Не монголи: хто насправді розвалив Київську Русь

Київська Русь пережила свій занепад після Ярослава Мудрого. Київержава втратила єдність через міжусобиці, слабку владу та напади половців.

Київська Русь, яка досягла зеніту могутності за часів Ярослава Мудрого, була однією з найбільших держав Європи. Проте після його смерті держава почала стрімко руйнуватися. Велична країна не зникла миттєво, проте внутрішні суперечності, постійні братовбивчі війни за престол та зовнішні вторгнення призвели до її роздроблення на окремі князівства й остаточно знищили її централізовану єдність. Главред розповість більш детально.

Золотий вік Ярослава Мудрого

Як розповідають на каналі "Базована історія", період найбільшого розквіту Русі припадає на правління Ярослава Мудрого (1019–1054). Він зміцнив державу, розбудував Київ та утвердив Русь на міжнародній арені через активну шлюбну дипломатію. Шлюби його дітей (Анна Ярославна — з королем Франції, для прикладу) пов’язали Русь із правлячими родинами всієї Європи та збільшили її вплив.

Проте під час свого правління, після перемоги над братом Мстиславом, Ярослав мусив фактично поділити державу, що посилило позиції регіональних еліт.

Внутрішній розкол держави

Головна причина внутрішнього занепаду — міжусобні війни між князями.

Провал системи наслідування

Після своєї смерті Ярослав залишив заповіт, згідно з яким установлювалася система наслідування за старшинством. Старший син мав сидіти в Києві, а молодші — у менш значущих князівствах. Така система мала запобігти війнам, проте лише їх посилила. Вона спричинила постійні переміщення князів, які не встигали вкорінитися у своїх володіннях, і розпалювала жадобу до київського престолу.

Криза Тріумвірату та київські повстання

Сини Ярослава — Ізяслав, Святослав та Всеволод — утворили Тріумвірат для спільного правління, проте не змогли забезпечити його стабільність. Слабкість Ізяслава призвела до масового повстання киян 1068 року, під час якого князя вигнали з міста — це яскрава демонстрація нестійкості центральної влади.

Любецький з’їзд і принцип "отчин"

1097 року князі під керівництвом Володимира Мономаха зібралися на Любецькому з’їзді, щоб припинити міжусобиці. Вони ухвалили принцип родового володіння — "кожен хай держить свою отчину". Тимчасово це припинило війни, але в довгостроковій перспективі стало юридичним підґрунтям політичної роздробленості й закріпило право князів та їхніх нащадків на володіння окремими землями.

Відео про причини занепаду Київської Русі можна переглянути тут:

Каталізатори зовнішньої агресії

Внутрішню слабкість держави посилили постійні зовнішні загрози, які виснажували Русь.

У середині XI століття на південних кордонах з’явилися половці. Вони стали постійною військовою загрозою, що вимагала від Русі величезних людських і матеріальних ресурсів. У 1068 році половці розгромили Ярославичів на річці Альті. Лише завдяки військовому таланту Володимира Мономаха вдалося організувати успішні походи проти половців і відкинути їх від руських кордонів (хоч і тимчасово).

Остаточний крах

Після смерті сина Мономаха — Мстислава Великого (1132), який ще утримував єдність, процес розпаду Київської Русі став незворотним. Регіональні князі, влада яких була закріплена принципом "отчин", перестали визнавати авторитет Києва.

Русь, яка була складною, територіально різнорідною державою з різним етнічним складом та рівнем розвитку її частин, уже не могла утримувати єдність лише за допомогою сили, зброї та особистого авторитету київського князя.

До розколу єдиної Київської держави на низку незалежних князівств призвели міжусобні війни, відсутність чіткого спадкового права, слабкість центральної влади, економічна роз’єднаність регіонів і постійна зовнішня загроза. Фактично феодальна роздробленість стала кінцем великої імперії та відкрила шлях монгольській навалі.

Вас може зацікавити: