Рецензія на фільм “Брудна гра” / Play Dirty

На тижні на стримінговому сервісі Prime Video прем’єрувався комедійний екшн-трилер про пограбування “Брудна гра”, сюжет якого заснований на серії книг “Паркер” американського письменника Дональда Е. Вестлейка. У рецензії нижче будемо розбиратися, що за брудну гру влаштують на екрані та наскільки цікаво за нею спостерігати.

“Брудна гра” / Play Dirty

Жанр комедійний бойовик, трилер про пограбування
Режисер Шейн Блек
У ролях Марк Волберг, Лакіт Стенфілд, Роза Салазар, Тоні Шалуб, Кіган-Майкл Кі, Нат Вулф, Ґретчен Мол, Томас Джейн
Прем’єра Prime Video
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Крутий професійний грабіжник Паркер та його команда провертають чергову справу, і попри те, що злочинців спіткає неприємний форс-мажор, їм таки вдається заволодіти награбованим у кількості $400 тис. Втім, на цьому проблеми Паркера аж ніяк не закінчуються, а скоріше навпаки: зраджений, він щосили намагається помститися та повернути своє. Згодом герой отримує абсолютно неочікувану можливість зірвати найбільший у своєму житті куш.

Паркер став головним героєм переважної більшості романів Дональда Е. Вестлейка, написаних під псевдонімом Річард Старк — можливо, саме тому на початках в проєкт планували залучити більш статусного за Марка Волберга Роберта Дауні-молодшого. А можливо тому, що режисер Шейн Блек раніше працював з актором у “Поцілунку навиліт” (2005) та “Залізній людині 3” — і в обох випадках ця співпраця була по-своєму плідною.

Також відзначимо, що персонаж далеко не вперше сходить зі сторінок романів в площину кіноекрана, зокрема Паркера у різні роки зображали: Лі Марвін в кримінальному трилері “Впритул” (1967), Роберт Дюваль у The Outfit (1973), Мел Гібсон у “Розплаті” (1999) і навіть Джейсон Стейтем у бойовику з по-стейтемівськи прямолінійною назвою “Паркер”.

Новітні пригоди персонажа, зіграного вже Марком Волбергом, становлять не адаптацію якогось конкретного роману Вестлейка, а спираються на загальні елементи книжкового циклу. Паркер і досі непохитний високопрофесійний грабіжник, заради цілі готовий піти на вбивство. Але перш за все в очі впадає те, що актор Волберг просто видає типового Марка Волберга, хіба що трохи жорстокішого, ніж зазвичай. Тож спробуйте ще відрізнити того Паркера, скажімо, від екранного Макса Пейна.

Історія починається з відносно успішного пограбування, за яким відразу слідує зрада — вже на цьому етапі у Волберга повинно було виникнути почуття дежавю, бо кому як не йому знайома подібна ситуація. В кращих традиціях жанру перед глядачем постає чергова команда грабіжників, де у кожного своя чітко визначена роль. Але, звісно ж, щось обов’язково піде не за початково геніальним планом.

Основна проблема “Брудної гри” не у тому, що місцевим злодіям щодо харизми ой як далеко не те що до будь-кого з команди Денні Оушена, а часом навіть Домініка Торетто. І навіть не у тому, що стрічка пропонує стандартний вторинний сюжет про пограбування, практично позбавлений сюрпризів.

Тобто, поки команда рішучих вигадників лишає по собі все більше трупів, причому з досить детальною демонстрацією пошматованих статистів, творці не відмовляють собі в задоволенні попутно видавати жарти. Але разом ці два складники в Шейна Блека уживаються поганенько. Власне, якщо згадати, від різких інтонаційних гойдалок на обидві ноги шкутильгала й попередня робота постановника — “Хижак” зразка 2018 року. І тому буквально через місяць ми будемо дивитися на інопланетного мисливця, виконаного вже зовсім іншими людьми.

В “Брудній грі” є чимала кількість екшн-сцен, з щедрим використанням комп’ютерної графіки. Однак в такі моменти картинка стає помітно замиленою, адже складається враження, що тутешній CGI виринув десь із 2003-го (епізод з ефектним падінням з мотоцикла прямо нагадав аналогічну сцену з “Шибайголови” з Беном Аффлеком, де нам намалювали неправдоподібного Коліна Фаррелла).

При цьому проста і прямолінійна історія насичена абсолютно зайвими елементами, що виконують суто декоративну функцію. Чи то арка чергового опереткового латиноамериканського диктатора, чи гілка Ната Вулфа виглядають відвертими філерами, що лише розтягують хронометраж, в той час, як індіаноджонсівський скарб — черговий порожній, нецікавий макгафін.

З іншого боку, “Брудна гра” цілком здатна задовольнити невибагливі запити, як от перегляд типового стримінгового контенту, що називається, “на тлі”. В цілому ж це одноразова прохідна нісенітниця зі сценарієм від штучного інтелекту. Напівжартівлива витівка, що вивітрюється з голови на фінальних титрах. Стримінгова жувальна гумка практично без смаку. Якщо маєте бажання поглянути на Марка Волберга у якості видатного грабіжника, без жартів, передивіться краще “Пограбування по-італійськи” (2003).