Стефанчук трансформує Цивільний кодекс у «супермаркет правових можливостей». Чи буде дефіцит свободи слова? Юрій Мельник
Стефанчук трансформує Цивільний кодекс у «супермаркет правових можливостей». Чи буде дефіцит свободи слова? Юрій Мельник

Стефанчук трансформує Цивільний кодекс у «супермаркет правових можливостей». Чи буде дефіцит свободи слова? Юрій Мельник

Стефанчук трансформує Цивільний кодекс у «супермаркет правових можливостей». Чи буде дефіцит свободи слова?

Спікер парламенту Руслан Стефанчук зареєстрував законопроєкти, які пропонують масштабні зміни до Цивільного кодексу (№14056 та 14057). Ініціативу підписали майже 190 народних депутатів. Голова Верховної Ради під час збору підписів переконував колег, що це «дерадянізація кодексу» — крок назустріч європейським стандартам. І на різних заходах, зокрема у Верховному суді, скомунікував ці зміни до законодавства як «супермаркет правових можливостей».

Однак після реєстрації законодавчої ініціативи спалахнув скандал. Медіаспільнота зазначила, що запропоновані норми можуть містити ризики для свободи слова і роботи ЗМІ. Голова комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин («Голос») одразу ж відкликав свій підпис, пояснив, що помилився і підписав документ без висновків медіаюристів. Стефанчук пообіцяв долучити до дискусії громадянське суспільство та експертів та провів зустріч з медіаюристами, на якій обговорили законодавчі зміни.

Спікер переконує, що мав на меті осучаснити застарілі норми, адаптувавши їх до викликів цифрової епохи, та забезпечити більш гнучкий і ефективний захист цивільних прав. Співавтори зазначають, що такі зміни до законодавства — це частина зобов'язань України на шляху до ЄС. Проте, як часто буває, основне приховано в деталях. Громадська ініціатива «Голка» проаналізувала положення, які стали об’єктом найгострішої критики.

Реакція медіаспільноти та аналіз ключових загроз

Одна з редакцій, яка критично й оперативно відреагувала на пропозиції законопроєкту №14057, — Bihus.Info. Тут журналісти заявили, що він посилює юридичну відповідальність за критичні публікації та може поставити під ризик саме існування журналістських розслідувань:

«У проєкті пропонують автоматично визнавати недостовірною інформацію, якщо вона не закріплена у судовому вироку, а ще дозволити карати не лише за недостовірні факти, але й просто за суб’єктивну думку. Пропонують навіть дозволити вимагати компенсацій за критику, якщо фігуранту не сподобався тон публікацій».

У Інституті масової інформації також вважають, що законопроєкт несе ризик цензури й містить надмірно жорсткі вимоги до медіа.

Там зауважили, що законопроєкт розширює можливість «попередньої цензури», тобто заборону публікації ще до її виходу у світ, що порушує статтю 10 Європейської Конвенції з прав людини, оскільки як реагування на «порушення особистих прав» пропонується блокувати доступ до матеріалу (наприклад, блокування сторінки онлайн-медіа).

Це може призвести до надмірного тиску на медіа з метою видалити контент, а також до зростання самоцензури і зловживань судовими процесами з боку посадовців чи корпорацій.

«Такі вимоги мають містити гарантії пропорційності, бути вузькотаргетованими, і це має бути крайнім заходом — пріоритет повинен надаватися більш демократичним альтернативам — заходам досудового врегулювання», — вважає юрист Інституту масової інформації Володимир Зеленчук.

Ще одним дуже проблемним моментом законопроєкту, за оцінками Інституту масової інформації, є розширення права на спростування та права на відповідь у медіа.

Тобто будь-яка згадка в медіа про особу означає, що ця особа має право на відповідь, якщо, на думку особи, у публікації порушено її «особисті права». Водночас цю особу можуть навіть не назвати прямо — досить, «щоб з інформації можна було встановити конкретну особу або щоб вона включалася до кола осіб, яких стосується інформація». Право на відповідь пропонується незалежно від провини поширювача й навіть незалежно від достовірності інформації, що зачепила особисте право.

«Це безсумнівно знищить редакційний контроль, професійні стандарти журналістики і перетворить медіа просто на підставки для мікрофонів, які будуть зобов’язані надати ефір будь-кому, хто був згаданий навіть побіжно і непрямо, але хто вважатиме, що згадка в медіа порушує його чи її «особисті права». І цей будь-хто отримає можливість нав’язувати свою версію подій навіть щодо достовірного матеріалу. Це несе величезні загрози для свободи слова і журналістики як професії в цілому», — вважає директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк.

Правозахисниця Валентина Теличенко зазначає: «Складається враження, що автори намагалися захистити можновладців від суспільства, зробивши практично незаконним будь-яке критичне висвітлення їхнього життя та діяльності».

Основний автор законопроєкту Руслан Стефанчук у відповідь на критику запевнив, що «законопроект не передбачає покладання на медіа нових обов’язків чи додаткової відповідальності порівняно з чинним законодавством», і навів власні аргументи. Також спікер парламенту зазначив: «Цей законопроєкт не про медіа. Він про розширення особистих прав кожної людини».

Після хвилі критики законопроєкту з боку медійної спільноти спікер парламенту опублікував розлогий допис із запевненнями, що загрози для свободи слова є уявними. І, позиціонуючи свою відповідь як «не емоції, а аргументи», він спробував спростувати ключові застереження експертів.

Головна теза спікера — «цей законопроєкт не про медіа, він про розширення особистих прав кожної людини». І хоча запропоновані норми стосуються всіх фізичних осіб, їхній практичний вплив буде найвідчутнішим саме на роботу журналістів, розслідувачів і громадських активістів, адже саме вони є інструментом суспільного контролю над владою.

Що ж насправді пропонують законотворці?

Теза Стефанчука №1: «Суди не зможуть забороняти поширення інформації до її публікації... відповідна стаття існує в Цивільному кодексі вже 23 роки».

Це дійсно так, така норма була і є в кодексі. Але, по-перше, її застосування завжди було предметом дискусій і критики. Наприклад, саме за цією нормою колись Медведчук подавав до суду на журналіста Вахтанга Кіпіані та вимагав заборонити друк і розповсюдження його книги «Справа Василя Стуса». І навіть переміг у першій інстанції. Справа тоді набула широкого суспільного резонансу, і вже апеляційний суд став на бік Кіпіані та скасував усі заборони.

А, по-друге, стаття в чинній редакції стосується лише газет, книг, кінофільмів, теле-, радіопередач. І це не дивно, згадуючи рік прийняття кодексу.

Нова редакція прямо й детально прописує сучасні канали поширення інформації: веб-сайти, сторінки у соціальних мережах, канали месенджерів.

Тобто тепер суди зможуть блокувати доступ до інформації, яка комусь не подобається. І як у ситуації зі справами, що не викликатимуть такого інтересу з боку суспільства, спрацює судова влада, невідомо.

Теза №2: «Спростування це не відповідальність, а спосіб захисту... нових обов’язків для медіа тут немає».

Нові законодавчі ініціативи щодо статті 277 Цивільного кодексу про спростування недостовірної інформації здебільшого справді дублюють напрацювання судової практики, зокрема постанову Пленуму Верховного суду 2009 року.

Також у законопроєкті зазначається, що особливості спростування недостовірної інформації встановлюються законом, відсилаючи до статті 43 Закону України «Про медіа», яка серед іншого передбачає випадки, коли суб’єкт у сфері медіа має право відмовити в поширенні спростування або відповіді. Не зовсім зрозумілою є необхідність такого дублювання вже існуючих у різних джерелах норм.

Натомість є питання, які не врегульовані чинним законодавством. Наприклад, коли журналісти вже спростували інформацію, бо їх це зобов’язав зробити суд, а потім це рішення скасовано у вищій інстанції, то права журналістів ніяк не відновлюються у частині спростування.

Теза №3: «Законопроєкт не обмежує журналістські розслідування... мова йде лише про те, що особу не слід називати винною».

Тут відбувається підміна понять. Презумпція невинуватості — це передусім фундаментальний принцип кримінального права, який захищає особу від покарання державою без доведеної вини. Мета журналістського розслідування — не «назвати винним», а інформувати суспільство про факти, що становлять суспільний інтерес.

Законопроєкт же додає формулювання, яке може стати небезпечним важелем тиску на пресу. Мова про зміни у частині 2 статті 277, де недостовірною оголошується інформація, що «порушує презумпцію невинуватості».

І це в певному сенсі юридичний абсурд, оскільки інформація, яка «порушує презумпцію невинуватості», не завжди є недостовірною. Вона може бути цілком правдивою і достовірною, але стосуватися, наприклад, обставин кримінального провадження до винесення вироку.

Однак тут варто зауважити, що існує навіть відповідна судова практика, де інформація визнається недостовірною саме через порушення презумпції невинуватості. Але така практика не є сталою, а сам факт поширення інформації, що порушує презумпцію невинуватості, не є визначальним.

Додавання зазначеної норми в чинне законодавство може надати героям журналістських розслідувань додаткову підставу для судових позовів і створити «презумпцію винуватості» для журналістів, які будуть змушені витрачати надмірні ресурси на судовий захист і доведення фактів.

Наприклад, журналіст, який оприлюднив факти про те, що статки чиновника, підозрюваного у кримінальному провадженні, можуть мати незаконне походження, буде змушений спростовувати цю інформацію на тій підставі, що вироку ще немає.

Отже, старий механізм спростування в поєднанні з новими визначеннями може перетворитися на інструмент тиску.

Теза №4: «Право на відповідь... не створює ризиків для журналістів».

Саме по собі право на відповідь є цивілізованим механізмом. Ризик полягає не в ньому, а в його використанні в комплексі з іншими нормами. Коли редакція змушена відбиватися від позовів про «порушення презумпції невинуватості» та «образу оціночними судженнями», вимога публікувати розлогу «відповідь» фігуранта стає ще одним елементом юридичного та фінансового тиску на незалежні ЗМІ.

Теза №5: «Право на забуття» зумовлено євроінтеграцією та передбачає баланс із суспільним інтересом».

Так, «право на забуття» походить з європейського законодавства (GDPR — «Загальний регламент про захист»). Проте в ЄС його застосування супроводжується роками судової практики, яка чітко розмежовує приватних осіб і публічних діячів, чия минула діяльність становить суспільний інтерес.

В українському законопроєкті «необхідність забезпечення балансу» встановлено обмеженнями, за якими цим правом не можна скористатися:

  • якщо персональні дані необхідні для здійснення права на свободу думки і слова та вільне вираження своїх поглядів і переконань;
  • стосуються посадової, службової або іншої публічної особи, якщо така інформація пов’язана із виконанням нею своїх посадових, службових обов’язків або суспільних функцій.

Проте на практиці такі запобіжники можуть мати лише декларативну функцію, оскільки вони сформульовані досить широко та можуть піддаватися маніпуляціям. Наприклад, незрозуміло, чи зможе скористатись посадова особа таким правом на забуття після того, як припинить виконувати свої обов’язки. А в умовах української судової системи, де баланс часто залежить від конкретного судді, норма може перетворитися на інструмент для політиків, які зможуть «зачищати» свою біографію від згадок про корупцію, скандали та непопулярні рішення.

Теза №6: «Щодо компенсації за оціночне судження... законопроєкт не передбачає нових обов’язків».

Знову ж таки формально норма існує давно у згаданій постанові Пленуму Верховного суду, але прописана вона доволі розмито. Хоча практика Європейського суду з прав людини наголошує, що свобода вибору форми висловлювання захищена Конвенцією про свободу слова і може бути жорсткою, різкою та навіть шокуючою. Тому всю поширену інформацію потрібно оцінювати лише в комплексі та враховувати мету публікації, суспільний інтерес і статус особи, про яку йдеться в новині.

Загалом побоювання медіа та активістів, що це збільшить кількість судових позовів до них, не безпідставні. Що своєю чергою матиме «охолоджувальний ефект», оскільки редакції будуть змушені вдаватися до самоцензури, уникаючи будь-якої гострої, але справедливої критики на адресу можновладців.

Цивільний кодекс — це те, що стосується кожного громадянина. І запропоновані законопроєктом зміни стосуються не лише свободи слова, а й евтаназії, абортів і навіть особистої геральдики. Тому всі ці зміни однозначно потребують глибшого вивчення та обговорення. З легкої руки Стефанчука уже скасували Господарський кодекс, що відкрило двері фахівцям із роздержавлення для заволодіння майном держави у позаприватизаційний спосіб (проєкт6013).

Тому ситуація, коли за метою модернізації законодавства можуть приховуватися хоч якісь механізми для посилення тиску на свободу слова та ЗМІ, недопустима та має бути усунута.

Тим паче що нинішній парламент уже має «жовту картку», оскільки зовсім нещодавно схожим швидким гамбітом намагався обмежити роботу антикорупційних органів.

Без прозорого та фахового обговорення «супермаркет правових можливостей» ризикує перетворитися на знаряддя для боротьби з невигідною правдою. І дуже добре, що таке обговорення вже розпочалося: під час написання статті відбулася зустріч робочої групи за участі спікера парламенту, медіаюристів, нардепів та експертів зі свободи слова. На цій зустрічі вдалося опрацювати всі зауваження та пропозиції та досягнути домовленостей щодо їх подання у вигляді правок разом із головою Верховної Ради. Перед другим читанням закону домовилися провести ще одну зустріч, аби узгодити всі деталі. Подивимося на результат.

Джерело матеріала
loader
loader