуття своєї ідентичності, вона проблемна навіть з точки зору егоїстичної раціональності конкретної людини, тому що не факт, що скоро у світі залишаться місця, куди можна буде втекти. І стратегічно краще відстоювати власну країну, безпеку в якій можна буде достатньою мірою побудувати.

Яке свято 14 вересня 2025 року / © ТСН

Читати публікацію повністю →

Марк Рютте. / © Associated Press

Читати публікацію повністю →

Кім Чен Ин з донькою / © Associated Press

Читати публікацію повністю →

В Одесі вартість житла зросла / © Pixabay

Читати публікацію повністю →

Джерело матеріала
Згадувані персони
loader
loader