Швейцарська міна

Як згадають ті, хто встиг хоча б трохи повоювати, протипіхотні міни зекономили нам багато життів. Це важливо, коли війна в нас більше оборонна, а людей у ворога в рази більше. Але тепер це почали помічати і за кордоном також.

Тому швейцарські чиновники нещодавно виступили проти виходу України з Оттавської конвенції, яка забороняє використання протипіхотних мін. І вже направили генсеку ООН офіційне заперечення. Впевнений, поки він сьорбає горілку в посольстві Росії, може навіть прочитати цей творчий доробок.

Надворі у нас жовтень, зовсім скоро листопад. Україна ще наприкінці червня заявила в ООН про бажання призупинити (навіть не повністю відмовитись) свою участь у Оттавському договорі від 1997 року. Київ підкреслив, що воює в нерівному становищі: Росія не є учасником договору. Тим паче, у нас є право на самооборону. Його гарантує 51-та стаття Статуту ООН.

Хобі — це класно, але не всупереч виживанню.

Однак Швейцарія вважає, що Україна має виконувати свої зобов’язання щодо Оттавської конвенції. Ще одне нагадування, що світ не готовий змінювати правила під війну, яка зі свого першого дня руйнує уявлення про «обмеженість» конфлікту. Формально тут немає жодних сенсацій: держава, що опікується гуманітарними конвенціями, нагадала Україні про зобов’язання за договором, який забороняє протипіхотні міни. А що фактично?

Ми зіткнулися з ланцюгом подій, де міжнародне право, моральні імперативи та військові потреби рухаються різними траєкторіями. Я б сказав, останнім часом — навіть паралельними, бо щось уже не перетинаються між собою.

Одні столиці кажуть про недоторканність норм, інші — про право на самозахист. Це все дуже добре обговорювати, поки у нас на кону стоїть питання, чи виживе українська держава як така. Мабуть, за логікою певних чиновників, ми маємо загинути, але до останньої секунди свого життя захищати замість України їх надважливу конвенцію.

Ми поступово переходимо з епохи обмеженої війни у більш глобальну. Однак частина інституцій і міжнародних режимів і досі керуються вчорашньою логікою. Я не казатиму порожніх пафосних речей про те, що цим вони підписують собі смертний вирок. У жодному разі, не мені їх судити. Та від того, як довго вони житимуть учорашнім днем та позавчорашніми правилами, насправді й залежатиме їх актуальність для сьогодення.

Якщо сучасний український чиновник подумає, що замість повномасштабної війни у нас головна проблема — острів Тузла, його ж не вб’ють? Мабуть, і не звільнять. Жартую, бо треба трішки розрядити атмосферу.

У цій ситуації можна зробити так. Якщо мислити за логікою холодного балансу, першочергове завдання назовні — підтримати імідж адекватної жертви, що дає відсіч ворогу. Важливо вже зараз порушувати питання повоєнного розмінування України. І не тому, що я вірю, буцімто війна завершиться завтра. Вона і післязавтра триватиме, і ще довго. Ні, просто важливо витискати максимум навіть із критики на свою адресу.

Бо якщо ти щось критикуєш — пропонуй інші рішення натомість. Ми не можемо просто взяти й відмовитись від мін. Тоді російська піхота комфортно добігатиме ще далі, і в нас буде набагато більше проблем. На це ми не підемо. Швейцарія — дуже прикольна країна, та не настільки. Її представники критикують міни. І нічого не пропонують.

Про валізку, яка обов'язково знадобиться.

Тоді, я впевнений, вона оцінить нашу пропозицію очолити коаліцію саперів. Якщо вона настільки переживає за майбутнє нинішнього поля бою, можна навіть попросити вищезгаданих чиновників особисто взяти участь у розмінуванні. Обіцяємо видати їм бронежилет та кусачки.

Ми не зобов’язані приймати чужі лекції, коли ворог стріляє по наших містах. Можемо висунути зустрічні пропозиції, не більше того. І я не вірю, що будь-яка держава на нашому місці погодиться жертвувати власною безпекою заради якоїсь конвенції. Мабуть, тоді простіше не призупинити свою участь у ній, а вийти зовсім.

Швейцарських чиновників, які хотіли продемонструвати свою позицію, попереду чекає багато цікавих відкриттів. Не ми одні клали на їх конвенцію, та й на їхню думку із цього приводу також. Нехай розкажуть про важливість юридичних обґрунтувань фінам, жителям країн Балтії та інших держав-сусідів Росії. Знаєте, чомусь із конвенції виходять саме ті, до кого росіяни поближче живуть. От дивне співпадіннячко.

Політики говорять, лікарі готуються.

Щоправда, нам усе-таки треба потрапити і до НАТО, і до Євросоюзу. Навіть якщо не вдасться, маємо прагнути саме таких результатів. Тягнутись до них, і тоді щось та вийде. Та, наскільки я пам’ятаю, Швейцарія — позаблокова країна. Вона в НАТО не піде, а у Євросоюз навіть не хоче. Ну, тоді десь настільки ж нас мають хвилювати її претензії.

Може, нехай на знак протесту запровадить окремий «мінний» податок для українських олігархів, які купують уже 49-те шато на її території. І їй буде приємно, і нам з вами не боляче. На відміну від самої думки про те, щоб відмовитись від мін на користь якоїсь конвенції.