Одне село штурмує наступне

Примітка редакції. Цей текст є розшифровкою імпровізованого подкасту від відомого історичного блогера Мартіна Ньюмана. Оскільки найбільше охоплення він має на YouTube, для більшої ефективності замість джерела ми поставимо посилання на його канал. А тепер нумо читати! Беріть віскі та валідол.

Любителям радянської статистики на замітку. Після Курської битви радянське командування дозволило військовим частинам — і навіть зобов’язало їх — самостійно проводити мобілізацію.

Як це відбувалося? У зайняте село входив радянський підрозділ і забирав усе чоловіче населення. Їх не те що навчити або переодягти у військову форму — їх навіть оформити не встигали. І не те що видати солдатську книжку — навіть до відомості занести не встигали.

Одну польську кампанію правильні діди вели, а другу – ні.

Тому що ввечері заходили червоноармійці, а вже вранці — бій. У який нові солдати йшли, навіть не знаючи імені свого командира.

А потім десь біля якогось села німецький кулемет робив страшні речі. До речі, вибити німців загалом не становило для Червоної армії великих труднощів, тому що вони відходили на наступні позиції. Проте це відбувалося такою жахливою кров’ю. Мій дід розповідав і просто обурювався.

Я таке обурення від нього рідко бачив. Говорив із його начальником оперативного відділу штабу, бо він був заступником голови ради ветеранів, ну, я з ним зустрічався — він цікаві речі розповідав. Так той узагалі ледь не плакав. Каже, це був злочин.

Це не помилка командування. Усі притомні офіцери вважали, що це був злочин. Отак витрачати людей. Якби вони пройшли підготовку, ну, втрати були б незначні. А так — усе поле в трупах. А потім у наступному селі знову набирали чоловіче населення і йшли далі.

Підтримувати темп наступу. Якщо вже вам герой Радянського Союзу про це говорить, якщо всі офіцери кажуть, що так не можна робити? А багато хто вважає в коментарях, що так було можна. Або що такого взагалі не було.

Так от, ця практика відбувалась головним чином на території України. Майже у кожному селі, де йшли бої — а там, по суті, вони всюди йшли — зайдіть і подивіться: є меморіал. І майже всі загиблі чомусь полягли впродовж кількох наступних днів після приходу Червоної армії.

А я ж їздив. Я цікавився. Питаю, що це, якийсь нещасний випадок був? Мені кажуть: «Ти що, який ще нещасний випадок, краще на дати подивися». Питаю: чи вони були червоноармійцями? А ось і ні! Вони взагалі не проходили за жодною статистикою. Але отак Червона армія воювала, ведучи один зі своїх головних наступів.

Зокрема, це входило до десятки «сталінських» ударів. Ось так ті операції велися. Величезна кількість людей загинула і навіть не була врахована у документах. Зате потім любителі статистики починають щось порівнювати. «А подивімось, що там було в Оверманса, і що — у Кривошеєва».

Ну то порівняймо. Тільки куди ось це подіти? І як рахувати будемо?

Ще приклад. Цікавлюся Корсунською битвою. Читаю (а таких прикладів у літературі багато), що під час боїв до передової боєприпаси підносили місцеві жителі, бо навколо стояла багнюка і жодна техніка не проходила.

Я питав у вже згаданих людей, як це відбувалось. Мені казали: «Слухай, ми цього не робили». Це робили командири, у яких уже совісті не залишилося, а таких було багато. Тому що людське життя не цінувалося.

Ба більше, командування згори ще й вимагало: якщо техніка не проходить, то набери людей. Он у тебе село поруч. Бери людей, хай принесуть. І несли вони все тією непрохідною багнюкою.

Юнг ставить перед фактом.

Снаряд важив 6,5 кг. Багато понесеш? Ну добре, міцніша жінка могла взяти навіть два снаряди. Потім вона їх по дорозі впускала, вони падали в багнюку, вона піднімала та знову несла. Поряд, теж зі снарядами, йшли її діти. Несли те, що могли підняти. А німці стріляли артилерією й мінометами.

І потім ось — у вас загиблі. Вони не проходять за жодною статистикою, бо дитина не підлягає призову. Жінку вбило? Але ж вона не була в Червоній армії, правда? Ось так і воювали. Це вважалося нормою, і ніде воно не було записано. Хоча навіть радянські командири вважали це злочином. Утім, як виявилося, далеко не всі.

Я переглядав бойові донесення з полку мого діда. Те, що підписував або він, або начальник штабу. Там видно, скільки було людей і яких утрат зазнала армія. У полку в нього не було навіть батальйону — 200 з лишком осіб. Це піковий показник.

Чому послідовники Штірнера не читають Штірнера?

Тоді я не розумів, дивлячись на мапу та список дат, як він узагалі міг оборонятися, ще й проводячи наступ із такою кількістю людей. Потім багато що прояснилося: примусова мобілізація місцевих. І за статистикою виходили відносно невеликі втрати. А реально вони зашкалювали, хоч ні за якими відомостями їх не проводили.

Це обурювало командирів із совістю. Про це ми й зараз говоримо. Так арифметичне питання плавно перетворюється на політичне. Показує ставлення до тієї країни. І саме тому цю тему так давно й старанно обходять.

Дякую за увагу! Я — Мартін Ньюман.