Рецензія на серіал "Splinter Cell: Перед лицем смерті" / Tom Clancy’s Splinter Cell: Deathwatch

Адаптації відеоігор уже давно перестали бути подією, але коли Netflix оголосив про “Splinter Cell: Перед лицем смерті” у повітрі з’явився той самий відчутний нерв очікування. Бо це не просто чергова адаптація відеогри, а спроба повернути легенду, яка свого часу задала планку всьому жанру. Серія Splinter Cell — не про стрілянину й вибухи, а про тишу, контроль і холодну ефективність. І саме тому цікаво було побачити, чи зможе анімаційна адаптація передати цю напругу, де будь-який рух може стати останнім.

“Splinter Cell: Перед лицем смерті” / Tom Clancy’s Splinter Cell: Deathwatch

Жанр шпигунська драма
Шоуранер Дерек Колстад
У ролях Лів Шрайбер, Кірбі Гауелл-Батист та ін.
Прем’єра 14 жовтня 2025 року, Netflix

Сюжет “Splinter Cell: Перед лицем смерті” занурює у світ, де колишній оперативник “Третього ешелону” Сем Фішер намагається триматися якомога далі від минулого, але минуле, як це зазвичай буває, не відпускає. Коли молода агентка МакКенна потрапляє в халепу, він повертається у гру, розуміючи, що цього разу ворог набагато ближче, ніж здається.

Перші хвилини серіалу не залишають простору для сумнівів: тут не буде довгих вступів чи пояснень. Глядача просто кидають у вир шпигунських ігор, де немає часу розбиратись, хто кому агент і навіщо все це потрібно. І, можливо, саме це найвдаліше рішення авторів. Світ Сема Фішера завжди будувався на невідомості, на тому, що ти сам повинен збирати пазл із розрізнених шматків. І Netflix зміг передати цей відчутний хаос, який водночас є продуманим і холодним.

І саме в цьому полягає сила проєкту. Тут не намагаються видати за хвилину сотню вибухів, не женуться за гучними сюжетними поворотами. Замість цього повільне, майже невидиме занурення у світ, де ніхто не є тим, ким здається. Атмосфера густіє поступово, сцени зроблені в темних, приглушених тонах, які не лише створюють настрій, а й підкреслюють головну тему, у темряві не видно не лише ворога, а й самого себе. Іноді здається, що герої більше ховаються від власного минулого, ніж від ворогів.

Для тих, хто знайомий із грою, тут вистачає дрібних деталей: коротких фраз, знайомих позивних, відсилок, які викликають ту саму ностальгію. Але серіал не намагається бути фан-сервісом. Він працює як самостійна історія, зрозуміла навіть тим, хто ніколи не чув про Third Echelon чи про окуляри нічного бачення. Це історія про людину, яка втратила сенс, але все одно йде до кінця просто тому, що інакше не вміє.

Окремо варто відзначити те, як серіал працює з ритмом. У першій половині сезону темп стриманий, продуманий, а ближче до середини з’являється певна розмитість, кілька побічних сюжетів тягнуть на себе увагу, але не дають віддачі. Місцями це відчувається як спроба розширити світ, однак у форматі коротких епізодів така глибина іноді грає проти себе. Проте навіть у цих моментах серіал не розвалюється. Він тримається на харизмі Фішера, на його мовчазному спокої та тому, що відчуваєш за ним історію, навіть якщо її не показують повністю.

І яким би був голлівудський продукт, якби бодай раз не згадав про рашку. Це трохи тригерить, вибиває з колії перегляду, бо, здавалося б, можна було обійтись і без цього. Але, хвала богам, тут їх не ідеалізують, не намагаються зробити з них щось цікаве, просто згадують у контексті торгових схем і глобальних конфліктів. Пролунало і пішло далі. Без моралізаторства, без надриву, і на тому дякуємо.

“Splinter Cell: Перед лицем смерті” — не гучний блокбастер і не спроба перекрити, наприклад, успіх Arcane. Це спокійний, зібраний і часом навіть камерний серіал, який дивиться не на технології чи видовищність, а на людину всередині системи. На того, хто знає, що його місія, можливо, давно закінчилась, але все одно йде вперед, бо по-іншому не може. Це серіал про втому, про старіння й про відповідальність, яку не можна скинути, навіть коли вже пізно щось змінювати.