Володимир Ращук - про муштрування колег в кадрі, цивільних і військових та що розчулює і болить
Володимир Ращук - про муштрування колег в кадрі, цивільних і військових та що розчулює і болить

Володимир Ращук - про муштрування колег в кадрі, цивільних і військових та що розчулює і болить

Володимир Ращук пішов захищати країну з перших днів повномасштабної війни. Нині він – офіцер 3-го батальйону «Свобода» Бригади наступу НГУ «Рубіж».

Між ротаціями актор встигає зніматися у кіно і каже, що йому, як і раніше, так само хочеться творчості. Зараз у кінотеатрах йде екшн «Каховський об’єкт», де Володимир грає військового з позивним «Джміль». А 30 жовтня за його участю виходить комедія «Батьківські збори». 

В інтерв’ю Коротко про Володимир Ращук розповів, які ролі йому хочеться грати, чому на знімальному майданчику береться ще й консультувати інших акторів у військовій справі, про прірву між військовими та цивільними і що з цим робити, що відчуває, коли приїжджає зі служби до Києва, що його може розчулити та найважливішу подію у їхньому житті з дружиною, акторкою Вікторією Білан-Ращук – народження сина. 

Хочеться різного - і комедії, і трагедії, і драми, і класики

- Володимире, ми говоримо в День захисників і захисниць. Велике вам дякую! Дякую за захист.

- Дякую вам.

- Вам часто дякують, приміром, коли ви просто йдете по вулиці?

- Насправді часто дякують. Мабуть, це ще пов'язано з тим, що я актор, люди впізнають. Дякують, незважаючи на те, що наше суспільство відірване від реальності. Не все, але маємо, що маємо. Та коли таке відбувається, це дуже щемливо. Це дуже приємно.

- А ще вітаю вас з очікуванням синочка (ми записували розмову якраз за кілька днів до народження Яреми, який з’явився на світ 5 жовтня).

- Дякую. Довгоочікуваний син.

- Хотіла запитати, що нарешті ви знялися у комедії - «Батьківські збори». Але, як мені розповіли, і тут ви граєте військового.

- Тут у мене більше камео. Це маленький епізод на одну сцену, коли я приходжу до сина в школу як військовий.

- Вам зараз які ролі частіше пропонують? Адже за вами вже закріпився образ військового. І це абсолютно зрозуміло, ви відчуваєте те, що робите в кадрі. Вам самому де більше хочеться грати? Бо і в житті ви військовий, і в кіно військовий.

- Мені хочеться творчості. Тим більше, що до війни я багато різного грав. Комедії - це теж мій коник, як і гострохарактерні ролі.

Звісно, мені б хотілося, щоб не просто, як то кажуть, юзали амплуа військового. Це найбільша підготовка до ролі. Я майже чотири роки на війні, військова тематика вже на рівні рефлексії, і я можу її робити. І досвідом ділюсь. Під час зйомок «Каховського об'єкта» трішечки муштрував акторів, щоб вони теж чемно себе поводили зі зброєю і рухалися як справжні військові. Це я можу.

Але мені хочеться все ж таки відкривати інші кордони, іншого себе. Хочеться і комедії, і трагедії, і драми, і класики. Хочеться різного.

- Вам мають доплачувати за роботу консультанта. Бо і в «Прикордонниках» ви всіх муштрували.

- Мають, але не доплачують (сміється). Це більше моя ініціатива, щоб воно не виглядало рагульно. Бо зараз, коли в країні війна, і кожен другий, умовно кажучи, знаходиться на передовій, буде дуже паплюжно виглядати, якщо людина в кадрі не вміє збирати автомат, не вміє його правильно тримати, поводитися, рухатися і таке інше. Це трішечки соромно. А наші актори, на жаль, не всі, звичайно, але дуже паскудно ставляться до цього. Вони не вчаться самостійно.

- Коли я запитую у наших акторів, співаків, чи проходять вони якісь навчання для себе, майже всі кажуть «ні», бо бракує часу.

- Люди не розуміють, яка зараз обстановка на фронті, які сили і засоби є в московії. А коли приїжджаєш на «передок», у військових є розуміння того, що якщо вони захочуть, то за пів дня будуть у Києві. А в нас не було часу підготуватися. Оце паскудство. Потім вже буде пізно.

Актор воює майже чотири роки. Фото: надано Володимиром Ращуком

Вважаю, що військових мають грати військові

- Вам без проблем дають дозволи поїхати на зйомки? Чи по-різному буває? Знаю, що на «Прикордонниках» вас чекали. Круто, що маєте можливість зніматися.

- По-перше, в мене дуже адекватне керівництво. По-друге, я на фронті з перших днів. Я два роки взагалі не знімався. Я присвятив себе тільки війні.

Відпускають, коли я на ротації. Для зйомок у «Каховському об'єкті» писали офіційний лист до головнокомандувача, він офіційно підписав і мене офіційно відпустили.

Тобто, якщо я знаходжусь в зоні, я воюю. Але бувають такі випадки, коли офіційно треба відпроситися.

- Пам'ятаю, Даніель Салем казав, що йому часом прилітає за те, що він знімається, мовляв, отак він воює. Це бісить?

- Це не те що бісить… У мене була дуже неприємна розмова з одною акторкою, не буду називати її ім'я. Вона каже: «Слухай, може, вже визначишся – ти або знімаєшся, або воюєш». А я її й питаю: «А чого твій чоловік не воює?» І вона відповідає: «А мій чоловік не створений для війни, в нього дитина і бізнес». Отаке вкурвлює, в мене дар мови пропадає.

Мало того що актори жертвують собою. Я маю поранення, маю контузії, це чудо, що я живий. І велике щастя, що в мене є можливість зніматися. Але людям здається, що я їм щось ще винен, і втручаються у моє життя, кажуть, мені треба обирати - або зніматися, або воювати.

Цивільні взагалі не мають такого права. Вони живуть своє краще життя, у кращому разі щось донатять, кожного дня приходять в тепле ліжечко до своєї дружини або чоловіка. А хлопці жертвують собою, вони не мають таких благ. Вони їдять сухпаї, тушонку, мівіну, живуть в холоді або в спеці. Вони постійно під обстрілами мусять копати і відстрілюватися від дронів, постійних штурмів і накатів. Тому не треба цивільним казати, що треба робити військовим.

- Ваша дружина розповідала, що коли просила не розмовляти російською на майданчику і пояснювала, що чоловік якраз і воює за те, щоб не було в нас «руського міра», чула у відповідь: «А хто його змушував? Ніхто його туди не посилав, міг би і не йти». Чути таке дружині військового просто нестерпно.

- На жаль, є такі наративи. І, на жаль, є такі люди, які вважають, що це їхня мета - сказати і нагадати актору, що він все ж таки за власним покликом пішов, що мусить це для них робити.

От нещодавно була масова атака, яка тривала 12 годин. Їду зранку на службу і летить дрон. У мене було відчуття, що це як 24 лютого - люди бігають, розгубилися, не знають, що робити, знову пропускають мене, розуміючи, що тільки військові можуть втрутитися і вирішити це питання. І я, з одного боку, знову відчув оцей страх, а з іншого - знову повагу до військових.

Та скільки ж це буде відбуватися? Коли нам хріново, ми знову починаємо включати свій котелок, щоб усвідомити, що в країні війна. І якби не військові, взагалі країни б не було, і професій ваших би не було, і домівок ваших би не було, як в мене нічого немає. У мене в Маріуполі лишилось все. Я не можу ні на кладовище до своїх пращурів сходити, ні зайти в школу, ні в театр, в якому працював, бо його немає. Я не можу пройтися по місцях, де зростав, бо місто під орками. Все це відчувається тільки тоді, коли втрачаєш. А в них нічого не втрачено. І оце такий «невеличкий» когнітивний дисонанс. Все сприймається як даність.

- Ви, як актор-військовий, як ставитеся до того, коли актори, не дотичні до війська, які навіть ніякі вишколи не проходили, грають військових? Нещодавно актор Данііл Мірешкін, який добровольцем пішов на фронт і служить в «Азові», сказав, що його знудило, коли він побачив на зйомках фільму шеврон «Азову» на Тарасові Цимбалюкові. У нас є багато акторів-військових, які можуть грати такі ролі, і хлопців би мали залучати.

- Це дуже важка тема і дуже неоднозначна. Я вважаю, що військових мають грати військові. Тим паче, в нас достатня кількість хлопців, які пішли з нашої цивільної професії захищати країну, і вони гідні того, щоб саме вони такі ролі грали.

А що стосується цивільних, це все на їхній совісті. Якщо їм дозволяє совість вдягати форму, до якої вони не мають відношення, шеврони, за яких вони не харкали… Це, звісно, дуже образливо.

Я вам навіть не можу передати словами відчуття, як після оточення в Рубіжному, після облави Сіверськодонецька, будучи солдатом, став командиром роти, і ми 26 днів там стояли без мостів, без провізії, без постачання, - отримав берет. У мене руки трусилися, я плакав. Для мене це була велика честь. Навіть не нагорода, не орден, не значок якийсь. Для мене це було щось надзвичайне. А люди просто так можуть вдягати. Це на їхній совісті. Повірте, карма – така штука, що потім будемо розгрібати. Це зараз їм дозволяється.

Це як поки чоловік на війні, цивільний коханець прийшов до дружини. Це не додає честі. Але ж це все фільмується. Це ж всі бачать. У нас зараз такий час, що нічого не приховаєш. І це не пройде безслідно, щоб не казати більш грубих слів.

- Ви так гадаєте? Ми ж часто забуваємо, прощаємо.

- Це все від нас залежить. Але це як бумеранг. І як би це не звучало, Цимбалюк вже вихаркує наслідки того, що він робить. Я впевнений.

З дружиною Вікторією. Фото: instagram.com/vikki.bilan/

Кацапська мова на вулицях бісить люто

- Коли повертаєтеся до Києва, що відчуваєте? Наскільки вам важко перелаштуватися?

- У мене було дуже багато етапів, починаючи з неприйняття того, що відбувається в цивільному житті, коли живуть своє щасливе, єдине краще життя.

Потім прийшло розуміння, що все ж таки ми воюємо за те, щоб тут було життя. Заради чогось же ми це маємо робити.

Зараз сильно дратує неадекватність людей, нерозуміння війни, кацапська мова на вулицях бісить люто. Це все трішечки знецінює те, що ми там робимо. Ми платимо ціну, а люди не вважають, що це треба робити.

Вони не вважають, що від них теж щось залежить. Якщо ти не на фронті, ти можеш бути і тут дуже ефективним. Не просто перепостити якийсь збір, а взяти окремо і закрити його, підняти дупу і зробити щось корисне. Але, на жаль, все зовсім інакше. І це болить. Моторошно від знецінення того, що ми, такі дурачки, змушені щось робити, що нікому непотрібно.

Думки, що хлопці повернуться і наведуть тут лад, - це пагубні думки. Вони будуть змучені, вони будуть настільки задовбані… Та ми хочемо приїхати і розуміти, що тут відбувається, що є зміни, реформи, що Україна змінюється на краще. А виходить, що є лише балбеси на фронті за покликом серця. А всі інші наче утриманці.

- Пробачте, що вам доводиться ці емоції переживати. Але, можливо, хтось після цієї розмови подивиться на все інакше. Коли ми з чоловіком зустріли його колишнього курсанта, хлопець втратив обидві нижні кінцівки на війні, він сказав: «Пройду реабілітацію і повернусь назад, бо тут на мене дивляться як на ідіота». Я була шокована цими словами. 

- Бо там все зрозуміло, бо там справжні друзі, бо там ті, які тебе розуміють. Там є чорне і біле, є ворог і друг, є погане і хороше. А тут - сказав одне, придумав друге, зробив третє. Тут нечесно. Це про ту зневіру, про яку я казав. Опускаються руки, м’яко кажучи.

- Ваша історія спілкування з батьком, який залишився у Донецьку, дуже схожа на багато інших історій, коли пропаганда зробила свою справу. Ви змогли це відпустити? Бо це теж дуже боляче.

- Я сумую. Тим паче, у нас син. Він би був дуже крутим дідом. Я йому пропонував залишитись тут ще до повномасштабки. Знайшов би роботу, влаштував би в кіно, купили б машину. Але він обрав такий шлях. Ми з ним зараз інколи спілкуємося, але на такому рівні: «Як твоє здоров'я? - Все добре. А як твоє? - Все добре». А далі говорити немає про що. Бо я займаюсь знищенням окупантів, а він як далекобійник возить медикаменти на москву. Тобто він допомагає їм вижити. По різні боки барикади ми знаходимося.

Раніше це було дуже боляче. Зараз розумію, що, може, він, як літня людина, не бачить якихось інших варіантів. Не намагаюся виправдати, але це його вибір. Мені, звісно, боляче, що так. Але в мене свідома мама.

- А як нам повертати всі ті території? Особливо ті, які в окупації вже давно, Крим, Донеччина, Луганщина, та навіть частина Херсонщини? Люди звикаються з тим життям.

- Це дуже важке питання і має бути комплексний підхід. Припустимо, що ми звільнили. Не поставимо ж ми там якісь фільтраційні табори?! Вони теж там, особливо літні люди, є заручниками ситуацій. І не можна сказати, що вони погані. Вони теж українці, вони жили на цій території, але війна зробила так, що вони вже опинилися на іншій стороні барикад. Хтось по власній волі, є ті, які ходили на референдуми, ті, які підтримують. Але ж є багато людей, які є свідомими українцями, і вони мовчать, бо просто хочуть жити. Має бути державний комплексний підхід, якого, на жаль, ще немає. І до нього треба ставитися дуже серйозно, бо цей день рано чи пізно все одно настане. День, коли з ними треба буде дуже серйозно і важко працювати. Це болюче питання.

З сином Яремою. Фото: instagram.com/vikki.bilan/

Кожна людина просто хоче бути щасливою

- Ви зізнавалися, що стали більш цинічним, але в той же час і сентиментальним. Що вас може розчулити?

- Все мене може розчулити. Я такою плаксою став, що просто капець (сміється). Щоразу, коли бачу животик, в якому живе мій син, постійно плачу. Коли люди проходять і дякують – це теж мене розчулює до глибини душі. Такі прості, звичайні речі. Мене дуже розчулює, коли бачу свідому молодь, коли вона переходить на українську, коли має свою позицію. Це дуже круто. Такі речі дають надію. Життя насправді просте і примітивне. Всілякі блага, гроші, багатства – це, звичайно, добре. Але кожна людина просто хоче бути щасливою.

- Після початку повномасштабної війни у вас з’явилося 7 тату. І всі мають смислове навантаження для вас. Чому вирішили робити тату?

- Так, вони всі мають сенс і значимі для мене. У мене до війни не було жодного тату. Як актор, я вважав, що маю бути чистим, без татуювань. Але коли почалася війна, хотів залишити згадку на все життя про те, що зі мною відбулося. Звісно, я цього ніколи не забуду, але у вигляді таких кольорових картинок.

А зараз це вже про свій стиль, про свою самоідентифікацію. Мені подобається, як це виглядає. Я вже без них себе не уявляю.

- Це не перепона для зйомок у кіно?

- Є тональний крем, замальовує абсолютно все. Навпаки, зараз, де мене знімають, всі їх хочуть показати. Бо це офігенно виглядає.

- Про що ви сьогодні найбільше мрієте?

- Мабуть, я це вже сказав. Найбільше мені хочеться, щоб закінчилась війна, хочеться бути щасливим. Зараз ще один новий сенс з'явився в житті - син. Ращук. Це моє продовження. Я не думав про це раніше, а зараз, коли це відбувається, стало дуже важливо для мене.

Звісно, хочеться подорожувати, бачити світ. Хочеться якийсь внесок зробити. Постійно думаю про якийсь бізнес, який буде корисним і приносити людям щастя. Хочеться творити, хочеться робити вистави, класні фільми. Хочеться бути корисним для нашого майбутнього, для наших дітей. Бачите, все дуже примітивно, дуже банально, без якоїсь надромантики.

«Найбільше мені хочеться, щоб закінчилась війна, хочеться бути щасливим», - каже Володимир Ращук. Фото: надано Володимиром Ращуком

Джерело матеріала
Згадувані персони
loader
loader