Диктат національної корупції «Треба брати!». Як працює «психологія справедливого осуду»
Диктат національної корупції «Треба брати!». Як працює «психологія справедливого осуду»

Диктат національної корупції «Треба брати!». Як працює «психологія справедливого осуду»

Диктат національної корупції «Треба брати!». Як працює «психологія справедливого осуду»

«Палка, мов юнь, і мудра, наче буй-тур, невловимою вивіркою стрибає вона туди-сюди по дереву української новітньої історії. Поміж молодою зеленню доларів і пожовклою зрілістю євро звабно миготить її пишний хвіст облудних судових рішень. Але вона далі несе смачні горішки неправомірної вигоди в своє соціалістичне дупло — це ж-бо окраса наших реформ, героїня національного епосу, наша корупція».

Якби вікопомний радіодиктант був на тему корупції, я би вніс до українського правопису одну зміну. Слово «корупція» писати з такою кількістю літер «р», наскільки вона вам особисто здається великою.

Якщо не здається взагалі (таке теж буває), то писати взагалі «ко’упція», а вимовляти на французький чи ще якийсь манер.

Дуже зручно: перекинувся з людиною достеменно двома словами, й усе вже про орієнтацію зрозуміло, в сенсі — соціальну.

Перше вживання цього терміну в його приблизно сьогоднішньому значенні знаходимо у Цицерона (75 рік до н. е.) в промові проти проконсула Сицилії зі звинуваченнями у зловживанні посадою, підкупі, розкраданні майна. Давні греки у своїх аналогіях говорили про розбещеність загалом, особисті порушення моральних засад, а латиняни вже звузили це до рамок суспільного договору.

Самуель Гантінгтон, американський політолог, у праці «Політичний порядок у змінюваних суспільствах» (1968) писав, що в умовах слабких інституцій корупція може «виконувати функцію мастила», прискорюючи адміністративні процеси. Дослівно: «У суспільствах із надмірною регламентацією корупція може бути функціональною, оскільки вона допомагає обійти надмірні бар’єри».

І після Гантінгтона зацитую Дмитра Золотухіна (у нього є посилання на дані опитувань): «У новому загальноєвропейському опитуванні YouGov, яке проводиться серед мешканців країн Європейського Союзу, російська загроза вважається найбільш релевантною та стоїть на першому місці серед математично обчислених загроз континенту. В той час як навіть посеред повномасштабного вторгнення, коли українських громадян гвалтують, піддають тортурам і вбивають, корупція вважається найбільшою загрозою».

Оскільки я на початку пожартував про диктант, то продовжив би тему мовного питання.

Ми так героїчно боролися з російським суржиком, що на його законне місце прийшов суржик англомовний. Законне — тому що «койне», як усяка примітивна, але базарно-функціональна говірка, має свою прикладну функцію. Просте спрощується, а складне ускладнюється, і це дає можливість мірятися-торгуватися цінностями.

На цю тему є багато жартів, більшість із яких ми ще в змозі зрозуміти, тому що динаміка молодіжного жаргону зачиняє вікно таких можливостей. Тому балакатимемо поважно.

У 90-х основною культурно-політичною лякалкою було слово «олігарх», хоча за приписами здорового глузду то мало б бути слово «комуніст». Тепер ми розуміємо, що еволюційно одне не існувало без іншого, але тоді пишне іноземне слово пояснювало все на світі. Й переадресовувало вічно наївний народний запит про справедливість у сферу політичної міфології.

Трошки про психологію цього народного запиту. Так склалося історично, що він десятиліттями формувався й реалізовувався як соціалістичний.

Шкільне виховання на літературі соціалістичного реалізму, яке плекало ненависть до багатих. Нужденний побут, який стимулював заздрість. Культ колективу й засудження особистісного зростання. Ну й повсякденне дрібне колгоспно-заводське злодійство, на яке влада час від часу заплющувала очі, а потім вибірково розплющувала.

Хто мав інакший запит, у того були великі шанси поїхати на тривалу екскурсію до Сибіру, й «малесенька щопта» туди поїхала.

Успадкована фактично без змін соціалістична система державного управління Україною деградувала повільно, але невпинно. З дедалі більшою швидкістю змінювалися лише декорації. Слово «реформи» з жартівливого стало лайливим.

Війна створила умови, за яких контроль слабшає, а ресурси перерозподіляють швидко й непрозоро. Це вже десять років як відкрило ще ширші можливості для зловживань.

Другий чинник війни — це психологічна десенсибілізація. Люди в масі своїй втрачають чутливість до порушень етики й моралі. Ті, хто залишається в попередніх ціннісних налаштуваннях, страждають від екзистенційної кризи.

Теоретично можна було б дещо списати на інституційну втому, виснаження державних механізмів, що знижує ефективність контролю й нагляду, мінімізує страх покарання. Але виснаження інституцій відбувається через безжальну політичну конкуренцію та взаємну стигматизацію.

Страх викриття — це основний наратив будь-якої української влади. Щоразу, коли нагорі відбувається ротація шила на мило, в обмін на гарантії фінансової та фізичної безпеки для себе ті, що програють, домовляються з тими, хто приходить. Бо є писані регламенти, а є неписані. Ну й щоразу ставки вищі, а грошей фізично менше.

Тепер стежте за руками. Політично та медійно тема корупції зосереджується на Києві. В окремих випадках політичних (насправді економічних) конфліктів із мерами міст «комсомольський прожектор» переводиться на них. Ну й не те, щоб зовсім безпідставно.

А погляньте на рівень нижче, на райцентри й села, бо ж місцеве самоврядування нас веде до Європи. Погляньте на особливості землекористування, екології, законності забудов, вирубку лісів і таке інше.

Це загальна побутова норма, що має назву «моральна фрагментація». У кризових умовах люди можуть виправдовувати неетичні дії як «необхідні» для виживання. Це призводить до багатошаровості моральних норм. А оскільки ми в принципі звикли жити в кризових умовах (якщо вони були не дуже кризовими, то соціалістичне мислення спонукає нас до катастрофізму), то маємо специфічну поведінку. Яка передбачає декларативну непримиренність до того, на що ти ніяк уплинути не можеш, і абсолютну толерантність до себе й свого оточення, бо «треба ж якось жити».

Що з цим робити?

По-перше, вимкнути у себе в голові всі знаки оклику й великі літери, якими хочеться негайно зреагувати на мобілізаційний заклик до відновлення справедливості. Люди за це гроші отримують, а ви — «лайки», відчуваєте різницю? Якщо ні, перечитайте інструкцію до гідазепаму, може, вас попустить.

По-друге, хоча б поверхово погляньте на співвідношення публічних звинувачень у корупції та кількість судових рішень у минулому. Стрес не сприяє зміцненню пам’яті, але Google вам у поміч. Якщо ви в принципі згодні, щоб вас періодично дурили на виборах, то хоча б у проміжний період зберігайте критичне мислення.

По-третє, що загальніший та іноземніший термін, то ефективніше він приховує суть явища. В українській мові ви знайдете щонайменше десяток слів, які означають сюжетно та юридично різні історії отримання неправомірної фінансової вигоди. Не надто довіряйте пояснювачам корупції — це аніматори, вони здебільшого вам кажуть «не дивитися вгору». Ви маєте право дивитися куди завгодно або взагалі забити на весь цей інфоцирк. Це як народні пояснювачі військових дій — у кращому разі вони дезорієнтують противника.

Те, що адресно називають корупцією, — не персональні історії, а форма організованої злочинності. У неї є такі критерії:

  • Системність: корупція є не поодиноким випадком, а частиною стійкої схеми (наприклад, «відкатів», фіктивних тендерів, «кришування» бізнесу).
  • Ієрархічність: участь посадовців різного рівня, які координують дії для отримання вигоди.
  • Зв’язок із іншими злочинами: корупція часто супроводжує відмивання коштів, контрабанду, рейдерство, ухилення від податків.
  • Використання службових повноважень для прикриття злочинної діяльності або переслідування конкурентів.
  • Тривалість і стійкість: угруповання діють роками, мають вплив на політику, правоохоронні органи, суди.

(Формально поодиноке хабарництво сюди не входить, але в разі успіху воно ніколи не буває поодиноким).

Це фундамент існування системи, яка за 30 років у реальності не зазнала жодної революції, попри гучні назви. Змінювались еліти, політичний макіяж, але не система управління. Є ілюзія, що війна виснажує всі ресурси, зокрема й корупційний. Насправді — навпаки. Виникають нові джерела.

Але на психологічному рівні війна — це виклик, і він не для всіх, як хотілося б думати. Суспільство неминуче буде жорстко поділене й по цій лінії ціннісного розламу. Проблема в тому, що жорсткість вашого ставлення неминуче захочуть використати люди з холоднішим розумом. Тому читайте краще інструкцію до гідазепаму — вона змістовніша.

Джерело матеріала
loader
loader