Реформа науки в університетах: від виживання — до співтворення майбутнього
Реформа науки в університетах: від виживання — до співтворення майбутнього

Реформа науки в університетах: від виживання — до співтворення майбутнього

Реформа науки в університетах: від виживання — до співтворення майбутнього

В Україні активно обговорюють оновлення системи освіти, інновації та технологічний прорив. Водночас зростає тривога через демографічні зміни та падіння кількості абітурієнтів. На цьому тлі дедалі частіше порушується болюче й суперечливе питання — чи варто скорочувати кількість університетів? Це обговорення викликає серйозний резонанс у суспільстві: з одного боку, менше студентів, з іншого — університети є осередками науки, регіонального розвитку й інтелектуального потенціалу країни.

Скорочується не лише кількість абітурієнтів, а й науково-педагогічних працівників (НПП). Це не просто викладачі. Це люди, які здатні не лише навчати, а й створювати нові знання, технології, проводити дослідження. Їхня роль у науково-технічному розвитку України сьогодні — критично важлива. І війна з Росією лише підтвердила це: ми потребуємо фахівців, здатних не просто повторювати готові формули, а створювати інноваційні рішення для оборони, безпеки та майбутнього країни.

Україні потрібні сильні університети — не формальні заклади з аудиторним навантаженням і шаблонними програмами, а простори співпраці, досліджень, інтелектуального прориву. І для цього необхідно переосмислити саму суть науково-педагогічної роботи. Це має бути не механічне поєднання лекцій і паперової науки, а справжнє «навчання через дослідження» — формат, який дає студенту сенс, а країні — розвиток.

Стартові умови

Технологічний прорив неможливий без STEM-освіти — від школи до аспірантури. Без цього у нас не буде висококваліфікованих інженерів для оборонної промисловості з гарними базовими знаннями математики, фізики, біології та дослідницькими навичками.

Українські фізики у CERN і в школах: наука, якою варто пишатися

Хоча всі визнають стратегічне значення STEM-освіти для технологічного суверенітету, на практиці ми скорочуємо години фізики в школах, ще й «ховаємо» її в «інтегровані» курси з природничих наук. Результат відомий: на природничі факультети 2024 року вступили лише 2,43% від загального набору. В аспірантурі ситуація дещо краща, але все одно значно менше, ніж у країнах-лідерах інноваційного розвитку. І цей тунель, що звужується ще в школі, дуже важко перебудувати.

Фінансування наукище одна критична точка. За оцінками Інституту стратегічних досліджень при президентові, недофінансування цієї сфери досягло «помаранчевої зони ризику» — вона єдина серед інших складових інвестиційно-інноваційної безпеки. Без ресурсів немає досліджень і розвитку. Українські університети майже не присутні у провідних рейтингах ARWU, QS і THE, значна частина індикаторів яких пов’язана з наукою. Університети у світі проводять навчання на 50% через дослідження і 50% через аудиторні лекції та семінари. В Україні трапляються яскраві приклади, зокрема в СумДУ, в якому показник якості досліджень в THE на рівні дослідницького університету в Карлсруе, Німеччина (166 рейтинг). Проте це радше результат місцевого менеджменту, а не системної державної політики.

В українських університетах працює майже 104 тисячі НПП. Близько 60 тисяч мають ступінь кандидата, понад 19 тисяч — доктора наук. Це колосальний науковий потенціал. Водночас тільки 4,7 тисячі кандидатів і 2 тисячі докторів наук задіяні у виконанні наукових досліджень і розробок (за статистичною інформацією «Наука, технології та інновації»). Для порівняння: в НАН України станом на 01.01.2025 — 6,5 тисячі кандидатів наук та 2,3 тисячі докторів наук.

Решта не відображається у державних звітах чи міжнародних порівняннях. У природничих науках працює лише близько п’ятої частини дослідників з університетів. Коли десятки тисяч викладачів публікують роботи, але не входять до офіційної статистики досліджень, країна недооцінює власну науку. Керівництво університетів не захищає і не розвиває наявний потенціал у повному обсязі. У підсумку втрачаємо великі гранти, партнерства та нормальний вхід студентів у дослідження. Масштабні спільні проєкти лишаються радше винятком, ніж правилом.

Для порівняння: в ЄС працюють більш як 50 масштабних дослідницьких інфраструктур, більш як 50 Європейських партнерств націлених на подолання викликів та більш як 50 кластерів досконалості за участю університетів.

А що у потужних у науковому плані сусідів у Європі?

Німеччина близька Україні і за досвідом, що отримали понад 1 мільйон біженців, і за влаштуванням науки. Дослідження проводяться як у ЗВО, так і в наукових товариствах, таких як Макса Планка (фундаментальні науки), Лейбніца (фундаментальні та прикладні науки), Гельмгольца (асоціація центрів великих дослідницьких інфраструктур) та Фраунгофера (науково-інноваційна співпраця з промисловістю). Університети поєднують освіту, науку й вплив на суспільство.

2005 року звернули увагу, що незважаючи на економічні успіхи жоден німецький університет не увійшов до топ-100 рейтингу ARWU. Були деталізовані такі проблеми: розподіл коштів був майже однаковий, незалежно від досягнень; наукова «важка техніка» стояла поза університетами — у товариствах Макса Планка, Гельмгольца, Лейбніца; слабке стратегічне керівництво у ректоратів вишами, боязнь «асиметрії» розвитку в уряді. Під «асиметрією» мається на увазі відхід від принципу «усім порівну» до підходу «найкращим більше можливостей і відповідальності».

Як результат виші поволі перетворювалися на «великі школи». Викладачі були перевантажені: від них чекали проривів у науці, але не давали ні часу, ні ресурсів. І головне — не було конкуренції: ніхто не змагався за найсильніші ідеї, групи, лідерство. «Ми маємо блискучі острови науки, але мертве море в університетах».

Саме з цього діагнозу й народилася реформа 2005–2006 років. Відповіддю стала Ініціатива досконалості. Вона зосередилася на трьох інструментах: докторські школи, міждисциплінарні кластери довкола проривних тем, інституційні стратегії для перетворення університетів на дослідницькі центри.

Відбір був жорстким і багатоступеневим із міжнародним рецензуванням. Результати з’явилися швидко. Система відмовилася від штучної «рівності» й прийняла конкуренцію. Університети на кшталт LMU Мюнхен, TU Мюнхена та Гайдельберга виросли до глобальної видимості. Ректорат став центром стратегування, а міжнародна мобільність суттєво зросла.

Інвестиції в університетські дослідження збільшувалися приблизно на 5% щороку як у базовому, так і в конкурсному фінансуванні. Паралельно уряд уклав із науковими товариствами Пакт про дослідження та інновації: держава щороку підвищувала підтримку (щонайменше на 3%, у 2011–2015 роках — до 5%), наукові організації гарантували результати з незалежною міжнародною оцінкою. Розширення автономії допомогло концентрувати ресурси на найперспективніших напрямках.

2019 року стартувала Exzellenzstrategie — другий етап із більшою кількістю кластерів, можливістю спільних заявок консорціумів і багаторічною підтримкою. Які це дає результати, видно на прикладі університетів LMU та TU Мюнхена — вони представлені в чотирьох Кластерах досконалості разом з науковими інститутами Макса Планка та Гельмгольца.

Мережу університетів масово не скорочували — їм дали фінанси, довіру та час довести цінність. Німці зробили неможливе: переконали суспільство, що підтримка наукице не про еліти, а про гідність та свободу науки. І що університетце не просто місце навчання, а місце, де твориться майбутнє. На виході — десять німецьких університетів у топ-100 за грантами Horizon Europe 2023 року, високі позиції за грантами ERC. Додалися й Нобелі 2022–2023 років із подвійними афіляціями університетів та інститутів Макса Планка.

Скорочення ЗВО найпростіша відповідь на демографію, але не єдина

Попри війну, університети продовжують навчати й досліджувати, відкривають нові програми, працюють із партнерами. Кадровий потенціал у закладах вищої освіти зберігся і є значним. Частина науково-педагогічних працівників із державних університетів тимчасово працюють і в Європі. Потрібні механізми, що повернуть дослідників, які виїхали, для участі у спільних проєктах і залучити талановитих вчених, що нині працюють поза офіційними інституціями, але зберігають мотивацію і потенціал.

Скорочення мережі університетів спокуслива відповідь на падіння кількості студентів, демографію та переїзд за кордон від війни. Але це відповідь для університетів, що замкнені на функцію «великої школи». Якщо дивитися на університети, як на місце творення нових знань, проведення досліджень та інновацій, то така відповідь є наративом агресора, а не державника. Ми говоримо про інноваційний розвиток, але не підтримуємо науку; втрачаємо вчених і готові скоротити науково-педагогічних працівників, а тим, хто лишається, не створюємо умов для цільової наукової роботи. Наука й наукова освіта — не розкіш і не тягар для бюджету. Це ресурс розвитку. Якщо не змінити фінансування та організацію університетської науки та освіти, то невдовзі не буде студентів взагалі. Якщо ж змінити логіку, університети з меншими наборами не зникатимуть, а набуватимуть ваги як дослідницькі вузли в національній екосистемі.

Скільки українських учнів хотіли б виїхати за кордон після школи — опитування

Замість арифметики скорочень треба перейти до змістовної архітектури: університети, наукові інститути, бізнес і держсектор мають об’єднуватися у тематичні спільноти довкола реальних викликів — оборона й безпека, відбудова та матеріали, енергетика, здоров’я, агробіотехнології. У такій моделі вирішальним стає не статус установи, а спроможність команди: спільні лабораторії, спільні наукові програми, спільні керівництва в аспірантурі (co-supervision). Саме кластерний формат перетворює розрізнені зусилля на видимі результати — коли одна інфраструктура працює на багато команд, а одна ідея швидко проходить шлях від гіпотези до прототипу.

Ключ — повернути університетам час і сенс для науки, щоб НПП мали захищене дослідницьке вікно, а не виконували наукову роботу «між парами». Створені Докторські школи мають стати рушієм змін: не як перелік курсів, а як навчання через дослідження з чіткими віхами та відкритими результатами. Тоді студенти отримують не лише знання, а й причетність до реальних відкриттів, і це утримує таланти в Україні краще за будь-які гасла.

Просте перенесення табличок із назвою інституту під університетський дах може тільки зруйнувати соціальний капітал, а не створити науку. Створює її культура співпраці, конкуренція ідей та прозорі правила: доступ до спільної інфраструктури, угоди про спільну підготовку аспірантів, публічні результати досліджень. Наукові інститути Національних академій наук будуть першими, які нададуть необхідну допомогу та участь у спільних проєктах. Цю культуру можна будувати навіть під час війни — і саме вона дає шанс не просто зберегти університети, а зробити їх опорними пунктами відбудови та зростання.

Звичайно, обговорення зміни старої парадигми та прийняття рішень має бути відкритим і партнерським. Для цього слід відмовитися від практики творення «правил для мільйонів» як «божественної роботи», ухвалених без залучення тих, кого вони стосуються. Майданчик Національної ради з питань розвитку науки та технологій передбачено законодавством для такого обговорення між урядом, науковою спільнотою, місцевими громадами та університетами й прийняття спільного рішення.

Питання не у фінансуванні вищої освіти, а в її організації та меті. Тобто університетце велика школа чи місце для спільних досліджень та інновації? Це навчання через аудиторію чи навчання через спільну роботу з вченими та інноваторами? Те, що така зміна парадигми можлива, показує, наприклад, досвід СумДУ та КАУ.

У Німеччині до 2005 року університети й за значного фінансування ставали тільки «великими школами», без суттєвої наукової та інноваційної компоненти. Механічне скорочення університетів призведе до скорочення висококваліфікованих НПП, на підготовку яких держава витратила значні кошти.

Кошти для університетів з України на сьогодні — це питання менеджменту та відповідності стратегії цілям побудови європейського дослідницького простору ERA — участь у міжнародних партнерствах для подолання викликів та кластерах досконалості університетів. Замість політики згортання нам потрібна політика концентрації: менше говорити про кількість студентів і більше — про якість досліджень, середовище для вчених і спроможність працювати в міжнародній мережі. І тут можуть допомогти науково-педагогічні працівники, які роками лишалися «невидимими», захованими за аудиторним навантаженням і звітами. Кластерна модель, спільні лабораторії та докторські школи дають їм шанс показати реальний науковий потенціал: долучитися до  проєктів, вести аспірантів у сильних командах, створювати результати, які бачить країна й світ. Коли університет повертає собі роль виробника знання, питання «навіщо нам їх стільки?» зникає саме собою: кожен, хто додає до спільного результату, стає необхідним — і нарешті видимим. Наш головний ресурс — люди й команди. Завдання держави — зробити їхню працю видимою та стабільно підтриманою.

Джерело матеріала
loader
loader